Журналістський анекдот
В Америці я провів майже три тижні. Спілкуватися та знайомитися тут легко: зупинишся запитати дорогу — і, якщо з’ясування затягнулося більш ніж на два речення, тебе запитають, звідки ти.
Відповідаючи «з України», я не дуже розраховував на продовження розмови: врешті-решт, ми лише одна з понад десяти країн, розірваних внутрішнім конфліктом, чи атакованих агресивним сусідом. Але більшість співбесідників загалом знали, що в нас відбувається — принаймні, мали чітке уявлення щодо нападу Росії. І всі, так чи інакше, приймали наш бік.
Одне забавний виняток трапився в місті Берклі, недалеко від знаменитого університету, в Народному парку. 1969 року за цю ділянку землі йшли справжні битви: міська громада, ведена студентами, хотіла там саме парк, тоді як тодішній губернатор Каліфорнії Рональд Рейган прагнув у будь-який спосіб приборкати студентські протести, вважаючи їх загрозою для національної безпеки. Тоді загинули дві людини, у Берклі було фактично запроваджене надзвичайне становище, але народ відстояв парк; утім, це інша історія. Зазирнувши до парку з історичної цікавості, я розговорився з одним із його постійних відвідувачів — серйозним хлопцем, судячи з усього, політично просунутим. Він, ледве почувши, звідки я, запитав:
— Чому ви думаєте, що Путін буде кращим, аніж Янукович?
Не знаю, чи зрозумів він усе, що я йому сказав, але, принаймні, він тепер точно знає, що Путін — президент саме Росії.
Парадоксальним чином ця комічна ситуація свідчить скоріше в нашу, журналістську користь: радикали на кшталт мого друга з парку не довіряють мейнстримним ЗМІ і з цієї причини інколи верзуть цілковиту нісенітницю — причому це навіть не завжди пов’язане з їхньою політичною позицією, тоді як звичайні громадяни — буржуа й інтелектуали, той самий середній клас, який радикали так недолюблюють, — дивлячись CNN та подібні професійні (що є важливим) канали, інформовані набагато точніше і повніше.
Неуцтво — демон, спроможний завдати чимало горя. У даному випадкові обійшлося анекдотом. А на Донбасі, як нещодавно написав хтось, є багато цілком дорослих осіб, які вірять у розіпнутого в Слов’янську хлопчика. І водночас базікають про дурних американців.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Берклі — Сан-Франциско — Санта-Фе — Нью-Йорк — Київ
