Наливочка
Коли вишневий сад на шиї, і ти перед ним у вічному боргу, то фруктові сюжети доводиться втілювати й втілювати. Цього року і збирали-збирали, і трусили-обтрушували, перетягували драбину з місця на місце, а вишень менше не ставало. Безліч так і втекла вгору дражнячи — ану, дотягнися. Розумію — все ніяк не зібрати, та не біда, буде сойкам забезпечено чудові їстівні бонуси. Птахи ці, величезні й загадкові, давно клацають у саду, вибираючи кісточки лише з вишень зрілих, таких, що максимально увібрали пристрасть сонця, перетворивши цю енергію на свою темно-червону соковитість.
Чудово пам’ятаю, як 25 років тому ыз чоловіком ми пророщували з кісточок свій майбутній сад, і тоді, зовсім ще малодосвідчені садівники, не вибирали, які матимемо — ранні, середні, пізні... Яка різниця — вишні та й усе. Адже для естетів важливий флер, аромат, зворушливість цвітіння, що й було головним у новому вбранні саду, що всотало ледве вловимі сліди літніх очікувань, сентиментальну нісенітницю якихось мріянь упереміж із кольором вітру, який чи то був, чи то ні. Вишні зростали з нами, а щаслива хазяйка, що не знала сонних стосунків у сім’ї, байдужості до себе, дня без ласкавих слів, думала, та ні, була впевнена, що так буде вічно.
Та все ж, навіть якщо багато що стає минулим — тепер це розумію, живучи без того, кого любила, особливого Ігоря Засєди, чиє життя відлетіло вже як 10 років, знаю — зберігається мотор стосунків у пам’яті, аромат уранішньої кави в саду і вдома й бенкет спілкування удвох. І це назавжди, а відтак можна бути щасливою стільки, скільки живеш.
Той, хто вміє в думках фіксувати миттєвості щастя, а не пробігати стрімголов крізь життєві одкровення, хто вміє кланятися їм із вдячністю, для того абсолютно природні стрибки із сьогоднішнього дня до світу гострих відчуттів. Не припиняючи увесь час дивуватися, можна постійно оновлювати інтер’єр власного світонастрою. Моя ж зачарованість на все життя чоловіком — яскравим, розумником, до того ж чоловіком особливої мужності й гідності, у рік круглої дати дзвінко нагадала про себе одним спогадом, про який Ігор вже ніколи не дізнається, оскільки здійснила потаємне бажання вже після його відходу. Річ у тому, що дуже хотіла побувати в Ліллегаммері, мініатюрній столиці Зимових олімпійських ігор 1994 року, де Ігор працював і повернувся з Норвегії хворим, ми думали — із запаленням легенів. Була ж грізніша й підступніша хвороба, що маскувалася під запалення. Настали довгі роки боротьби за його життя, одинадцять років відвоювали. Залишилася найкраща фотографія — стоїть він на горі біля трампліну в Ліллегаммері й дивиться згори, а, здається, бачить не лише снігові вершини, але й увесь світ. Я все-таки дісталася туди більше п’яти років тому, знайшовши тур, що включає до маршруту це містечко. І біля льодовика, недалеко від того трампліну, поклала, вірніше, виклала за норвезьким звичаєм, свого тролика з декількох древніх каменів. І, звичайно, сфотографувала на пам’ять цю особисту, лише мою композицію серед вічних льодів.
Все це промайнуло в голові за нехитрим дачним заняттям — набивала 20-літровий бутель, до речі, на превелику силу, куплений на київському ринку, своїми вишнями. Вирішила вперше в житті зробити наливочку. У моєму дитинстві дуже багато хто в нашій комунальній квартирі вправлявся у різних рецептах, пам’ятаю, і в нас у нашій одній кімнаті було розставлено мамині пляшки із зав’язаними марлею горлечками. У них вирувало ароматне незрозуміле життя — готувалася наливка. Ми з молодшим братом, природно, потай від маминих очей, піднімали марлю і пальчиком куштували цю смачну й заборонену рідину. Крапельку — не більше, але який спогад. Навіть не знаю, чи вийде у мене, оскільки у мами рецепт узяла сьогоднішній. Не знаю, адже наливка напій демократичний — вода із цукром та зрілість плодів. Все є, а бажання прийшло за поривом, яке щільно настоялося на щасливому часі. Немає потреби, значить, приміряти чужий лук, прагнути обов’язково сподобатись усім-усім — вийде, як вийде, а «грусть всегда соседствует с любовью» — це ще Окуджава сказав, і всі ми підтверджуємо це живучи.
Наливка буде настоюватися місяць-півтора, якраз «достигне» до сумної річниці й родина розіп’є її з друзями, й усі, знаю, все одно хвалитимуть, навіть якщо і не все вийде ідеально. Ось такий садовий bresh кольору стиглої вишні.
Та все ж літо на те й літо, щоб погратися з фарбами, веселковий спектр яких нескінченний. Це допомагає і взяти свою ноту, тобто увійти у форму, й пожити собі на втіху, а то й вдихнути якомога глибше і... зробити стрибок у нові творчі плани. Для цього, щоправда, доведеться щільніше попрацювати з підсвідомістю, вона не повинна відчути, що дуже хотілося б помандрувати, та не виходить. Знаю, прийом у тому, щоб підсвідомість не учула туристську нереалізованість, а сприйняла моє бажання не тинятися спекотною Європою як мій вибір, і повірила — стояти на терасі й набивати вишні у величезний бутель і є мій головний план. Найцікавіше, що цього року мені не довелося кокетувати з підсвідомістю, боячись, що вона вловить, як працює на почасовій службі. Її начебто приспала, а вишневе розмаїття й мета втягнули в таке багатоходове дійство, що літо в селі, хай і з перервами на роботу, і прикрасило, і пригостило, і знову подарувало курортний роман із нашими вишнями. Скільки, виявляється, хітів у саду, а bresh — поняття найгостросюжетніше і найбажаніше.
Все це вбере моя щира наливочка, що настоюється на відданості.
