Хроніки спротиву. Та якого хера!
Страх накопичується десь у горлі, збирається в грудку, летить униз, розбивається в животі і розкочується по всьому тілу, виплескуючись холодом на кінчиках пальців.
Перші чотири дні не відлипаю від монітора. Всі інші функції організму, здається, відмовляють. Майже не їм, сплю годину на добу, працювати не можу. Вдається вичавити з себе лише короткий текст 24-го вранці, але він виглядає зрадницько-панікерським, тому видаляю його зі сторінки.
Дивно, але свідомість чіпляється за звички мирного часу, тож уже 26 лютого, випхавшись на вулицю з фотоапаратом, майже миттєво вляпуюся в настільки ж ідіотську, наскільки й небезпечну для здоров’я та життя ситуацію, про яку й згадувати соромно: головне, що добре закінчилось.
З заздрістю читаю коментарі про лють і ненависть до ворогів: ані на перше, ані на друге не лишається ніякого ресурсу.
Вранці, коли відкриваю стрічку новин, просто біда: негативні заголовки завжди легше продати, і медіа цим користуються по повній програмі. Бігаю по квартирі, гарчу від розгубленої злості, допускаю навіть грішним ділом думку про виїзд.
По обіді з’являються інші новини й інші заголовки: ще одна спалена колона фашистів, ще два збиті літаки, зірвана спроба наступу, відео з “Байрактара”. Від гойдалок між розпачем та ейфорією відчуття реальності випаровується, і починає здаватися, що все це не зовсім насправді.
Найгірше те, що не почуваюся корисним і нічого не контролюю, події, від яких залежить моя доля, відбуваються деінде, я на них не впливаю.
А потім у перший день весни, надто ще схожої на зиму, натикаюсь поглядом на свого кота і думаю: “Та якого хера!”
Мої коти.
Мої друзі.
Моя квартира.
Мій район.
Моє місто.
Моя земля.
З виру емоцій викристалізовується спокійне розуміння того, що мушу робити.
Те, що завжди. І знаходяться потрібні слова, і кладуться на папір.
Бо насправді не тільки мені страшно. Страшно тим, хто в тилу, і тим, хто на позиціях, тим, хто приймає рішення і тим, хто виконує накази. Але всі наші страхи навіть сумарно набагато менше нас усіх разом узятих. І не страхами вони тоді виглядають, а страшками. Діставучими іржавими ракетами, які раз за разом збиває наша внутрішня ППО.
Ми зараз – один розум, одна сила, одна величезна хоробрість. А протистоїть нам залякане стадо.
Тому й переможемо.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
