Мова, громадська активність та бюрократія
Чи повинен з`явитися в Україні центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері мовної політики? На таке та дотичні запитання шукали відповіді учасники науково-практичної конференції «Питання мови, справа буття нації», організованої Чернігівською обласною організацією товариства «Просвіта» на базі Національного історико-архітектурного заповідника «Чернігів стародавній». Проходила вона в Міжнародний день рідної мови та співпала з 110-ю річницею заснування Михайлом Коцюбинським та іншими українськими діячами «Просвіти» в місті над Десною. Втім, згадувалися й нещодавні події – два роки тому столиця Полісся позбулася Леніна.
Та нинішня ситуація в Україні надихає скоріше на тривожні, ніж на переможні думки. В доповідях наголошувалося – спостерігається певна втрата актуальності в застосуванні української мови – пояснюється таке явище війною на сході та необхідністю загальнонаціональної консолідації, але це лише одна сторона питання. Інша – до болю знайома, про неї сказала Ліна Костенко у відповідь на аплодисменти під час конгресу україністів у Чернівцях: «Це овації в резервації».
На конференції прозвучала думка, що зневага до української мови призвела до сепаратизму. Останнє можу підтвердити з власних спостережень – 30 вересня 2013 р., перебуваючи на ювілейному концерті, присвяченому 70-річчю Луганської філармонії, автор цих рядків звернув увагу: під час тригодинного концерту ми побачили та почули номери російською, італійською, англійською мовами і лише один раз прозвучала українська і то – як читання віршів. Моє здивування та обурення таким підходом знайомі луганчани не зрозуміли. Тепер вони працюють на сепаратистів.
Втім, якою б не була сфера поширення української мови, а прихильники «русского мира» (як показала анексія Криму та окупація частини Донбасу) намагаються, насамперед, саме її усунути з викладання в школі – разом, до речі, з вивченням світової літератури українською мовою. Додамо від себе – мабуть, збагнули феномен журналу «Всесвіт», заснованого свого часу для просування світової літературної спадщини українською мовою.
Як зазначалося у дискусії – впливати на ситуацію можна, якщо сам починаєш діяти. Власне, серед пропозицій виразно простежувалися два підходи: так би мовити волонтерський, що спирається на громадянську активність, та такий, що апелює, насамперед, до держави, її ролі та зобов`язань перед громадянами.
На жаль, як констатувала викладач чернігівського вищу Людмила Зіневич, державна політика фактично призвела до ліквідації кафедр українознавства в університетах. Далі більше – тепер випускові кафедри самі вирішують коли та скільки виділяти годин на державну мову, відкидаючи її дуже часто на маргінес. Дивно що подібна практика триває надалі. За обставин що склалися ініціативу може та повинна брати на себе громадськість. Таким прикладом, на думку пані Людмили, є старт у жовтні 2013 р. безкоштовних україномовних курсів, що охопили сімнадцять міст, в тому числі – Севастополь та Луганськ. Для останніх виявилося – запізно. Краще їхня доля склалася в Чернігові, де курси працюють вже другий рік. Щоправда, без державної підтримки та помітної уваги зі сторони влади. І без коштів – навіть тих, що були обіцяні за перемогу в конкурсі проектів міської ради з формування бюджету участі. А неабиякий інтерес є – до чотирьох груп записалися понад сто чоловік, причому найвимогливішими виявилися державні службовці та науковці. Питання вголос – як довго ініціативна група може працювати без належної підтримки?
Такого роду та інші мовні проблеми, на думку керівника Благодійного фонду «Ніжин» Миколи Шкурка, мала б розв`язувати держава – тоді й громадські ініціативи управлінським апаратом сприймалися б інакше. Вихід він вбачає у створенні Інституту мови (чи можливо – розвитку української мови) як органу державної влади. Основні його завдання: реалізація державної політики та координація діяльності у сфері забезпечення функціонування української мови як державної; здійснення науково-дослідницької роботи з проблематики української мови. За зразок пропонується взяти Український інститут національної пам`яті, але не нинішній, підпорядкований Міністерству культури, а зразка 2007 р. – тобто, підзвітній безпосередньо Кабінету Міністрів України. Тобто йдеться про частину владної вертикалі зі своєю регіональною структурою (щоправда, побудованою дуже специфічно – з розміщенням за межами Києва та з опорою на відомі міста обласного значення, а не на обласні центри).
Інші промовці пропозицію підтримали, але з уточненням – в жодному разі не треба чіпати діючих академічних інститутів, бо у них свої завдання. Наводилися приклади зі світового досвіду – французького та словацького законодавства. В обох випадках передбачається діяльність контролюючих інституцій, а також доволі жорсткі покарання за порушення мовного законодавства. Водночас варто пам`ятати, що подібна політика спирається на різноманітні громадські ініціативи, більше того – вона сама стала відповіддю на останні. Тобто, спрацьовує така державна політика лише в поєднанні з відповідним ставленням більшості суспільства та його активністю.
Завершилася дискусія дещо несподівано – науковець із Луганська, доктор філологічних наук Анатолій Зеленько (нині – мешканець Ніжина) заявив: досі функції такої співчуваючої справі української мови інституції виконує газета «День», бо вона серйозна (хоч і не ідеальна) та не залежить від провідних політичних сил в Україні.
