Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Львів — передмістя Сихова

05 жовтня, 17:36

Один мій друг нещодавно мені сказав: "На Сихові є навіть 12-14-річні діти, які ніколи у своєму житті не були у Львові". Це ж треба! Ніколи не бачити старої архітектури, бруківки, трамваїв. І важливіше, що це все — поруч, за 15-30 хвилин їзди. Підліток піде колись до Міста і побачить справді інший світ. Можна навіть трохи позаздрити його відчуттям, коли він потрапить в новий простір у свідомому віці. У дитинстві в мене було подібне відчуття, коли мені довелося попасти якраз на Сихів: "Таке може бути?", — думав тоді я.

Скоріш за все, причина не потрапляння до Львова в тому, що Сихів — наче окреме місто. Воно сплетене зі столицею області дорогами, вуличками, житловими районами, старими заводами. Але там все є: магазини з націнкою, різношерсті базари із крамничками з низькими цінами, дешеві перукарні, різновеликі супермаркети, величезні та крихітні церкви, музичні школи, басейни, більярд, стрип-пластика та дитячі садочки.

Вони — дитячі садочки — до речі, якісь усі кольорові. У цьому районі-місті є ще доволі багато вільного простору. Дитячі дошкільні заклади не треба було вмощувати поміж хаток чи глухих високих стін старих кам’яниць. Тому їх будівлі доволі великі. Від шкіл їх відрізняють інколи кольорові вікна — з якимись наліпленими казковими героями чи квітами — і різнобарвні драбинки, перекладини, гойдалки чи то каруселі на подвір’ї. А ще — там у великій кількості є один рудимент радянської епохи, а саме: вкопані до половини ґумові шини. І вони різних кольорів! Загалом, у Львові таке трапляється не аж надто рідко, однак переважно на периферії. І, звичайно, не в такій кількості: інколи клумба обгороджена колесами, інколи поставлене боком колесо само служить мініатюрною клумбочкою. На Сихові ж — наче у підміських селах — трапляються навіть обгороджені шинами футбольні майданчики.

Поміж тими майданчиками чи просто поміж клумбами, алеями проходять де-не-де труби. Труби інколи виринають з-під землі, а над ними прокладають східці. Там йде вода чи тепло. Труби сріблясті, а біля землі обмотані чимось коричневим. Деколи, наприклад перед виборами, їх обклеюють оголошеннями чи рекламою. Попри одну таку магістраль мені майже щоденно доводиться ходити по трішки віддаленому від дороги тротуарі. Хоча, поки тепло, мені більше хочеться їздити на велосипеді. Загалом на Сихові незвично добре, як для Львова, їздити на ровері: більшість доріг та напрямків незавантажені й просторі. Дрібні вулички, які так часто завершуються глухими кутами, подекуди заставлені старими машинами: “Москвичами”, “Жигулями” чи навіть раритетними “Волгами”. Але глухий кут, між іншим, можливий хіба для машин. Будинки ж не прилягають один до одного; між ними можна йти і йти. Ті, хто тут хоч трохи жив, кажуть, що на Сихові байдуже, якою дорогою прямувати — головне знати напрямок. Минаєш доми, що раніше здавалися однаковими, минаєш простори.

Тепер постійно згадую слова свого друга, який ніби-то жартома каже, що Львів — то передмістя Сихова, мовляв, що такого у Львові? — Тісний, старий, перевантажений транспортом та людьми, бруківка їхати не дає. Зате великі дороги на Сихові — то файне місце для самогубців: нема чого вдень через перехід (правда, без світлофора) ходити: мене за таке нахабство вже не один раз обматюкали, а мою одногрупницю мало не збили у мене на очах дві машини одразу.

Інший товариш про проблеми з орієнтацією в однаковісінькому сихівському просторі, казав, що там усе просто. Навіть будинки мають різні кольори — для кращої орієнтації. Одні червоні, другі — зелені, інші — сині. Якби в СССР були будівельні компанії, то сихівська могла б називатися "КолорБуд". Мені випало мешкати у червоному домі неподалік озера. При ньому — один із так званих приватних секторів, власники якого обробляють городи, пасуть кіз, палять листя, мають гаражі. Можливо хтось навіть палить в печі дрова, адже, ймовірно, збереглася не одна хата колишнього села Сихова, що його радянська влада приєднала до міста й впродовж сорока років (не враховуючи часу незалежності) перетворила на гігантський спальний район, в якому мешкає може п’ята частина львів’ян. Я навіть бачив біля чи не найбільшого сихівського ринку вантажівку, навантажену гарно поскладаними дровами — була неначе побудована й закріплена шнурами дерев’яна піраміда.

Сам же ринок, біля якого їхала ця вантажівка та який складається із оптового й роздрібного базарів, мені видається не затишним. Особливо оптова його частина. Якби змальовувати відчуття без довгих описів продавців, які не завжди ввічливо тебе дурять, та покупців, які мало не з відчуттям кінця світу хочуть встигнути затаритися, то сказав би, що ти неначе у кублі шакалів. Бррр. Роздрібний же базар, як базар: шукай корисне між дрантям, знайди те, що тобі справді треба. Побач, як охоронці збивають з бабці бабло за торгове місце.

Є на Сихові й інші бабці. До прикладу, російськомовні, які гуляють зі своїми внучками й вчать їх українських місяців. Це дуже мило, бо ті бабці плутають вересень, жовтень і листопад так само, як я плутаю апрєль, май чи март. Інші бабці ледве тягнуть важкі торбу з продуктами та памперси для прикованого до ліжка чоловіка. Тим бабцям важко, бо вони горбаті, і їх дуже болить спина, але вони не мають на це грошей, бо хто ж, як не вони, захистить їхніх прикутих до ліжок чоловіків? Є бабці, які вітаються у під’їзді, а є такі, що хрестяться біля статуї Матері Божої при вході й скоса дивляться на тебе як на... Зрештою, є так, як всюди.

На лавках біля сусіднього дому збираються не лише бабці: ввечері там сидять молодші. Недавно кілька жінок пліткували про те, що зиму цього року обіцяють холодну — до 30-40 градусів морозу. У мене є підстави взяти цю інформацію до уваги, бо вже не один раз чув від молодих мам — яких тут так багато — якусь новину, про котру лише згодом довідувався від колег, друзів чи зі ЗМІ.

Лавочки, де сиділи жінки, розташовані неподалік проходу у будинку — такого звичайного, коли в першому поверсі довгого дому збудований тунель чи то коридор. Тут — подумав собі я — ті 30-40 градусів морозу будуть відчуватися добряче: у деяких проходах завжди дме холодний вітер. Біля одного такого, крізь котрий постійно чимчикую, побачив якось ввечері маленького їжачка. Я підійшов до нього, погладив по голочках і переверну на спину. Але їжак так скрутився, що нічого окрім маленької чорної кульки, якою закінчувався його ніс, я не побачив. Пішов далі додому, аж тут мені перед ногами впала з якогось вікна порожня пляшка з-під пива. Мій друг казав мені, що чув, як у нашому домі хтось викидає з висоти сміття. Спершу не йняв віри. Але тепер став свідком. Трохи дивно, адже такої концентрації смітників, як на Сихові, я ще не бачив. Навколо нашого будинку 3 точки із контейнерами, які, між іншим, ніколи ще не бачив переповненими. Це на відміну від багатьох інших контейнерів у Львові, до яких мені доводилося ходити. А біля тих контейнерів, або ж просто посеред газонів, люди часом виставляють непотріб, який може стати комусь потрібним. Отак може опинитися у твоєму вікні шибка, якої так бракувало перед настанням холодів.

На газонах чи то клумбах під високоповерхівками бачив також альтанку. А в іншому місці із величенького газону попід будинком хтось зробив маленький садочок із прекрасних кущів та квітів. Часом там гуляють песики, яких, проте, значно, значно менше, ніж котів. Іншим недолугим газонам везе значно менше — по них протоптують стежки. Але то не дивно. Недавно комунальні служби засипали чорноземом затоптані місця, натякаючи, що по них ходити не можна. Однак, один із переходів біля мого помешкання веде із одного тротуару на інший, загороджений від дороги довгим настилом трави. Що тут зробиш? Треба топтати, щоб перейти дорогу в правильному місці.

Біля того переходу є дитячий майданчик, яких на Сихові на диво також багато. Деякі з них зовсім нові. А деякі — комбіновані: на них мирно співіснують сучасні та уцілілі й підфарбовані радянські каруселі. Кумедні, неначе дитячі сходи прилаштовані тепер до новоспечених на першому поверсі магазинів, банків та салонів краси. А ті магазини, банки й салони є чи не у кожній вільній шпарці першого поверху тих будинків, які стоять на найважливіших артеріях району. Усе, що не магазини, банки чи щось інше — то людські помешкання. Вже мабуть кожне із них убезпечене металевими дверима під’їзду, в який можна попасти лише з ключем-таблеткою чи задзвонивши по домофону. Але найкраща комбінація помешкання та магазину — це, мабуть, коли у твоєму домі біля дверей твого під’їзду є пункт розливу артезіанської питної води. А то потім доводиться чемним маленьким хлопчикам іти кудись далеко по воду й вертатися додому із 10-літровою бутлею, закріпленою своїми обіймами у себе на животі.

Роки 3 тому мій одногрупник назвав цей район найперспективнішим у Львові. Зараз Сихів, мені здається, став справді ліпшим. Живі клопоти людей довкола — піти по хліб, погуляти з дітьми, зремонтувати машину, що стоїть під вікном — викликають враження, що Сихів — самодостатнє містечко. Усе відбувається тут. Лиш частина людей їде щодня на роботу до Львова.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати