Україна і фактор інтелектуальної безпеки
На початку свого президентства Петро Порошенко досить довго перебував в тіні негативного іміджу екс-президента Януковича. Тінь минулого та порівняння з «межигірським вигнанцем» лише контрастніше підкреслювали його сильні сторони.
Але після більше, ніж двох років специфічних реформ, українці так і не побачили позитивну парадигму президентського правління Порошенка.
Крім того, за ситуації активного пресингу з боку опонентів демократичного вибору України, президенту необхідно буде визначитися зі своїми основними союзниками.
І мова тут іде не лише про стратегічних партнерів на міжнародній арені. З ними на сьогодні усе більш-менш зрозуміло.
Таких же стратегічних союзників президент має шукати і в українському суспільстві.
Цілком очевидно, що успішно протистояти усім історичним викликам Порошенко зможе лише у тому випадку, коли зможе залучити під свої знамена усіх представників демократичних сил і, в першу чергу, інтелігенцію.
Лише опираючись на патріотичну і професійну інтелектуальну українську еліту, можливо трансформувати понівечену режимами Кучми-Януковича реальність у демократичне і добробутне українське майбутнє.
Янукович, усі роки свого правління, завжди з великою підозрою ставився до українських інтелектуалів, від яких він не міг чекати нічого хорошого (за його, зрозуміло, мірками), крім критики його режиму.
І саме активне неприйняття українською інтелектуальною елітою маразматичного режиму януковичів, по суті, стало одним з потужних каталізаторів революційного заперечення легітимності олігархічно-кланової влади під час Майдану-2.
Необхідно звернути увагу на те, що свого часу, не залучення інтелектуалів в якості стратегічних союзників нової української влади стало одним із факторів поразки Віктора Ющенка. Але чи хоче це повторити президент Порошенко?
Оскільки мова йде про інтелектуальну безпеку держави України. А інтелектуальна безпека – це рівень володіння сучасними знаннями.
Наразі, статистика дуже цікава галузь, принаймні інколи за її сухими цифрами стоїть багато більше, аніж просто величини якихось мір.
Взяти хоча б один приклад. Кожен сотий громадянин Сполучених Штатів – мільйонер за своїми щорічними доходами.
Вдвоє більше громадян цієї країни переступили межу мільйонних статків за загальною сукупністю власних грошових активів, нерухомості та іншої власності.
Цікаво, що саме в розмірі близькому до одного відсотка населення будь-якої країни оцінюється кількість людей, котрі спроможні утримувати «на плаву» та рухати країну вперед.
Саме ця жменька людей своєю діяльністю створює і розвиває структури суспільства та держави в вимірах економіки, політики, культури та інших.
Фактично вони створюють весь навколишній світ обумовлений цивілізаційним та культурним чинниками.
Усі інші громадяни лише користуються цими набутками, живуть в їх контексті, здебільшого сприймаючи створене згаданим відсотком співгромадян, як дане одвічно природне явище і навіть обурюються, якщо хтось вважає інакше.
Один відсоток населення пересічної країни є водночас конструктором і локомотивом всіх складових поступу країни, економічного в тому числі.
У разі скорочення кількості громадян, спроможних до творення реальності навколишнього світу, локомотив слабне.
Якщо локомотив слабкий, то і потяг країни посувається вперед повільно, або швидко – але в протилежному напрямку.
З цієї причини мудре керівництво країни, котре бажає своїй країні процвітання, а собі – слави і також процвітання, головні зусилля спрямовує на збільшення кількості «одновідсоткових» громадян.
Прагне, щоб таких громадян було не один відсоток, а два чи навіть більше. Тоді кожен зможе займатись своєю справою.
«Одновідсоткові» вчасно оновлять мережу життєвої реальності, законодавці прийматимуть у відповідності з нею закони, президент та уряд керуватиме державними інституціями та механізмами, щоб вони не відхилялись від реалій створеної «одновідсотковими» мережі і, не приведи Боже, не вступили протиріччя з нею.
Проте зазначений взаємозв’язок є ще однією ілюстрацією до наполегливої політики керівництва США стосовно збільшення кількості «одновідсоткових».
Тут можна привести і внутрішню складову цієї політики, котра спрямована на виявлення «одновідсоткових» та максимальне сприяння їм усіма засобами.
Сюди ж можна віднести і політику по систематичному залученню «одновідсоткових» з інших країн.
Не важко здогадатись, що залучають переважно з тих держав, де «одновідсоткових» не цінують, не дають їм можливості реалізувати свої здібності на користь країні і, безперечно, самому собі.
То чи готовий сьогодні президент Петро Порошенко визнати пріоритети інтелекту для нової української влади?
Хто ж такі «одновідсоткові»? Це, в першу чергу, люди талановиті. Звичайно, до їх числа відноситься творча інтелігенція.
Проте сюди ж відносяться таланти спортивні, таланти управління, військові та будь-які інші прояви непересічності.
Проте головний талант, котрий є неодмінною складовою будь-якого таланту, складовою котра надає змоги проявитись здатностям і особистості, складовою, котра є пальним здатності «одновідсоткових» бути локомотивом суспільства – є здатність, названа Левом Гумільовим «пасіонарністю».
Саме наявність внутрішньої енергії пасіонарності визначає потенцію прояву таланту особи або здатності до розвитку держави.
До речі, саме наявність достатнього заряду «пасіонарності» протягом історії людства була гарантом не лише процвітання а й можливості виживання народів. І навпаки.
Не дивно, що таку увагу до «одновідсоткових» проявляє далекоглядне керівництво Сполучених Штатів.
Проявляє не від часу досягнення цією країною процвітання, а навпаки – від часу такого прояву уваги до «одновідсоткових» процвітання почалося.
Майже усі 25 років колишнє керівництво України масово експортувало «одновідсоткових» до розвинених країн.
Між тим, відкритим залишається питання – звідкіля тепер будемо імпортувати?
Можна сказати, що інтелектуальна безпека – не менш важливий фактор для будь-якої держави, ніж оборона і економічні показники. Але чи враховують нині це в Україні?
Адже належний рівень економічної і соціальної безпеки напряму залежить від інтелекту і професіоналізму кадрів, що працюють в державних установах різних рівнів.
Таким чином, інтелектуальна безпека, наряду з економічною, політичною, соціальною та військовою безпекою суспільства є важливою складовою загальної національної безпеки країни.
Тому нехтування інтелектуальною безпекою може призвести в Україні до викривлення політичного простору та, відповідно, до деградації соціального простору.
А зміщення інтелектуальної ідентичності нації може в свою чергу спровокувати незворотні зміни в культурній і національній ідентичності української нації.
Стимулювання процесу відтоку інтелекту та штучного інтелектуального фрагментування соціуму, який замінив собою акумулювання кращих сил задля вирішення нагальних поточних проблем, є ознакою деградації влади і неоспореним доказом її виродження.
А ознакою її слабкості є повна відсутність цивілізаційно-інтелектуальних орієнтирів.
Нерозуміння сучасною владою проблем інтелектуального наповнення суспільного життя, лише свідчить про відсутність у її апологетів надійних світоглядних начал.
Між тим, розмиття інтелектуальної ідентичності української нації примітивізує та послаблює і без того ослаблені останнім часом її позиції.
Тому неврахування сьогодні стратегічного чинника інтелектуальної безпеки може призвести до наслідків, які виправляти доведеться не одному поколінню українців майбутнього.
