У кожного з нас свій альбатрос на шиї
Хто винен, коли мрія мільйонів стає недосяжною через витребеньки одного? Яке покарання чекає на людей, які здійснюють насильство над ідеалами і споглядають їх крах. Що, окрім розчарування, стане підсумком наших нездійснених надій? Така сучасна риторика українських роздумів про Європу, яка вислизає, і давня притча англійського походження.
Ліричній метафорі поета Семюеля Кольріджа — «Оповіді про старого мореплавця» вдалося стати літературною родзинкою романтизму, бронзовим пам’ятником, фільмом, та ще роздумом про персональну і колективну відповідальність. Короткий сюжет балади простий. Корабель-вітрильник загубився в льодах Антарктики, але альбатрос, що з’явився в небі, вказав мореплавцям шлях до чистих вод. Коли біда минула, старий моряк із нез’ясовних причин убив птаха порятунку пострілом із арбалета, і корабель знову опинився серед крижин. Матроси обурилися, повісили на шию свого товариша мертвого альбатроса і прив’язали його до реї. Тут Всевишній вирішив, що команда не відповідає за дії безсердечного одинака і всіх забрав до себе. Між життям і смертю залишився лише жорстокий матрос із альбатросом на шиї... Йому поставили пам’ятник у британському містечку Вотчет, а тому перетворили на притчу-передбачення про розплату за гріхи. Стара англійська балада виявилася джерелом забобонів і для українського корабля. Адже ми знаємо, кому за вбиту мрію повісимо на шию мертвого альбатроса. Але не впевнені у власній причетності до витівки «старого матроса». Ним, без сумніву, виглядає зараз Віктор Янукович, яка зриває підписання документів зі співпраці з ЄС. Але чи пожаліє доля всіх тих, хто перебуває з ним на борту?
Про «колективного Януковича» і його персональну відповідальність за те, що сталося в країні за останні три роки сказано багато в різких і неприємних висловах. Чимало політичних аналітиків вважає: раз він узяв на себе всі повноваження і права з питань керування країною, значить, і відповідати повинен за історичними аналогами узурпацій і диктатур. І відповідати є за що. Реальності нинішнього життя вже не потребують статистичних чи соціологічних підтверджень, вони так само очевидні, як небо над головою. Постійне зростання цін на продукти харчування і ліків при незмінності прейскурантів у промтоварній групі, говорять про крайню злиденність населення, спроможного на купівлю лише потрібного для виживання. Соціальні мережі заповнено сатиричними ілюстраціями про податківців, які збирають дань і податі будь-якими способами, про фривольних дівиць, які обіймають важливі державні посади, про безчинства мажорів та злочини міліціонерів. І в реальному просторі настільки ж невтішна картина. Дороги між районними містами практично зникли, підприємства скорочують персонал, сміттям завалено прилеглі до міст поля і гаї, а самі населені пункти заполонила злочинність. Усе це люди називають «покращенням», характеризуючи передвиборним гаслом Віктора Федоровича час його правління. Річ навіть не в плачевних економічних показниках і непробивній бюрократії. Вперше за роки української державності ми стали свідками повного відокремлення влади від суспільства. Емоції, думки й поради інтелектуалів, фахівців, простих людей не проникають крізь товщу стін резиденцій і офісів із адресою gov.ua. І боюся, що серйозно підірвано сам сенс державної служби. Для більшості — це повинність заради пенсії, яку не заробиш у жодній галузі. Для меншого кола — набір синекур із прекрасними можливостями поліпшити матеріальний стан. На самісінькій горі ієрархічних сходів розташувалася сотня людей керівників фінансовими річками з майновими берегами. Здавалося б, і звіт за все, що сталося з країною мають надати всі: власники, генерали, чиї накази виконує перелякана «вертикаль», величезна армія урядовців, покликана боронити державні інтереси, та й ми з вами, хто віддає голоси на користь того чи іншого політичного вектора. Але в душі і вчинках всі ми — детерміністи, які вважають, що все визначається згори і лише там, угорі виконується обов’язок перед країною. Ми схожі на команду з англійського вітрильника, готову повісити мертвого птаха на шию божевільному, але не відвести його арбалет від цілі. І тому вся суспільна система: влада, опозиція, громадяни зосереджені або на пошуках винних, або на речах, не гідних свого професійного рівня, на зразок боротьби «за зниження вартості борщового набору за вказівкою Президента» http://www.048. ua/news/416139. Ця моральна вада позначається на «великих і маленьких» людях, які обмінюють свої принципи на місце в системі і вже не помічають різниці між службою і прислуговуванням. «Рід людський — нісенітниця, — говорив в одному зі своїх романів великий постмодерніст Джон Фаулз, — головне — не зраджувати самого себе. Але ж Гітлер, наприклад, теж себе не зраджував, — заперечив опонент. — Вірно! Не зраджував! Але мільйони німців себе зрадили. Ось у чому трагедія».
Сучасні українці стоять перед типовою для демократії, яка розвивається, альтернативою: підносити планку власної моральної відповідальності за те, що відбувається в країні, чи продовжувати раціональні операції кожен на своєму рівні. Урядовці хай говорять про капусту, яка рекордно подешевшала, підприємці — про брак грошей на сучасне устаткування, нерозлучні друзі грають у непримиренних ідейних супротивників, бідні люди за невеликі гроші хай стоять на мітингових папертях. У кожного є тисяча причин для компромісів із самим собою, як у жінок, змушених одруження за розрахунком прикрашати словами про кохання.
«Він ішов бездушний, глухий до добра і не добра. І все ж іншим: розумнішим, сумнішим прокинувся вранці». Так закінчується поема Семюеля Кольріджа про моряка з альбатросом на шиї. Можливо, в них приховано головне значення притчі про тих, хто вільно і мимовільно слугував знаряддям для знищення надії і мрії. Хай ми засмутимося, але порозумнішаємо!
