Воєнні та банківські таємниці
Моральний підйом і матеріальне зниження — це реальність війни чи рукотворний витвір? Таке запитання сьогодні на вустах у багатьох. І відповідають на нього по-різному.
Ось типові думки на користь терпіння задля перемоги, узяті з соціальних мереж. «І коли чоловік день у день (тижнями!) верещить у себе в стрічці за курс долара, то я готовий витерти об нього ноги. Так, важко. Так, часом нестерпно. Але чоловік — це чоловік». І ще думка в унісон: «І не дивіться, що долар уже по 38. Готуйтеся до того, що буде по 50 і 100. Готуйтеся, що знову буде бартер і робота за їжу. Не це головне. Головне — використати цей історичний шанс і вижити для чогось принципово кращого, поховати травми ХХ століття і кількасотрічне приниження російського домінування на своїй землі». Одразу ж протилежна думка: «Ось потрошку і настає той час, коли справжніми цінностями будуть лише транспорт, зв’язок, зброя, набої та їжа. Хоча на рахунок їжі я погарячкував — озброєна людина не голодує».
• Читаючи відчайдушні, іронічні, гіркі підбадьорюючі коментарі до подій на воєнних і економічних фронтах, зловив себе на симпатії до тверджень суперечливого характеру. З одними згоден, і — з іншими. Емоції і свідомість не завжди розділяються у сприйнятті реальності. Відчуваєш її і сірими, і нервовими клітинками одночасно. Адже це правда, що час воєнний, треба думати про вищі цінності: життя, свободу, перемогу. Як і правда, що економіка воюючої країни утворює тил. А чи може бути перемога у війні без надійного тилу?
Остудимо загострення пристрастей і поглянемо довкола не замутненим плотською сльозою поглядом. Окрім битв на Донбасі, у нас із Росією суперництво в бігу до економічної прірви. Хто перший впаде в тартарари? Вони з сировинною економікою позаминулого століття, чи ми зі своїм аграрним багатством і відсталістю? Духом то ми вирвалися на свободу, піднялися і оглядаємо краєвиди, що відкриваються. Але тілом залишилися в бруді корупції, в мерзенності страшної економічної нерівності, в утриманстві та бідності.
• Чому це розуміють експерти, журналісти, прості громадяни, але не ті, кому вони видали мандат довіри? Нещодавно «День» цікавився думкою соціологів щодо цього, і ті сформулювали основну проблему війни і миру в нашій країні. Влада не спілкується з людьми і не показує на особистому прикладі, як переживати знегоди.
Причому не лише влада верховна, але і вся ця вертикаль, що залишилася з часів Януковича. Газети, соціальні мережі, ефіри програм, всі громадські дискусії наповнені ідеями і думками про майбутнє, а в кабінетах — тиша. Там немає дискусій, а є лише пошуки чергових «попередників», зрадників і казнокрадів. Очевидний і міжособистісний характер боротьби за майбутнє. Той зайняв не своє місце, цю час вигнати, ті заслуговують на покарання. Суспільство нескінченно тасує стару колоду в надії зібрати у себе на руках всі козирі.
• У цих перетасовуваннях і надіях на хороший прикуп з нових вітчизняних і зарубіжних політиків немає сенсу. Не вливають вино молоде в міхи старі. Чому державний апарат нездатний реалізувати волю людей? Тому ж, що й косою не можна вичерпувати воду. Всі проблеми в інструментах влади. Вони застарілі, уражені корозією попередніх років і призначені для інших цілей.
Узяти Кабінет Міністрів України. Це ж повністю збережена структура колишньої Ради міністрів УРСР, органу, що стоїть над усіма міністерствами і відомствами в країні. Міністри над міністрами. Підлеглі їм обласні й районні держадміністрації — дітища бюрократичного компромісу між апаратом Президента й уряду. Парламент, норма представництва в якому не змінилася з 1937 року. Роздута до неймовірних розмірів Адміністрація Президента. Все це не цілісний задум державних інститутів, а імпровізація і модернізація радянського апарату. Він — як кузов сучасного автомобіля, під яким карбюраторний двигун і ланцюгова коробка передач.
• Позавчора перші особи країни вийшли на родео з осадження норовистих курсів валют і вгнали долар у загороду 28 гривень після кількох годин кабінетних пильнувань. Учасники зустрічі так і не зрозуміли, що громадяни вже не сприймають азаровські методи управління економікою. Якщо вночі три вищих чиновники можуть підвищити котирування гривні на декілька одиниць, то нехай вони посидять ще три ночі, і ми повернемося до рівня 8,50. Звичайно, це жарт. Проблема не в курсі, а в тому, що питання існування споживчого ринку розв’язуються кулуарно, вночі, в обстановці таємниць і секретів. Добре б розв’язувати так воєнні питання. Але якраз бойові завдання розв’язуються публічно, з попередніми анонсами можливих закупівель і постачань озброєння, з обговоренням планів оборони і можливих дій військ.
Тому валютні операції і банківські таємниці у нас охороняються з більшою урядовою турботою, ніж кордони Батьківщини. Тут і проявляється дисонанс між готовністю терпіти незгоди в ім’я перемоги і міркуваннями матеріального порядку.
• Уявімо собі неймовірне. Наші депутати, міністри, чиновники всіляких адміністрацій раптом вирушають на зустрічі з електоратом, хоча до виборів ще далеко. Вони закликають нас затягнути паски, показуючи як це робиться на особистому прикладі. Вони реформують державні інститути, де працюють самі, не скорочуючи робочі місця в бізнесі. Вони залучають фахівців для консультацій, перш ніж приймати постанови. Вони відшукують талановитих менеджерів, аби запропонувати їм місця в керівництві установами і галузями.
Чи можуть мрії про такі вчинки влади перетворитися на реальність?
• Чом би й ні, — скаже дехто. Це доки не для нас, заперечать інші. І всі матимуть рацію, бо скепсис і впевненість однаково властиві характерам людей. Як і пріоритети. Одним курс долара найголовніший, іншим — воєнний успіх. Але для країни важливі обидві мотивації. І якщо ідеалісти візьмуться за руки з матеріалістами в ім’я перемог над курсом і ворогом, то ми змусимо владу наблизитися до нашої мрії — побудувати нову країну.
