Деміївський алфавіт

Довго не вагаючись, вирушила на Деміївку, яку колись Либідь, розділивши Київ на місто та село, останній і залишила статус села. Не намагаючись схопити об’ємну панораму, адже про цю місцевість стільки книжок, різних публікацій вже давно написано, та й київознавці відшукують дедалі нові подробиці, ось і ми приєдналися. Все ж шукатимемо щось своє на деміївських полях через спогади людей, для яких ця місцина було острівцем дитинства, юності, зрілого життя, а сюжети завжди живуть довкола. Бадьоро вистрибнувши з метро (станція Деміївська функціонує з кінця 2010 року), вирушили у вільний своєрідний шопінг за принципом «йшли і раптом купили». Озброївшись вільною власною топографією, намітили — прямо підемо, потрапимо до Храму Вознесіння Господнього. Там, як відомо, вінчалася Леся Українка з Климентом Квіткою, а жила вона в Новобудові, в мальовничій долині Либіді. Цей Храм має особливо пронизливу подробицю — за всю свою історію він жодного разу не закривався. Якщо наліво підемо — потрапимо на завод художнього скла, заснований наприкінці 1882 року, тут видували кришталевий посуд. До речі, Деміївка відома із середніх віків як Либідська земля, а з середини ХIХ століття назва закріпилася остаточно. Звичайно, йдучи далі, не пропустимо дивовижну арку, що належала колишньому заводу «Червоний Гумовик», перейменованому на «Київгуму», а нині за аркою пам’ятником історії є пустир, на якому колись хотіли побудувати стадіон. Сама «гумова» будівля колишнього заводу всуціль обклеєна пропозиціями орендарів. Одне оголошення навіть запам’ятала, його повісив взуттєвий майстер, що знає собі ціну: «Там, де інші розводять руками, я беруся і роблю». Відразу подумалося, що це одкровення дуже личить місцевості — тут завжди жили майстрові та вправні.

ДЕМІЇВКА У ЖОВТНІ 2015 р.

Проходячи повз деміївську бібліотеку, вирішили заскочити, немовби на одній нозі, можливо, що-небудь дізнаємося цікаве, і здивувалися, почувши, що цю бібліотеку було заснована ще 1909 року і про неї теж написано чимало цікавого й пізнавального. Нас відразу завалили безліччю книжок і вирізок, щиро, натхненно бажаючи допомогти, а завідувачка Галина Козлова, почувши як Сергій назвав своє прізвище, реєструючись, підбігла й скоромовкою прямо приголомшила його: «Ми ж вас давно знаємо заочно, за публікаціями. Ось дивіться, моя сторіночка, — відразу ж запропонувала поблукати мережею, — тут все про нашу місцевість, рідкісні знахідки, звичайно, про бібліотеку, ось бачите — тут був базар, міський некрополь, цукрово-рафінадний завод і пивній, а фабрик скільки... славилися місцеві ковалі, миловари... в різні часи тут жили Тичина, Рильський». Одним словом, що таке бібліотечний ентузіазм і володіння, скажімо так, усім деміївським історичним алфавітом, ми відчули повною мірою і, щоб не перевантажувати себе всіма ностальгічними подробицями, рушили далі, звичайно, сказавши велике спасибі охоронцям деміївського досьє.

ДЕМІЇВКА МІСЦЯМИ ЗАЛИШИЛАСЯ ТАКОЮ, ЯК І НА ПОЧАТКУ XX СТОРІЧЧЯ. ХІБА ЩО РІЧКУ ЛИБІДЬ ТЕПЕР НЕ ВПІЗНАТИ

Йдучи повз районну пожежну частину, пригадала, що колись вже була тут, в їхньому чудовому музеї, і запам’ятала спогади Олександра Вертинського, який навчався в гімназії № 4 на стику Новобудови та Деміївки. Його чесне одкровення, щасливе, по суті, хочеться пригадати: «У величезному сараї стояли діжки з водою, і тут же в стійлах штовхалися приготовані до упряжки коні, — згадує Вертинський, — а вгорі була каланча. Вдень і вночі ходив довкола неї по маленькому майданчику черговий вартовий, і якщо помічав дедесь пожежу, дзвонив у дзвін, тоді вмить відчинялися двері, запрягалися коні. Першим вистрибував передовий верхи, а через півтори-дві хвилини за ним вилітала вже вся команда. У сліпуче начищених касках, смілива, гаряча, здатна на будь-які подвиги, вона була чарівно прекрасною. Зі сходами, із сокирами та остями, з особливим шиком, ледве тримаючись однією рукою за поручні, стояли пожежники. Гуркочучи, колісниця неслася вдалину, схожа на колісниці римських гладіаторів. Як я заздрив їм, — пише автор. — Я мріяв, що коли виросту, обов’язково стану пожежником. А тут ще під носом приголомшливий приклад. Серед дружинників був один наш гімназист восьмого класу. Красень хлопець, високий, стрункий, сильний. Він здавався мені справжнім героєм. У дитинстві сам із собою грав у пожежників. Врахувавши моє захоплення, один пожежник продав мені поламану мідну каску — власне кажучи, півкаски — за рубль...».

Деміївською особливою гордістю є й інша адреса — на вулиці Ново-Володимирській в будинку № 2 народився Валерій Лобановський, який задовго до своєї зоряності, був палким учасником футбольних баталій. Що й казати — футбол завжди був більш ніж грою, він володів розумами, залишав слід у душах хлопчаків і, звичайно, зовсім не байдуже, що він прищеплював їм. Розговорившись із мамою, що гуляє з візочком у скверику, раптом зіткнулася з таким її одкровенням, що захотілося дещо й переказати.

МІСЦЯМИ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЧАС НА ДЕМІЇВЦІ ЗУПИНИВСЯ... ХОЧА СУЧАСНІ ОЗНАКИ ВСЕ-ТАКИ ПРОГЛЯДАЮТЬ

«Я про футбол довгий час думала із жахом, поки підростав мій старший син, — розповіла жінка.  — Якось раптово хлопці з нашої вулиці вирішили організувати футбольну команду. З ентузіазмом рівняли пустир, позбавлялися від ям, батьки допомагали встановлювати ворота. Спочатку на гру приходили всі в тому, що у кого було. Потім з’явився лідер, пригожий самовпевнений, і відразу довіра, яка була між хлопцями, кудись зникла. Ставши капітаном, з особливою витонченістю почав підбурювати колишніх друзів, посварив навіть братів, умів зі злістю покепкувати, причому кожному образу підбирав індивідуально. Його недитяча жага інтриг відіграла свою роль — поступово команда розпалася, а ми із сином стали, як не дивно, азартними вболівальниками, а я допомогла своєму, тоді семирічному хлопчикові, переказавши слова Лобановського, звичайно, дещо додавши від себе — На полі все як у житті — м’яч круглий, поле рівне. І кожного разу, коли справа доходить до зустрічей рівних, а інколи й не рівних за майстерністю команд, над полями (і не лише футбольними) виникає той таємничий туман, в якому й визначається переможець, а в дитинстві все дуже гостро — може і вм’ятина на все життя залишитися, і окрилений захват додати сил. Вірити потрібно в себе, дуже вірити».

І ще одна метафора з деміївського минулого залишила слід у душі. Про цей епізод розповіли всі в тій самій бібліотеці з більш ніж 100-річною історією. Коли в лютому 1933 року ховали великого актора Миколу Садовського, то траурна процесія повільно повертала з Великої Васильківської на Тверську. У засніженому вікні одного з будинків стояла стара, сива, напівсліпа жінка. Її губи шепотіли: «Прощавай, мій старий друже. Невірний, але завжди коханий...». Це була Марія Заньковецька, і пам’ять зберегла навіть цю сумну фарбу життя, що минуло. 

Розповівши небагато, трохи про Деміївку, наче просочившись між двома крапельками дощу, порадимо — зазирніть до бібліотеки, до цього своєрідного музею, і ви здивуєтеся чомусь своєму. 

Ми ж зустрінемося на новій стежинці — може й за поворотом, а якщо набридне, то посидимо, поговоримо на лавці й знайдемо свій сюжет.