Форум інтимний
Найцікавіші для мене заходи на цьогорічному Форумі самі змусили себе відвідати. Ранкова подвійна порція польського репортажу спричинила багато думок і мотивації. Подвійна порція — це Маріуш Щиґел та Іза Мейза, автори (Іза Мейза — у співавторстві із чоловіком Вітольдом Шабловським) двох цьогорічних журналістських новинок Форуму: “Неділі, що відбулася в середу” та “Нашої маленької ПНР”. Обоє незалежно одне від одного говорили про те, що репортаж поганий тоді, коли автор пише про себе, а добрий — коли змальовує героя, передає його бачення, позицію, світогляд. Друга кричущо-спільна риса — то неабияка щирість.
Щирість Маріуша Щиґела хоч і вирізняє його, проте жіноча, можна навіть сказати, інтимність розмови Ізи ще більше звертає на себе увагу: мені доводилося слухати вже зо 2 десятки добрих репортажистів чи інших журналістів. Мабуть усі вони розповідають про свій досвід, якісь трюки, секрети кухні або навіть загальнолюдські якості. Іза Мейза ж вразила зовсім іншим поглядом — жіночим. Це може здаватися дивним, але якраз напередодні дізнався, що не всі жінки пишуть жіночу прозу. У журналістиці, виявляється, так само: ще ніколи не чув від репортера настільки трепетних зізнань про стосунки в сім’ї та родині, такого відвертого самоаналізу. Спершу батьки Ізи та її чоловіка дещо здивовано ставилися до бажання дітей пожити 6 місяців життям, наближеним до реалій комуністичної Польщі. Але потім були зворушені та вдячні — діти їм нагадали минуле, зрозуміли складність тодішнього життя, зокрема виховання дітей. Стало набагато більше розмов та історій з колишнього. Змінилися стосунки і з чоловіком — поглибилися. З мачо на початку проекту Вітольд за місяць-другий став товаришем, з яким можна було розділити турботи. Стало більше простих і щирих розмов. Думаю, найгарніше, що це залишилося й по завершенню піврічного репортажу.
Тепла родинна атмосфера — тут я одностайний із публікою — була й на презентації дитячої книжки Тараса й Мар’яни Прохаськів “Хто зробить сніг”. Стіл, за котрим сиділи письменники разом із видавцем Мар’яною Савкою, був менш освітлений, ніж зал. Він був наче каміном, з якого йде світло, а значить і тепло. Червона стіна із голої цегли ліворуч підтримувала червоний, а, відтак, теплий колір приміщення, посеред якого було чомусь багато людей у червоних плащах, куртках та светрах. Увесь той червоний одяг був на дорослих, бо саме вони становили більшість на презентації дитячої книжки. Останнє помітив знову не я, а спостережлива подруга. Це спонукало мене до думки про певну річ: людина може вишуковувати найменші дрібниці але, разом з тим, не помітити чогось великого перед очима.
У Науковій бібліотеці Львівського національного медичного університету інтимність створювала наповненість читального залу, котрий виявився замалим, як і багато приміщень для акцій Форуму. Впритул до столу, за яким сиділи Олег Лишега чи то Богдана Матіяш, чи інші, розмістилися слухачі. Слухачі сиділи на підлозі. Вони стояли у арці вхідних дверей і в кінці зали — від входу їх можна було побачити у високих дзеркалах на стіні. Над головами людей пишно красувався червоний напис: “Вища освіта України і болонський процес”, а у сусідньому залі пасивно, однак промовисто розташовувалися старі акуратні шафки-каталоги із десятками шухлядок. Творча зустріч проасоціювалася із чистою водою та глиною.
Зрештою, Форум видавців у Львові на загал має певні інтимні риси. Постійні навмисні й ненавмисні побачення, тиснява, діалоги, іменні автографи незнайомцям. Військо знайомих та незнайомих форум’ян ходить по місту поміж читаннями, кав’ярнями та книгами із характерними перепустками. Люди стають схожі на мурах, які знають кожного зі свого мурашника завдяки запаху. Тільки замість запаху тут папір, а спільною метою є цікавість.
