Мале місто за пасивної окупації
Російська орда доволі швидко пройшла від кордону до перших значних українських міст, де, переважно, Збройні сили України їх зупинили. За спиною окупантів залишилися малі міста, селища, села. Контролювати переважну їх більшість московити сил не мають – їх вистачає на окремі населені пункти та дороги. Саме вони найбільше страждають від мародерства та неадекватних витівок орків. В усіх інших випадках їхня близька присутність проявляється, насамперед, як наслідки агресії, що зруйнувала усталене життя. Спробуємо розібратися на прикладі одного з таких міст на півночі Чернігівщини, не згадуючи його.
Міське самоврядування продовжує працювати, а український прапор надалі майорить над міською радою. Відповідно її виконавчі органи, переважно, продовжують виконувати свої функції. Переважно – бо цілу низку адміністративних послуг за умов воєнного стану та пошкодження комунікацій надавати неможливо.
З'явилося нове явище – самооборона, підпорядкована міській раді. Це не територіальна оборона - зброї добровольці не мають, основне призначення – патрулювання вулиць населених пунктів та підтримка громадського порядку. Діє комендантська година, але поблажлива – з 20.00 до 5.00.
Безпосередньо в місті московитів немає. В день вторгнення вони пройшли по об'їзній дорозі, де загубили один танк. Він зламався та, за пильної уваги місцевих мешканців, згорів. Подібна історія сталася й з машиною, що везла боєприпаси в одному з ближніх сіл – вона також згоріла. На жаль, ціною життя одного з місцевих мешканців. Окупанти поруч – по селах та у сусідніх містечках. І це дуже напружує – містяни чудово розуміють, що ординці можуть з'явитися будь-коли.
Донедавна серед старшого та середнього поколінь міста симпатії до росіян були доволі поширеними. Тепер абсолютна більшість ними обурена – про окупантів не чутно жодного позитивного слова. Містяни мріють, аби їх швидше вигнали. Таке саме ставлення й до білорусів. Місцеві мешканці стверджують – якась кількість білоруських силовиків є, їх можна впізнати за специфічною вимовою. Більше того, вони жорсткіші за росіян. Зокрема, пропонували «пустіть в расход» ремонтну бригаду. Цього, на щастя, не сталося.
Стосовно буденного життя. До містечка постачається газ, вода, а електроенергія хоч і зникала, але не більше, ніж на 3-4 години. До такого тут звикли. Щоправда, раніше йшлося про стихійні лиха, а не війну. Тож світло є, телевізори, холодильники, інша побутова техніка працюють. Дротового інтернету немає, щоправда трохи працює мобільний.
Підприємства, крім продовольчих, не працюють. Відповідно їхні працівники зарплати або не отримують взагалі, або лише якусь частину. Через руйнацію комунікацій (як логістичних ланцюгів, так і фізичну) знищено звичайне постачання товарів. Зник загальноукраїнський ринок, тепер доводиться задовольнятися лише локальним. Кожен із них – із власним набором товарів та конфігурацією цін. Скажімо, в адміністративному центрі однієї громади мішок цукру коштує одну тисячу грн., а за 30 км – півтори. І так за будь-яким товаром. Або ж таке – на базарі продають молоко по 22 грн. за літр, але пробивається машина постачання – а там ціна по 5 грн. Ціноутворення, значною мірою, перетворилося на якусь химеру, ще й через ажіотажний попит. Треба чи ні, а люди купують про запас.
Характерна ознака – великі черги за будь-яким товаром, що з'являються в продажу. Великі магазини переважно не працюють або дуже коротко – немає чим торгувати. Працюють кілька малих магазинів та ларьків.
Відчутний дефіцит борошна та дріжджів, але хліб купити можна – для цього треба вставати рано та відстояти чергу. При цьому можна придбати пів буханки в одні руки. Подібне – з будь-яким іншим товаром: треба постійно «крутитися» центром міста. Це займає весь час. При цьому думка лише одна – щоб його ще здобути. З огляду на сільську місцевість рятують власні запаси, зокрема, картопля та консервація. Однак не у всіх родин вони є в достатній кількості. Ситуація ускладнюється, якщо йдеться про малих дітей та людей старшого віку зі специфічними потребами. Та навіть за таких обставин є позитив – місцеві мешканці стали більше готувати на продаж традиційної домашньої продукції – ковбаси, кров'янку... Відродилося колись закрите через нерентабельність виробництво лавашів та сиру – тепер це дуже ходовий товар. Зрештою, від голоду ніхто не страждає.
Чи не найбільша проблема місцевих мешканці, що загострюється, - це готівка. На картках гроші є, але зняти їх складно. Якщо у вас є картка Ощадбанку – вважайте, що поталанило. Відстоявши чергу, починаючи з 3-4 години ранку (попри комендантську годину) можете зняти 500 грн., а якщо у вас картка іншого банку – 200 грн. Отримати гроші в касі магазину не можна – термінали не працюють. Обіг купюр дуже ускладнений. Як наслідок – наявна готівка витрачається, а поповнити її складно. І що далі? Натуральний обмін? Місцеві ерзац-гроші? Поки що рішення немає.
Менш гостра, але відчутна проблема пального. Тобто спеціальний транспорт 112 заправляється. Приватна особа за один раз може купити 10 л. Це одна з причин локалізації ринків – по місту, до найближчих сіл чи з них до адміністративного центру громади ще поїхати можна, а от на відстань кілька десятків кілометрів – навряд чи.
В цілому життя в малому місті виглядає краще, ніж під бомбами та ракетами, до того ж - без струму. Але благополучним назвати його не можна – хіба що порівняно з містами, де йдуть бої. Що їх поєднує – типові проблеми воєнної доби та ненависть до окупантів. А ще відданість Україні – тепер більше, ніж будь коли раніше.
Володимир БОЙКО, історик, Чернігів
