«Географію ми не змінимо. Отже, треба змінити «висоту»

Фотовиставка газети «День» у Полтаві триває. Місцеві медіа повідомляють про чималий резонанс експозиції, яка вже стала в місті — «культурним явищем». А сайт «Новини Полтавщини», анонсуючи виставку, назвав її «фотостресом». Не менший резонанс — і від дискусії «Як нам перемогти», яка після відкриття виставки відбулася за участі головного редактора «Дня» Лариси Івшиної та місцевої інтелігенції. Так, на круглий стіл зібрались історики, викладачі, громадські діячі, правозахисники, журналісти та політики. Серед них — ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Микола Степаненко, заступник директора Державного архіву в Полтавській області Тарас Пустовіт, головний редактор газети «Полтавська думка» Олександр Кулик, всі викладачі кафедри журналістики ПНПУ імені В. Г. Короленка під керівництвом доцента кафедри Гліба Кудряшова. Модерував зустріч президент Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» Микола Гриценко.

Учасники дискусії говорили про те, що очікують на кардинальні реформи. Але чи готові полтавці самі змінюватися? Для початку — відмовившись від «інформаційного сміття» та підтримавши якісні медіа на практиці? Під час зустріч Лариса Івшина розповіла про цікаву карикатуру, яку побачила у «Фейсбуці». На ній зображені люди, які спочатку одноголосно голосують за зміни. А потім, коли в них запитали чи готові вони самі змінюватися — всі опустили руки. Лариса Олексіївна додала до серйозної дискусії елемент рольової гри. «Хто готовий змінитися?», — запитала вона і першою підняла руку. Зал — розгубився. Але... більшість людей, хоч і повільно, та підняли руки.

Звісно, це елемент гри, яка, між іншим, не завадила аудиторії продовжити розмову на серйозну тему. Навіть більше — стала поштовхом говорити відвертіше. Зокрема, чи готові присутні полтавці підкріпити жест реальними вчинками. Готові, але не всі... Наприклад, підприємець з Миргорода Володимир Махно. Він розповів, що у його місті, де більше 40 тисяч жителів, шість передплат на газету «День». Три з них оформив сам пан Володимир. «Я націлився на поширення вашої газети у нашому місті, щоб її читали, особливо, педагоги, — зізнається Володимир Махно. — Сам я будівельник, збудував чотири школи, зараз — підприємець. Газету «День» читаю від «корки» до «корки», щоправда, виписую тільки п’ятничний номер, бо осилити всі випуски не встигаю. Абсолютно переконаний, що вчителі, зокрема історії, англійської мови, літератури... мають знати і читати «День». Тому для двох миргородських шкіл я передплатив українську та англомовну версії газети». Після круглого столу Володимир Махно купив видання «Україна Incognita. ТОП-25» українською та англійською мовами. Ці книжки також дістануться школам Миргорода.

«Мені 68 років, я вчив історію КПРС, не знав про Мазепу і козаків. «День» відкриває мені історичну правду. Газети більш грамотного політичного і історичного спрямування не знав і не знаю», — пояснює Володимир Махно. На думку підприємця, газета допомагає у вивченні іноземних мов: «Наші діти по десять років вчать англійську і не знають її. Гадаю, буде корисно, якщо діти і вчителі читатимуть англомовну версію «Дня». Це — живий текст, і, коли щось незрозуміло, вони зможуть звіритись з україномовним варіантом газети».

Пропонуємо читачам «Дня» «Екстракт» думок із круглого столу.

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»: — Ми назвали свою зустріч «Як нам перемогти». Якщо почну викладати своє системне бачення цього питання, це буде просто мій монолог. Пропоную діалог, бо через бачення учасниками круглого столу цієї теми, зможу реалізувати і свою візію питання.

Кілька слів про Бібліотеку газети «День». Цей проект почався після 1999 року, коли кандидат у президенти, якого ми підтримували, Євген Марчук програв вибори. Я була переконана, що Україна тоді втратила свій історичний шанс. Подальший розвиток подій підтвердив це. Більше не було людей, настільки підготовлених до роботи на державному рівні саме в українському контексті. Адже ми не якась європейська країна з влаштованим життям, необхідно привести до тями еліти, націлити їх на державну роботу.

1999 року наше суспільство зустрілося з великим викликом. Україна тоді не змогла з цим впоратися, зокрема й тому, що їй заважали. Активно застосовували адміністративний ресурс, були величезні зловживання, результати виборів спотворили. Точно знаю, що у зарубіжному окрузі наш кандидат був на першому місці, а потім багатьох наших послів звільнили, що завдало серйозного удару по українській дипломатії. Але й сама країна не могла зважитися на правильний вибір.

Після тих виборів я сказала: «Вони перемогли, але ми були праві». Щоб реалізувати цю правоту, я вирішила займатися суспільством: створювати бібліотеку, робити фотоконкурс і Літню школу журналістики... Газета «День» була і є газетою громадянського суспільства. А в основі громадянської позиції має бути чітке усвідомлення ідентичності і громадянська активність, помножена на рівень розвитку. Якщо людина виходить на Майдан, вона має знати не тільки, що хоче знести, а і що хоче створити.

«УКРАЇНА INCOGNITA. ТОП-25» — ЦЕ «ВЕРШКИ»

Л. І: — Перша книжка з Бібліотеки газети «День» — «Україна Incognita», тобто «Україна невідома». Вона має більше семи перевидань, це — «бабуся» нашої бібліотеки, їй 12 років. Книжка писалася по закритих на той час темах. Ми давали активні знання, які мали стати опорою журналістики, політики. Чи скористалися ними? Чи розуміли політики, що це — програма перетворення пострадянської країни на Україну? Між іншим, на цьому шляху ми не такі й унікальні. Поряд є Польща. Ця країна виходила із зони впливу Росії іншим темпом, і на це є причини. По-перше, єдина церква і традиційне католицьке виховання, Папа Іван Павло ІІ — на чолі «країн антикомуністичного блоку». Потім — єдина мова. Також — Польща раніше почала віддалятися від Росії.

Українська історія не вписана в європейський концепт. Ми вчимо якісь фрагменти, з яких важко зрозуміти зв’язки. Зміна погляду на історію має поєднуватися з небайдужістю і новою формою подачі. У міру сил ми намагаємося це робити, і дещо вдалося.

Потім з’явилася книжка «Дві Русі» про Русь Київську і Русь Московську. У Росії взагалі не згадують про Київську Русь. Якщо ми не візьмемо це знання, нас розчинять у «банці з кислотою» кремлівської пропаганди. Історія штовхає нас у плечі. Ми вже не зможемо жити так, як жили. І наша література готували людей до нових викликів. Коли ми видали книжку Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене», всі питали: чому американець написав таку роботу? Це очевидно: ми довго виходили зі стану постгеноцидності. Люди реально не хотіли цього пам’ятати, бо це страшно і боляче. І те, що Росія не хотіла визнати Голодомор, знаменувало велику біду, яка сталася з цією країною. Небажання співчувати означало, що вони готові на нові великі злочини.

ХТО ХОЧЕ ЗМІНИТИСЬ?..

Останній наш «хіт» — «Україна Incognita. ТОП-25». Це — «вершки», 25 текстів українською, російською, англійською. Ми говоримо, що Європа нас не розуміє. А багато ми зробили, щоб було інакше? Нас намагаються зрозуміти, але ми такі заплутані часами. Треба навчитися пояснювати себе правильно і бути цікавими для людей.

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, правозахисник, очільник Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта»: — Газета «День» давно робить прекрасну, необхідну працю. Дерусифікувати, декомунізувати, дерадянізувати Україну — у цьому багатющий смисл, у цьому ми знайдемо свою ідентичність.

Книжки з Бібліотеки «Дня» свого часу роздавали депутатом Верховної Ради. Це дає результат. Але також ви почали з вулиць. У Полтаві тяжко пробитися до свідомості людей. У центрі міста стоїть дошка з переліком видатних людей Полтавщини. Хитрий малоросійський компроміс: Драгоманов ніби може там бути, а Симон Петлюра, генерал-хорунжий армії УНР Михайло Крат, Олена Пчілка — ні. Суть у досвіді, який пережили люди і якого не хочуть зрікатися.

Л. І.: — Можливо, люди не хотіли асоціювати себе з поразками? Вони сприймали українство як поразку.

М. К.: — Часто спостерігаю таке у полтавців. Наші люди дуже вперті. Один раз зрадили Україну, стали говорити російською, так тривало кілька поколінь, такою була система. Потім, зі здобуттям незалежності, не дозволяли повернутися до української мови, це тривало до помаранчевої революції.

Л. І.: — У радянський час у Києві навкруги лунала російська мова. І були острови українськості. Були люди, які зачаровували собою настільки, що зацікавлювали російськомовних. Одною з таких була мовознавець Алла Петрівна Коваль. Це — стиль, смак і рівень. Українству, щоб подобатися, треба зробити багато. Треба бути привабливими, розумними, розкутими, елегантними, добрими, освіченими і при цьому лишатися собою. Добре, коли українець говорить багатьма мовами. Українська не має бути мовою поразки. Треба вибрати належну висоту, щоб з такої платформи все виглядало інакше.

У нашому інформаційному просторі, вузах неправильно подають історичні дисципліни. Якщо презентуємо ці знання з-під палки, наша доля — країна третього світу, «Сомалі», де олігархи з’ясовують стосунки за допомогою батальйонів. Треба нарешті відкрити основи пізнання, які готували люди. Росія погрожує Європі новим порядком, заснованим на насильстві. Так, у нас росте покоління, якому вже не треба пояснювати, хто такий Мазепа, але треба розкривати всі історичні зв’язки. І журналісти, і політики не готові до цього.

М. К.: — Українські журналісти і далі продукують міфи, насаджені Росією. Формула перемоги в усі часи в усіх народів одна: єдність влади, народу і армії.

Л. І.: — Але народ має бути готовий до цього.

Тарас ПУСТОВІТ, заступник директора Державного архіву в Полтавській області: — Дякую за візит. Ваші виставки і ваша праця для мене як для архівіста дуже важливі. Час від часу я і сам робив документальні виставки. Вклоняюся вашій роботі, бо знаю, скільки це сил, коштів і здоров’я.

Л. І.: — За це треба дякувати і нашим партнерам. Ми самі нічого б не зробили. На нашіkй фотовиставці безпрецедентний призовий фонд. Але ми — не мати Тереза всеукраїнського масштабу. У різних містах я хочу бачити, скільки людей здатні підтримати наші ініціативи. Регіональні журналісти можуть влаштовувати виставки і возити їх по райцентрах. Чому цього не зробити?

Т. П.: — Не всі книжки з Бібліотеки «Дня» доходять до полтавського читача. Втім, у Києві та в обласних центрах вас знають. А наскільки ваша робота відома у районних центрах, селах? Наскільки ви зрозумілі для простих людей, зайнятих повсякденними проблемами?

Л. І.: — Багато років ми намагаємося дібратися до різних соціальних груп. Ми прагнемо все живе в Україні зібрати на різні магніти, щоб кожній аудиторії послати якісь сигнали. Каркасом всього є щоденна газета, яка виходить трьома мовами. Ця робота спрямована на те, щоб показати світу український погляд на багато речей. Також це — засіб наддержавного спілкування з мислячими людьми, яких зараз небагато в Росії, але вони є. Ці люди втратили у Росії свою трибуну і друкуються у газеті «День».

Також ми робили все, щоб ті, хто глибоко цікавиться історією, могли її зрозуміти. Ми провели безліч презентацій у вузах і школах. Ми стимулюємо небайдужість. Кожна людина може подарувати рідній школі книгу з Бібліотеки «Дня». Хочу, щоб усі брали в цьому участь.

Фотовиставку ми могли зробити з трьома нашими фотокорами і таким чином демонструвати нашу школу фотографії. Але ми запровадили масовий фотографічний рух, виховали велику кількість нових фотографів, розвинули внутрішню конкуренцію у середовищі.

Інший спосіб достукатися до різних прошарків — наш сайт. Його читають у різних країнах світу. Ми зробили безпрецедентне наповнення. Є розділ з віртуальними екскурсіями, можна подивитися будинок-музей Ігоря Стравінського в Устилузі, посмертну маску Степана Бандери у Лондоні тощо. Люди, які багато часу проводять у віртуальному просторі, отримали український «супутник».

Раз на місяць ми робимо журнал «Маршрут №1», нещодавно вийшов 28-й випуск. Цей проект з рекламою і хорошими текстами потрібний, щоб перемішувати середовища. Багато людей зі сфер, далеких від гуманітарної, відчули необхідність у цьому.

Але чимало українців насправді не готові підтримувати своє якісне. Скільки людей в Україні читають якісну пресу? На словах всі чудесні патріоти, а на практиці цього немає, і чи скоро буде...

Мене десять років підозрювали у тому, що я роблю свої проекти, щоб стати депутатом. Всі дивувалися, чому я не веду світське життя у Києві, а їжджу країною та всім розтлумачую, що треба братися за читання і щось робити. Або мене питають, що покажу у наступний приїзд? Сприймають як чарівника. Не хочу нікого образити, але треба проявляти партнерство та готовність до співпраці. Моя мета — показати «рецепти», якими реально можна змінювати простір навколо себе.

Крім книжок, ми представляємо у Полтаві вже згаданий глянцевий додаток «Маршрут №1». Так, це комерційний продукт, але україномовний, якісний глянець. Деякі випуски присвячені українським містам: Чигирину, Черкасам, Одесі, Сумам... Ми показуємо ці центри з незвичного боку. Говоримо про те, що в них є пристойні готелі й ресторани, хороший сервіс. І цей сервіс через наш глянець дивиться на себе іншими очима.

У Полтаву нас запросили з фотовиставкою, надали галерею. Але на іншу підтримку ми лише чекаємо. Тому говорити, що тут всі вже «загітовані», зарано, я цього не відчуваю. У Черкасах у нас 95 передплатників. Це означає, що люди не читають якісного. Там викладачів журналістики більше, ніж наших передплатників. Звичайно, бути українцем — це зусилля! Як і бути читачем «Дня». Ми не можемо пробитися так легко, як би пробився журнал «жовтого»  змісту. Але в тому і фокус, що Україні не можна читати тільки «Порадницю». Я й сама люблю кухню, поради й цікавинки, але лише цього нам замало. Тому «День» посилає «сигнали» в різні середовища, і ми одразу бачимо, скільки живого, готового до партнерства, а скільки — ще інертного.

Олександр КУЛИК, головний редактор газети «Полтавська думка»: — Дякую, що привезли вашу сучасну та необхідну нам виставку. Її повинні побачити всі школярі та студенти. Ми хотіли, тут, на Полтавщині, стати вашим партнером. Моя газета «Полтавська думка» має хороший тираж. І ми готові книжки, які ви представили, проанонсувати. Але де мій читач може їх купити?

Л.І.: — Так, треба, щоб книжки дійшли до читача. Як і читач — до книжок. Треба організувати «зустрічний рух».

«КНИГА БУДЕ ЗАВЖДИ!»

Гліб КУДРЯШОВ, доцент кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка: — Ми бачимо не лише вражаючу фотовиставку, а й виставку Бібліотеки газети «День». Пані Ларисо, чи збереже у ХХІ столітті книга таке обличчя, як зараз? Ви висловили важливу думку — ми маємо все зробити, щоб сподобатися світу і собі. Треба видати книжку про Україну іноземними мовами. А взагалі як можна використати культурну та інтелектуальну зброю для перемоги?

Л.І.: — Ми забарилися у багатьох речах, які вже можна було б зробити, якби «День» спирався на можливості держави. Натомість ми були, як армія УПА. Без держави. Але «День» — армія, яка працювала. Нехай не така потужна, але й нам дечого вдалося досягти. Ми брали не лише змістовну якість, а й нову естетику. Вона більше спрямована до смаків молодого покоління, яке завжди відчувало певну незручність від того, що багато українського є неякісним. Я поставила собі за правило: ми будемо робити лише якісний продукт. Якщо на якомусь етапі щось не вдасться — не робитимемо нічого.

Про перспективи книги друкованої треба говорити як про цінність: культурну, естетичну, інтелектуальну. Книга буде завжди! Але це з часом стане предметом для вишуканих людей. Натомість електронний світ — інформаційний «макдональдз». У цьому немає нічого поганого: є бутикова культура, є — масова.

Наприклад, наша «Підривна література». Лише подивіться на імена авторів: Віктор Петров, Борис Грінченко, Тарас Шевченко, Симон Петлюра тощо. Зокрема, дуже цінна книжка Михайла Хейфеця «Українські силуети». Він настільки правильно написав про співтабірника Василя Стуса, як, можливо, ніхто з українців. Він зробив наголос на тому, що у Стуса, власне, й не було такого націоналізму, яким жахали сусіда. Такий націоналізм, як у Стуса, нам і потрібен. Але до нього треба зростати, тоді він перестане бути — ізмом. А стане становим хребтом народу. Це була та вершина, до якої нам ще треба йти. Щоб наш націоналізм ніде з нас не «стирчав», але був суттю.

Важлива книжка Єжи Гедройца «З нотаток редактора». Я можу довго аналізувати це видання. Терпіти не можу, коли нам розповідають, що в Україні немає такої газети, як «Газета Виборча», і тому в нас великі проблеми. Наша проблема у відсутності читача, як у «Газети Виборчої». Ця газета не повинна була розповідати полякам про те, що вони поляки. А ми повинні починати з такого рівня, коли необхідно це все показати, і потім вчити організовуватися, взаємодіяти.

Сьогоднішні події підтвердили життєздатність та затребуваність паперової преси. Люди на блокпостах сидять не з гаджетами, а з газетами. Не треба ставити питання: або-або. Треба співіснувати. Є люди, які обирають паперову книжку, є ті, кому зручніші електронні видання. Є люди, які читають і там, і там. Але є й ті, які не читають нічого. І це наша найбільша проблема. Інтелектуальний капітал в Україні був потужним, але останнім часом проявилася страшна деградація, це видно по наших політиках, медіа, соціальних стандартах. Зрештою, це видно з того, що до нас прийшла війна.

Щоб вибратися, треба завищити планку і змусити себе зробити зусилля. Ми не переможемо голим патріотизмом. Треба гідно конкурувати. А конкуренція означає інший рівень естетики. Приємно, що випускниця саме полтавського вишу, Анна Гаврилюк, робила для нас цьогорічний календар — 12 листівок, обкладинки до глянцю, до книжки «Люди Майдану. Хроніка». Разом з нашими художниками ми пропонуємо нову естетику.

Ви говорите про книжку, яка була б окремо присвячена історії України. Наше видання «Україна Incognita. ТОП-25» видруковане англійською, російською та українською, по суті, такою книжкою і є. Тут написано, що Україна стала для європейців чи не найбільшим географічним відкриттям ХХІ століття. Ми повинні бути носієм адекватної історичної правди. Бо деякі українці захоплені собою аж до запаморочення: кажуть, що нібито все почалося з нас. Треба в ці історії більше правди та культури. Менше манії — більше скромності. І тоді ми все зможемо.

Я переконана, що ми маємо величезний потенціал, але треба зціпити зуби і працювати. Натомість у суспільстві багато істеризму. Наприклад, соціальні мережі. Щойно якийсь виклик — і погнали всіх бездумно критикувати. Потрібна раціональність. Я називаю Україну — Британією слов’янського світу. І мені здається, що нам треба вчитися у Британії. Зрештою, орієнтир на краще треба мати. Наші заможні люди своїх дітей відправляють учитися в Лондон. Чому? Там дуже суворий та правильно поставлений концепт виховання. Для того, щоб обмежити різні спокуси та нахили, молодь виховують мало не в казармених умовах, дають вчити класику. Отже — вишкіл, культура та високий рівень самосвідомості... І лише потім додають свободи й демократії...

ТРЕБА МОДЕРНІЗУВАТИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР. І ЦЕ ПІДЙОМНА СПРАВА

Л. І.: — Ми багато чого дозволяємо не тоді, коли це треба. І забороняємо, коли вже пізно. Зараз життєво необхідно розвивати суспільство. Треба модернізувати національний характер. І це підйомна справа. Багато народів, зокрема японці, проводять щорічні моніторинги, як змінюється національний характер. Ми цього не вивчаємо, і даремно.

Культурна політика народжується від якомога більшої кількості культурних людей. Спочатку треба відмовитися від «інформаційного сміття». Не забивати вуха тим, що дезорієнтує. Сьогодні вимагають відмовитися від усієї російської телепродукції. Від агресивної — давно час. А краще було б її сюди не впускати. Але серед російської продукції є те, що нам варто показувати, тільки з відповідними коментарями. Зокрема, фільм «Холодне літо 53-го». Це фільм-прогноз. Це Росія ГУЛАГів доганяє Україну при її втечі з ГУЛАГу. Ми намагалися втекти, але не всі були до цього готові. А Європа не була готова відкрити нам двері. Або стрічка Роднянського «Захід — Схід», в якій мені запам’ятався образ жінки, що намагалася пройти кордон, а конвоїр побачив у неї на ногах табірні стукалки. Навіть фільм «Бригада» дечим корисний. Ця стрічка про те, як хлопець — радянський «лопух» у післяперебудовній реальності прийшов з армії й жахнувся. Номенклатура — володарі життя, міліція «кришує» банди. І тут постає гамлетівське питання: хто більше винний — Саша Бєлий чи негідник, який вийшов з комуністичної номенклатури? Чому не було осмислення цих явищ? Хто виступить проти «пахана»? Так, ми сьогодні в українській армії побачили справжніх рицарів. Але ми не повинні сподіватися, що їхня  дорогоцінна кров моментально дасть нам державну мудрість.

«ЧИ ХОЧУТЬ ЛЮДИ ЗМІНЮВАТИСЯ»

Павло ЩИРИЦЯ, письменник, видавець: — Для перемоги треба будувати Україну довкола себе. Можеш бути волонтером — будь, видавати гарні книги — видавай. Днями ми презентували збірку Бориса Гуменюка «Вірші з війни». Вона розійшлася за один вечір. І виникла ідея видати захалявну, «заберцеву» книжку бійця. В окопах бійці читають. Вони мають потребу у цьому, адже література — місток між двома світами. Коли вперше прочитав Гуменюка, я онімів. Такі ж у мене враження і від ваших книжок. У мене вдома на полиці стоїть «Сила м’якого знака», і дякую за ці концентрати мудрості.

Віра МЕЛЕШКО, доцент, завідувач кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка: — Коли почався Майдан, у мене виникло запитання: чому українці не бояться померти? Це відповідь на негаразди у державі, чи такий вияв патріотизму?

Л. І. : — Складне запитання. Ці серйозні теми треба обговорювати з психоаналітиками, соціологами та філософами. Перша причина — у суспільстві нагромадилося багато незадоволення. Перший Майдан зрів довго і був відповіддю системі. Я говорила, що 1999 року був президент і не було народу, а 2004-го — був народ, але не було президента. З початку 1990-х років в Україні зіштовхнулися дві моделі: реакційна комуністична партія та велика народна стихія на чолі з «рухівцями». Але в «рухівців» це часто були лекала боротьби XVIII століття.  Це підтвердилось на виборах 1999 року, коли обидва розколоті рухи підтримали Кучму, чим підписали собі присуд. Не було поглядів, принципів, стійкості... На стику цієї боротьби з’явилася кримінальна олігархічна система, яка взагалі перестала говорити про погляди.

Українці, якій вийшли на другий Майдан, продемонстрували абсолютно іншу форму протесту. Серед цих людей багато читаючої публіки. Але були і технології, конкуренція кланів, присутність Росії. Інколи складається враження, що люди не так бояться вмирати, бо не надто цінували життя. Суспільство, яке так масово потребує героїв, живе складно. Друга сторона медалі — багато століть є палке бажання «вирватися». Це зробило з наших хлопців справжніх героїв. Ми частково повторюємо історію Польщі, коли у них був крутий «заміс», що дозволив вирватися. Тому, як і там, нам треба насититися інтелектуально. Ми переможемо, але головне питання — як ми потім будемо жити? Після перемоги ми повинні жити інакше.

Коли все тільки починалося, деякі речі можна було зупинити — і щодо Криму, і щодо Донбасу. Але цього не зробили. Для того, щоб ми разом творили свій концепт майбутнього, треба шукати нові рецепти. Росія не заспокоїться... Там, як на велосипеді, — якщо перестануть «крутити колеса»,  імперія впаде. І якщо Росія буде падати, що робити нам? Географію ми не змінимо. Отже, треба змінити «висоту». Якщо ми оберемо інші координати, то будемо недосяжні для руйнації.

У «Фейсбуці» знайшла влучну карикатуру, на якій зображено таке: у людей запитують, чи хочуть вони змін. Всі підняли руки, що хочуть. Потім запитали, чи хочуть вони змінюватися самі, і ніхто не підняв руку. Нам треба і на друге запитання дати дружню відповідь: «Так».

ВРАЖЕННЯ

«НА МІСЦЯХ ПОТРІБНІ НЕЗААНГАЖОВАНІ ПОЛІТИКИ З НОВИМ МИСЛЕННЯМ»

Тарас ПУСТОВIТ, заступник директора Державного архіву в Полтавській області:

— Багато чув про головного редактора «Дня» Ларису Івшину, добре знаю вашу газету. Правильно, що ви їздите по областях, показуєте свою роботу. Лариса Івшина вразила своїми знаннями. Вона глибоко обізнана в історичних питаннях, вільно оперує глобальними речами. На круглому столі почерпнув для себе дуже багато.

Сам трохи займаюся громадською роботою. Полтавцям болить перейменування вулиць і купа інших питань. Але люди, які стоять біля керма нашого міста, мислять старими категоріями. Вони прийшли до влади «за гречку». І зараз ми не можемо багато чого зробити, бо вони не дозріли до викликів, які постали перед суспільством.

Для зміни ситуації треба провести місцеві вибори не восени, а скоріше, у березні. Бо на місцях засилля старих людей, «регіоналів». Треба їх міняти, щоб прийшли незаангажовані політики з новим мисленням. Люди зараз набагато розумніші. Багато громадян відчували, що незалежність впала нам з неба, хоча вона вистраждана багатьма поколіннями. І нові жертви, які маємо, були потрібні, щоб нація стала більш консолідованою, а суспільство —  зрілим.

«ЛАРИСА ІВШИНА ПОДАРУВАЛА НАМ ПЛАН-СХЕМУ НОВОЇ УКРАЇНИ»

Гліб КУДРЯШОВ, доцент кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка:

— Під час круглого столу я поставив запитання про культурний простір і культурну політику, яку має будувати наша держава. У нас є міцний фундамент: постаті — від Івана Котляревського, Кобзаря і далі. Ми — щаслива нація, бо у нас багато таких особистостей. Але ми повинні мурувати стіни нового дому — України, якщо позиціонуємо себе як держава з власним інформаційним та науковим простором. Для кожного будинку є свій проект. Лариса Івшина, яка належить до інтелектуального жіноцтва України, до когорти, у якій Леся Українка і Ліна Костенко, подарувала нам план-схему побудови нової України, у якій ми хочемо жити. Чи зможемо створити за цим проектом наш новий дім, залежить від кожного з нас.

Безумовно, за останній рік змінилися всі покоління українців. Молодь — студентство, старше школярство — завжди були в авангарді. Десять років працюю у виші, і за цей період відбулося багато важливих для нашої історії і науки подій. Як викладач бачу позитивні зміни у свідомості нового покоління українців, і щасливий з цього. Звісно, не всі добре сприймають сучасні процеси, бо у людей різне виховання, різні родини. Але загалом ми отримуємо хвилю нових українців у Полтаві. Відрадно, що молодь долучається до вашої роботи.

Невтомний читач знайде свою книжку. Кому треба, той знає про Бібліотеку газети «День». Можливо, після візиту команди «Дня» до Полтави хтось вперше доторкнеться до ваших книжок, газети, і це стане каталізатором відкриття унікальних культурологічних проектів, які ви підтримуєте.

«МИ НАМАГАЄМОСЯ ПОВЕРНУТИ ЗАБУТІ ІМЕНА»

Людмила КУЧЕРЕНКО, президент Полтавського обласного медіа-клубу:

— Лариса Івшина та її колектив показують приклад громадянської журналістики. Прийнято вважати, що газета живе один день. Команда «Дня» показала, що може випускати газету і не завдавати собі клопоту з виданням цінної літератури, організацією фотовиставки. І все це робиться, причому на дуже високому рівні. Завжди кажу своїм молодшим колегам, що журналіст має бути і громадським діячем. Діяльність команди «Дня» — приклад, який треба наслідувати редакторам і журналістам у нашому регіоні.

Полтавщина — історичне місце, пов’язане з подіями, які змінили хід історії Європи. Пишаюся тим, що тут народилися такі славетні люди, як Юрій Горліс-Горський, автор роману «Холодний Яр». На прикладі цього твору вчилися патріотизму, мужності та військового мистецтва воїни УПА. Сама я народилася у селі Старі Санжари, з якого родом Оксана Мешко — видатний правозахисник, одна із засновників Української Гельсінської групи. Ці імена треба знати. Власне, до переосмислення історії й закликає нас Лариса Івшина. Знаєте, радянська влада «витравлювала» нашу пам’ять, викидала з історії різні постаті. Тепер ми намагаємося повернути забуті імена і взагалі використовувати історію — як зброю.

«УСІМ ВИДАННЯМ ТРЕБА ПЕРЕЙМАТИ ДОСВІД, ЯКИЙ ЗАПРОВАДЖУЄ «День»»

Микола СТЕПАНЕНКО, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка:

— Дискусія, що відбулася, без компліментів — була конструктивною, спроектованою на день теперішній і день завтрашній. У розмові брали участь люди, що звикли не просто мітингувати, висловлювати свої думки і нічого не робити, але поєднувати слово і справу. Головний редактор газети «День» Лариса Івшина вразила всіх своїм інтелектом, обізнаністю і компетентністю. Вона задала гарний тон зустрічі, і його підхопила інтелектуальна Полтавщина. Ми зосередилися навколо того, як вивести Україну на нові простори. Зокрема, треба проводити велику просвітницьку роботу, знайомити людей із технологією державотворення, вчити їх конструктивно і виважено, зважаючи на європейський досвід і власні можливості, будувати Україну.

Важливо, що зараз маємо «інформаційний голод», попри вільний доступ до багатьох джерел. Думаю, що всім виданням треба переймати досвід, який запроваджує «День». Це стосується того, що свої найвагоміші публікації, відповіді на виклики дня, газета подає у вигляді хрестоматій. Ці книжки — неоціненні.

Під час дискусії багато розмов все одно точилося навколо Майдану. Бо це — зболені дні, що залишили у нас непроминущий слід. Але є другий, воєнний, Майдан на Донбасі. Наша перемога залежить не тільки від вояків, що стоять на сході України, а й від кожного тут особисто, від його гривні, його моральної підтримки і безпосередньої участі у боротьбі на великому українському фронті.