Усе тільки починається
Про війну, що загрожує перейти в «заморожену форму», змагання ресурсів та безальтернативність перемоги
Схоже, що «гібридна війна» (або англійською «proxy» — війна, тобто «війна за дорученням», «війна зроблена», влаштована), що її веде проти України кремлівська верхівка, затягується. Цілком імовірно, що вона не на тижні, не на місяці, а на роки (автор цих рядків аж ніяк не належить до числа тих рожевих оптимістів, котрі вірять, що «під впливом санкцій режим Путіна ось-ось впаде» — такі люди, в наших гірших традиціях, бачать не те, що насправді є, а те, у що «дуже хочеться вірити»). Судячи з усього, ця війна остаточно переходить у «заморожену форму», що є само по собі стратегічною поразкою й приниженням України, бо унаочнює надовго на нашій землі «придністровсько-абхазьку модель» (а тут ще наші керманичі про введення на Донбас миротворчих сил, чи то ЄС, чи то ООН, заговорили, що є, по суті, неявним визнанням того, що війна на сході є, власне кажучи, громадянською!). Судячи з усього, ми вступили в історично тривалий період боротьби ресурсів. І сили духу. І нервів. Якщо, звісно, Путін найближчим часом не піде в наступ, що теж можливо. Плани хижака, зрештою, знає лише він сам.
Проте, хай би там як було, Мінськ-2 (припустімо, уявімо, що він, за всіх своїх «пасток» і хиб, таки виконуватиметься) дає нам певний час на роздуми. І на «роботу над собою». І на «роботу над помилками» (зробленими можновладцями, як, утім, і багатьма з нас). Треба зосередитись, звернути увагу на багато цікавих речей, згадати вражаючі історичні рятівні «стрілки на вихід з лабіринту» й чимало речей переосмислити. Річ у тім, що нічого не завершилось — усе тільки починається. Ще нічого не втрачено остаточно — була б воля духовна та політична.
А ось ілюзій (а надто зараз) позбавлятися потрібно. Це взагалі питання виживання. Передовсім треба чітко уявити собі, з яким ворогом ми маємо справу, чи можна йому вірити, в чому, коли, за яких обставин. Тут варто згадати про прецікавий збіг загадкового, сакрального числа «три». А саме: «Третій Рим» (так іменувала себе тиранічна держава, політичним спадкоємцем якої є й свідомо прагне бути режим Путіна), з одного боку, та «Третій Рейх», цілу низку суттєвих рис якого Кремль «відроджує» й «творчо розвиває». Йдеться і про обожнення Вождя, всесильного, всемудрого і всюдисущого, і про абсолютну нетерпимість до інакомислення, і до культу Lebensraum (життєвого простору) за Гітлера та «збирання земель», «Великої держави», «Русского мира» за Третього Риму ХVI-XXI стст. (те й те — типологічно схожі явища), і про сприйняття інших народів і культур як «нижчих», «недо-», «неповноцінних» (у Гітлера це мало «расові ознаки», а в сьогоднішній путніській Росії ця істерична, злобна, імперська зверхність і не приховується — подивіться на фото «Антимайдану» в Москві 21 лютого, на вовчі оскаженілі обличчя Залдостанова — «Хірурга» і Царьова, на плакат: «Волки Русской Весны» — між іншим, вовк був улюбленою твариною фюрера! — і все постає у належному світлі), і про рабське підкорення і одержавлення Церкви, і ще багато про що.
Причому не забуваймо, що політичний Третій Рим, сприйнятий у найширшому сенсі слова (як, втім, і Третій Інтернаціонал з Володимиром Іллічем та Йосипом Віссаріоновичем), як губка отрутою, був просякнутий візантійською підступністю, зрадою, політикою «з подвійним дном», кривим тлумаченням договорів... Адже Другим Римом — прямим взірцем наслідування для Третього — була саме Візантія з її неповторними традиціями політичного лукавства, державних переворотів, абсолютного всевладдя монарха, зневаги до сусідніх «варварських» народів, слов’ян зокрема, отрути, ножа, нічних вбивств. Цілком імовірно, що Путін не читав писань ченця Філофея про «Третій Рим» (а четвертому не бути!), проте політична матриця — та ж самісінька. Дарма, що 500 років тому...
Що таке «візантійщина», добре видно з писань таких поважних істориків Другого Риму, як Михаїл Пселл, Лев Диякон, імператор Костянтин Багрянорідний. Чого вчили вони? Того, що слабким, наївним, бездарним, навіть дурнуватим є той правитель держави, який чесно виконує взяті на себе зобов’язання! Ось саме тому імператор Візантії Іоанн Цимісхій після важких, виснажливих перемовин з київським князем Святославом 971 року, давши урочисту обіцянку не чинити перепон поверненню князя додому й дотримуватись договору, тут же потайки домовився з печенігами (що їх у цьому разі цілком варто розглядати як найманців та терористів), ті біля Дніпрових порогів напали на невеликий загін Святослава та винищили його... Трохи раніше Цимісхія зарізали у власних покоях «свої ж»...
От якби панове Порошенко, Клімкін, Чалий краще знали такого роду «політичну філософію», яскравим продовжувачем якої сьогодні є В. В. Путін, — то, хтозна, менше було б псевдопацифістських заяв про те, що «воєнного вирішення конфлікту на Донбасі не існує», «альтернативи Мінським домовленостям не існує» і навіть «ми готові допомогти пану Путіну зберегти обличчя». Повірили? Чи уявляють, кому, власне? А якщо ні — то до чого тут оця квазідипломатична гра словами? Щоб замаскувати свій і Європи страх перед тираном, що втратив будь-які гальма й розперезався? І згадаємо ще, що «зустрічі у нормандському форматі», майже в тому ж складі, вже були 2008 року в Бухаресті. Підсумки відомі...
Справді, допоки ми не почнемо називати речі власними іменами, грузнутимемо в болоті порожніх загальних фраз, самообману (а оце, як відомо, гірший вид обману) й напівбрехні. І не «російсько-терористичні війська», а просто «російські окупанти»; не «ДНР» та «ЛНР», а «окуповані Росією українські території», не мітинг антимайданівців у Москві, а хода фашистів. Не можна також толерувати такі формулювання (часто вживані нашими європейськими друзями), як «сторони конфлікту домовились про...». Хто тут мається на увазі? Якщо Україна і Росія — то це суща правда; Кремль є стороною конфлікту, хай би як він це заперечував. А якщо Україна + терористичні республіки — це рішуче неприйнятно, бо ми тоді, по суті, визнаємо їх рівними собі й у такий спосіб фактично легалізуємо. Бо слова мають таємничий, прихований вплив на думки й вчинки людей. І, до речі, не про «конфлікт» варто писати, а про війну. Правда доречна навіть у дипломатичних документах, уявіть собі.
...Отже, змагаються ресурси — і матеріальні, й духовні, змагаються потужності волі до перемоги. Гряде війна на виснаження. Реальної допомоги Заходу поки немає. Проти нас — озлоблена, недобита «імперія Зла». Що робити? Редьярд Кіплінг (у геніальному перекладі Василя Стуса) вірив, що перемогти можна у тому разі:
Коли ти бережеш залізний
спокій
всупір загальній паніці
й клятьбі,
коли наперекір хулі
жорстокій
між невірів ти віриш сам
собі («Якщо»).
Дослухаємось до цих слів.
