Оминаючи «граблі»
Кілька тез про гуманітарну політику України. Якою вона має бути
У коаліційній угоді «Соціально-гуманітарна сфера» займає небагато місця, але там, як на мене, ми усе ж знаходимо найголовніше «Культивування пам’яті про опір тоталітаризму, визвольну боротьбу та рух за дотримання прав людини, визнання на державному рівні осіб та організацій, що боролися за незалежність України та дотримання прав людини, а також — засудження тоталітарного комуністичного режиму. Заборона комуністичної, нацистської, фашистської, антиукраїнської пропаганди у будь-яких проявах. Завершення декомунізації усіх сфер суспільного життя».
Звичайно, угода має характер декларації і, як кожна декларація, звісно ж, хибує на певну площинність. Проте як дорого нам дісталися, наприклад, ось такі її рядки: «Налагодження національного діалогу задля засудження та унеможливлення у майбутньому репресій, репресивних методів та тоталітарних практик в управлінні країною. Обов’язкове забезпечення участі громадськості у національному діалозі».
На перший погляд видається, що угода своїми надзавданнями контурно охопила практично усю гуманітарну сферу, загострила найважливіше, не вдаючись у деталі, не дбаючи про пріоритети. Тут є певна логіка, бо культурна сфера України настільки занедбана державою, що там і справді усе першочергове, все пріоритетне. Та не можу позбавитися враження, що саме гуманітарний проект, на відміну від інших, написаний надто уже похапцем, так-сяк накидано те, що назріло, наболіло у суспільстві, те, чого суспільство уже не просто чекає він наших державників, а рішуче вимагає, бо воно уже написано кров’ю Небесної Сотні, наших воїнів на східних рубежах держави. У пресі ці тези, наскільки я знаю, обговорювалися мляво, якщо взагалі обговорювалися.
«КНИЖКИ «Дня» Є ОБОВ’ЯЗКОВИМИ ДЛЯ ПРОЧИТАННЯ САМЕ ПОЛІТИКАМ»
Газета «День» давно уже перейшла рубіж, на якому з’ясовуються дитячі питання «Що робити? Куди рухатися?» Вона давно уже пропонує цілий масив літератури з питань історії, політики, національної пам’яті, державного будівництва. Це найкращі тексти, вироблені українською суспільно-політичною думкою. Літератури, яку сьогодні вкрай потребують школи, виші, бібліотеки, а передусім наші політики — бо це першочергові тексти для політичної освіти, які зосереджені на головному — виробленні концептуальних підходів у галузі політики, освіти, культури, національної пам’яті, загальнонаціональних кодів і смислів. Як зауважила головний редактор «Дня» Лариса Івашина: «На нашій грядці все росте. Тепер справа за серійним виробництвом». До серійного виробництва справа не дійшла. Ще раз наголошую — ці тексти є обов’язковими для прочитання саме політикам. Насамперед до вас звертаються Сергій Кримський, Збігнев Бжезинський, Юрій Шевельов, Ярослав Дашкевич, Ліна Костенко, Джеймс Мейс. І такі будителі української суспільно-політичної думки, як Михайло Грушевський, Єжи Гедройц, Андрій Сахаров, Степан Бандера, Дмитро Донцов, Борис Грінченко, Симон Петлюра, Андрій Шептицький, Віктор Петров і багато-багато інших, чиї тексти з такою надією збирала і публікувала газета окремими книжками, сподіваючись, що вони працюють як запобіжники повторення помилок, які колись уже неодноразово робили українські державні і політичні діячі. Там, і тільки там, в історії, галузяться наші нинішні негаразди. І прикро, що неспроможність оволодіти бодай політичною лексикою, дефініціями, які виробляли наші визначні українські діячі, освоїти бодай найменші її висоти, призводить до того, що ми стоїмо перед черговим циклом повторень власних старих помилок. Ті ж самі граблі. В підсумку — звичайна політична безграмотність.
ПРО ЗАХИСТ УКРАЇНСЬКОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ
Звичайно ж, хотілося, щоби у преамбулі була прописана осмислена позиція, яку саме державу ми прагнемо збудувати. Не задекларувати «демократію», «свободу слова» тощо, а подати їх у своїй осмисленій первородній суті, адже під цими вивісками сьогодні ховаються усі, колишні хабарники, хапуги, навіть комуністи нині звертаються до цих формулювань, як за порятунком. Хотілося б ясної і прозорої політичної заяви, в якій би головним було не «приведення основних завдань та функцій Міністерства культури у відповідність з європейськими практиками і принципами. З огляду на це, реформування його структури» (хоча модернізація нашого культурного середовища давно назріла), а культивування і розвиток саме української модерної культури з її могутніми і неосвоєними пластами. Тут є усі підстави для побоювань, що гуманітарна політика може різко накренитися в інший бік. Європейський культурний універсум нині тяжко потерпає від процесів глобалізації, наступу маскультури. Не все те золото, що блищить. Не завжди вихід на європейський ринок наших культурних надбань, означає їх безсумнівну якість. Не завжди найліпші культурні зразки до нас перетікають із Заходу. Тут спрацьовує значний тиск реклами, самореклами, фінансової потуги. Тож, послухаймо Шевченко: «І чужого научайтесь й свого не цурайтесь».
ТВОРЦЯМ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ В КРАЇНІ НЕ ОБІЙТИСЯ БЕЗ МІЦНОГО ФУНДАМЕНТУ, ПИШЕ НАТАЛІЯ ДЗЮБЕНКО-МЕЙС І РАДИТЬ ПОЛІТИКАМ ЗВЕРНУТИ УВАГУ НА КНИЖКИ ГАЗЕТИ «День», ЯКІ Є «ЗАПОБІЖНИКАМИ ПРОТИ ПОВТОРЕННЯ ПОМИЛОК, ЯКІ КОЛИСЬ УЖЕ НЕОДНОРАЗОВО РОБИЛИ УКРАЇНСЬКІ ДЕРЖАВНІ ДІЯЧІ» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Особливо багато у мене застережень щодо питання свободи слова. В угоді вона означена просто: «Свобода слова». Українська журналістика (щоправда, не лише вона) виявилася неготовою працювати в умовах інформаційної війни. Неготовими були ані наші політики, ані дипломати. Потужний зондаж, який провела газета «День» з питань російсько-українських відносин, застереження, які повсякчас лунали з уст українських мислителів, філософів, учених щодо можливого і неминучого перебігу подій в умовах тотальної інформаційної агресії, яка почалася не вчора, а практично з перших днів української незалежності і щораз наростаючим катком проходилася по нашому практично зачищеному інформаційному полю, увесь потужний інтелектуальний штурм, що провели автори «Дня» не був почутий державними політиками першого ряду. Що вже говорити про нижчі щаблі. Тому хотілося, щоби в ряду найпріорітетніших завдань в угоді поряд з декларацією свободи були і слова про захист українського інформаційного простору. Це питання навіть не тактики, а державної стратегії. І сьогодні, і завтра, й у далекому майбутньому це буде одним з головних завдань держави.
ПРО КАРДИНАЛЬНЕ ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ СФЕРИ ВІДЗНАК
Багато чого хотілося би бачити в угоді, але слід зауважити, що й те, що наразі ми отримали, вселяє надію, що незабаром буде вироблена, закріплена на законодавчому рівні і узгоджена з іншими державними стратегіями і програмними документами загальнонаціонального рівня, як це прописано в угоді, «Стратегія культурної політики України». Є формулювання, що дають надію, про розвиток книговидавничої, музейної, архівної справ, про встановлення для національного продукту квот на радіо і телебаченні, про скасування застарілих премій і відзнак для митців. Тут одразу ж виникає питання: а що натомість? Адже сфера культури надто делікатна, почасти тут маєш справу не з масовим виробництвом, а одиничним продуктом, маю надію, що виробленням такої стратегії будуть займатися мудрі люди, які не наламають дров. Хоча кардинальне оновлення усіх сфер пов’язаних з книговидавництвом, кіноіндустрією, музичною, театральною сферами справді вкрай необхідне. Потрібне кардинальне переосмислення і сфери відзнак. Наскільки це може бути важливим для української спільноти, ми вже переконалися на прикладі історії з присудження звання Героїв Небесній Сотні. Воно стосується не лише людей культури. Адже мало хто у минулому періоді залишав високі державні посади і парламент без високих державних нагород. Якось мені подзвонили з одного поважного видавництва і запропонували у примірник, присвячений кавалерам ордена Ярослава Мудрого, вставити біографію і Джеймса Мейса, звісно, за свої і немалі, гроші. Я проглянула список тих, хто туди увійшов. І відмовилася. Бо не вірте очам своїм. Наша соромлива «Вікіпедія» подає далеко не повний список. Та є такі «діячі», яким би годилося одягати кайданки, а не українські ордени. Тож при нагоді, від себе і читачів «Дня» прошу відкрити не лише державні архіви, які мають безпосередній стосунок до нашої історії і нашої національної пам’яті, а й оприлюднити державні документи, які не мають характеру державної таємниці і які стосуються діяльності всіх українських урядів за попередній період. Ми повинні нарешті з’ясувати, з яким лихом мали справу. Чому, з якої причини, наша держава виявилася такою беззбройною, такою оголеною перед лицем зовнішньої загрози. Хто винен?
«ЦЕ ЧЕРГОВЕ КОЛО БЕЗВИХОДІ»
Тези з гуманітарно-культурної сфери лише підводять нас до головного. До початку загальнонаціональної дискусії. Бо час показав, наскільки важливим може бути питання мови, релігії, культури. Український народ ніколи не буде найбільшою національною меншиною на своїй землі, та, може, настала пора викинути із загальнополітичного словника і безкінечні розмови про меншини? Державною мовою в Україні є українська мова. Крапка. Але держава має захищати право кожного розмовляти своєю рідною мовою, вільно нею послуговуватися. Російською, кримськотатарською, китайською. Бо всі ми діти твої, Україно.
Кілька днів тому я мала зустріч зі своїми читачами у Київській бібліотеці ім. Івана Франка. Мене не здивували їхні скарги на нестачу нових надходжень, коштів, малі зарплати. Навіть загроза виселення, знищення бібліотечних фондів і самої бібліотеки — річ, з якою я повсякчас стикаюся. Я була просто шокована тим, що вони всі надії покладають лише на одного політика, який точно їх захистить, якщо стане прем’єром. Що ж це за держава така, що все знову залежить від того хто прийде, хто отримає владу? Так не має бути. Це чергове коло безвиході.
