Реставрація традиції, або Знову про феномен Івасюка
Кожна річниця незалежності стає приводом переглянути історію країни, у чому ж, звісно, допомагає телебачення із численними предачами-фідбеками. Говорять у ці святкові дні багато й про музичну історію України, бо ж ми, як визначено вже давно, пісенна нація, і ця впевненість передається із покоління в покоління.
Але чи справді настільки пісенна, як нам того хочеться? Беззаперечна кульмінація в українській естраді – це 70-і роки. Як сумно не визнавати, однак такого вибуху імен як серед авторів та й виконавців у нас з того часу так і не сталося. Хоча б, здавалося, які для цього є перешкоди? Для творчого обміну відкриті кордони, ніхто та й ніщо не заважає творити, знати, що відбувається у світі. Крім того, стала доступною і якість звуку. Однак проблема популярної музики очевидна: вона калькована і, що важливо, є копією копії, бо доходить через сусідів.
Водночас період, коли творив Володимир Івасюк, - це час, коли в ідеологічній політиці відбувалася часткова реабілітація сталінізму, знову посилювалися репресії. А його музика наперекір усталеним радянським штампам змогла стати не копією - оригінальною і українською. Що вже саме по собі було злочином, бо вирізнялося. Зрештою, загадкова смерть Івасюка, його похорон, який перетворився на акцію протесту, – свідчення того, що, здавалося би, пісні здебільшого про кохання були революційними.
Любов Івасюка до фольклору зробила його творчість по-справжньому народною: він передав давній мелос і поетику сучасності. Разом із виконавцями (Ротару, Яремчук, Зінкевич та іншими) він витворив власний вимір, який можна порівняти хіба що із книжковими сагами. Ніби ця музика живе за своїми правилами, зі своїми героями на власному просторі, безвідносно до історичного часу: де вітри з полонини розповідають про милу із карими очима, а гірські водограї не зупиняють свої жваві танки.
У той час, як інша радянська музика була в цілому безлика, в Україні виникає справжній феномен – і його цінність не тільки мистецька (це, звісно, беззаперечно). Важливо, що залучивши фольклор до популярної музики, Івасюк зберіг таким чином традицію. Він нагадав про спільні й важливі архетипні символи й концепти, які насправді об’єднували один народ, але стиралися типовою культурою зі свідомості людей, для забуття яких держава йшла на розстріли й влаштувала геноцид.
Давні обряди, символи й образи тепер були присутні у піснях, які транслювалися радіо й телебаченням, які співали не лише в Україні, а підхоплювалися в інших республіках.
Незайвим підтвердженням того, що творчість Івасюка справді об’єднала українців, є те, що «Червону руту» - пісню людини із заходу - виконували вболівальники київського «Динамо» на трибунах, коли їхня команда грала, скажімо, із московськими командами,– таким чином демонструючи свою окремішність, інакшість.
Вона стала символом усієї України, вона не була радянською, імперською, загальною, типовою. Вона була тільки «нашою», вона ще раз оприлюднила й продемонструвала той факт, що українці можуть і мусять самоідентифікуватися, відмежовуючись від нібито братніх народів. Ось так пісні про кохання, котрі не мали нічого спільного із пафосними піснями про вєлікую родіну, зіграли зовсім неочікувану роль як для нібито розважальної музики.
