«Це трагедія, що часом переходить у комедію»

Петро Армяновський — це творчий псевдонім документаліста Євгена Насадюка. Женя — один із перших активістів донецького Євромайдану. Після того як стало зрозуміло, що акцію в рідному місті буде придушено будь-якими силами, Женя приїхав до Києва й усю зиму провів на барикадах у столиці.

Свою політичну та громадянську позицію Женя вважає за краще висловлювати за допомогою мистецтва. На підтримку художньої акції «Українське тіло» він на своєму власному торсі вирізав тризуб. Акція проходила біля Донецького обласного художнього музею (будівля якого розташована поряд із Донецькою обласною адміністрацією. — Прим. автора). Таким чином Женя висловив своє ставлення до репресій щодо сучасного мистецтва. Під час парламентських виборів 2012 року Женя був спостерігачем, зняв документальний фільм «М’ясокомбінат» — про фальсифікації і боротьбу за голоси.

Сьогодні Женя так само активно знімає. Під час так званої «русской весны» в Донецьку, молодий режисер знімав своїх опонентів, — і вийшов фільм «Володя». Остання робота Жені — «На Сході» — про  післявоєнний Краматорськ (фіналіст конкурсу My street film кінофестивалю «86»).

Окрім документального кіна, Насадюк займається театром, зокрема в Донецьку він був одним з організаторів Днів української драматургії; працює на «Радіо Свобода».

На фестивалі «Донкульт» у Львові відбулися прем’єри відразу двох фільмів Насадюка — «Володя» та «М’ясокомбінат». «День» поспілкувався з Євгеном — про його творчі плани та громадянську позицію.

«НАДИХНУТИ МИСТЕЦТВОМ У СИТУАЦІЇ ЩОДЕННИХ СМЕРТЕЙ — ДУЖЕ ВАЖКО»

— Ти був одним із небагатьох людей, хто в Донецьку займався культурним процесом. Я не хочу запитувати тебе, яку роль відіграла культура в нинішній війні. Я б хотіла запитати, що сталося із цією культурою через війну?

— Наскільки я знаю, в Донецьку зараз проходять якісь культурні заходи — чи то для імітації «хорошого життя», чи то тому, що люди не можуть не висловлюватися, не розвиватися. Причин я не знаю. Але точно можу сказати, що в місті є і проукраїнські мешканці, яким безпосередньо висловлювати свою позицію небезпечно. Хоча ще древні римляни казали: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Здивувати, вразити, надихнути мистецтвом у ситуації щоденних смертей — дуже важко. Водночас, як можна зосередитися на фантазіях, коли поруч комусь терміново потрібна допомога? Тому мистецтво перейшло зараз до сфери документалістики й соціальних, волонтерських проектів.

Багато письменників, режисерів, художників зараз накопичують матеріал, пропускають через себе або безпосередньо проживають трагедії. І коли війна закінчиться, це все, напевно, виллється не лише в пафосне вихваляння переможців, але й у пронизливі загальнолюдські твори.

«ЦЕ БУВ ВАЖКИЙ І СТРАШНИЙ ВИБІР»

— Розкажи про зйомки фільму «Володя» про прибічника «ДНР». Чому для тебе було важливо дати слово цій людині? Враховуючи, що ти активний учасник донецького Майдану, не було страху або упереджень  під час зйомок?

— Я вірив, що можна порозумітися з будь-якою людиною, що про все можна домовитися, якщо об’єднуватися довкола того, що щиро любиш. Я і зараз у це вірю, але почав розуміти, що це можливо лише за певних умов. І тоді, навесні минулого року, я хотів дізнатися, що від щирого серця люблять ті люди, які збиралися на площі Леніна в Донецьку. Де та перешкода, яка нам заважає об’єднатися.

Коли в мені впізнали активіста Євромайдану, спробували, зокрема й погрозами, схилити на свій бік. Але ж усі полюбляють, коли їх красиво фотографують, особливо на тлі важливих подій! Отже доки не захопили обладміністрацію і всім не почали керувати «специ» (про яких говорили, що вони з Росії), у мене не було особливих проблем у спілкуванні з донеччанами, хоча й проросійських поглядів.

Але насправді люди хотіли одночасно бути і у складі Росії, і у складі незалежної федеральної України. Мені здавалося важливим зрозуміти те, як сплутувався цей клубок протиріч і неприйняття. Адже нам його ще належить розмотувати.

А страшно під час зйомок було один раз: вночі після захоплення будівлі обладміністрації, коли всі чекали штурму з боку «Альфи» або інших підрозділів, палили вогнища в діжках, стукали палицями й міліційними кийками по щитах, розносили вміст підвалу ОДА. Тоді хтось приніс український прапор до діжки з вогнем і під радісне улюлюкання кинув його до вогнища. Цієї миті мене почало розривати від бажання врятувати прапор своєї країни, прапор безсонних і небезпечних ночей і днів на Майдані. Але бажання дознімати фільм, дочекатися все-таки вранішнього штурму, показати, як все це було безглуздо, мене зупинило. Це був важкий і страшний вибір.

«СИТУАЦІЯ З БАРЕЛЬЄФОМ СТУСА — ЦЕ ЇХНЯ ВІДПОВІДЬ НА ЛЕНІНА»

— Під час однієї з ваших перших акцій на донецькому Майдані, під час «Стусового кола», ви ходили з табличкою-закликом до донецької інтелігенції. Але тоді вона не вийшла. Сьогодні барельєфа Стуса більше немає на будівлі філфаку. Як би ти сьогодні оцінив роль донецької інтелігенції? Як думаєш, чим було  викликано рішення зняти Стуса з будівлі університету? Чи було це відповіддю на «ленінопад» та закони про декомунізацію?

— Думаю так, ситуація з барельєфом Стуса — це їхня відповідь на Леніна, як під час дитячих розборок. Замість розслідування злочинів Радянського союзу, публічного розслідування діяльності НКВС, КДБ, їхніх співробітників і донощиків, розкриття жахів встановлення більшовицької влади, що потрібно було робити з першого дня незалежності, у нас руйнують мозаїку із зображенням піонерів. А Стуса в Донецьку навіть на диво пізно зняли. Але нічого, ми повернемо табличку на місце! А ось чому Донецький національний університет, що переїхав до Вінниці, не бере собі ім’я Василя Стуса — незрозуміло. І де сьогодні донецька інтелігенція також неясно, окрім Олени Стяжкіної, Станіслава Федорчука, Ігоря Козловського, Любові Михайлової, Олексія Мацуки нікого й не чути. Можливо, вони теж накопичують матеріали, і в майбутньому на нас чекає світанок гуманітарної і технічної думки від вихідців з Донецька. Але якщо серйозно, то у багатьох зараз матеріальні й фізичні труднощі, і на створення сенсів не залишається часу. І, звичайно, інтелігенція з Донецька є значно ширшою, ніж вищезазначений список.

«ДЛЯ МЕНЕ ВСЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ — ЦЕ ТРАГЕДІЯ, ЩО ЧАСОМ ПЕРЕХОДИТЬ У КОМЕДІЙНІ СЦЕНИ»

— Інтерес до Донбасу виник через військові дії, багато хто знімає фільми, робить арт-проекти, зокрема й люди з інших країн. Як ти сам оцінюєш роль іноземних режисерів і арт-команд у вирішенні військового конфлікту й пропаганді?

— Одна з причин військового конфлікту — це робота іноземних, а саме російських пропагандистів, але навряд чи вони зможуть його вирішити. Хоча й українське телебачення, на мою думку, частково винне у розпалюванні ворожнечі та неправди. З іноземних робіт на сьогоднішній день я знаю лише один фільм Ентоні Батса про «ДНР», який мені було важко дивитися, тому що, здається, режисер хотів показати екзотику та пригоди.

Для мене все, що відбувається — це трагедія, що часом переходить у комедійні сцени. Викликає повагу робота американського журналіста й режисера Саймона Островського, який зробив подорож слідами опублікованих в інтернеті фотографій бурятського солдата. Сподіваюся, він окрім хороших телесюжетів покаже нам і повноцінний фільм. Можливо, в нинішніх умовах у іноземних режисерів більше шансів для чистого погляду на ситуацію. Адже кращий фільм про довоєнний Донецьк, як не дивно звучить ця фраза, зняв німець Якоб Пройс (автор фільму «Іншій «Челсі»: історія з Донбасу» — прим. автора ). А, можливо, у іноземців просто більше фінансових коштів і досвіду для створення якісного художнього продукту.

— Ти б сам повернувся до Донецька, продовжувати розпочату там справу?

— Поза сумнівом, коли закінчиться війна, я хочу повернутися до українського Донецька.