Донецький аеропорт – фортеця Духу

У Києві не дали відбутися концерту Ані Лорак, а Йосип Кобзон відмовився від звання народного артиста України. Весь Інтернет «гуде» про ці новини, смакуючи погану гру журналістки «Лайфньюз», яка вдає із себе жертву «хунти» чи «бандерівців», чи ким там ще вони лякають псковських дітей. Натомість хтось забув про м’який диван та комфортне крісло, добровільно вирушивши в пекло Донецького аеропорту. Розповіді цих хлопців, мабуть, для когось треба «розжувати» до рівня постів у «Твіттері», щоб загал зрештою пройнявся глибиною драми сучасності та відчуттям того, що є героїзм і сила духу.

Спілкуючись з військовими, які обороняють Донецький аеропорт імені Сергія Прокоф’єва і яких по-інтернетівськи пафосно назвали в стилі бойовиків 1990-х «кіборгами», саме цього пафосу не відчуваєш. Не відчуваєш навіть натяку на позерство, зарозумілість або привертання до себе уваги. Прості хлопці — перше, що спадає на думку. Прості хлопці, які вийшли із строю добровольцями, знаючи, що можуть не повернутися. Прості хлопці, які цитують Висоцького, грають у музичних групах і декого з них надихає «Танок лицарів» того самого російського композитора Сергія Прокоф’єва. Дійсно грізна, войовнича, геніальна, зворушлива музика.

Так буває, що історія забувається. Нас дивують історії про те, як, за однією з версій, запорозькі козаки воювали у Франції, як Сагайдачний замалим не спалив Москву. «Сто років, як сконала Січ»... Спочатку вільних і мужніх поховали в колись шведських болотах під час розбудови Петербурга. Потім нас морили голодом, розстрілювати, переманювали, купували, залякували... Ми вже й не згадуємо, що у Велику Вітчизняну війну були Білоруські і Українські фронти і аж ніяк не Російські. Ми не звертаємо уваги на те, що саме Україна дала в роки Великої Вітчизняної війни 25% двічі героїв Радянського Союзу. Забуваємо, не згадуємо, але, виявляється, сама кров, яку зараз проливають на землі Донбасу українці, пам’ятає все. І нам уже час відволіктись від простроченої жуйки Кобзонів та Циганових. Пора згадати мідний запах нашої української пролитої крові. Виявляється, далеко не все втрачено. «Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже крута і непокірна»       — писав Василь Стус.

Є фортеці кам’яні, а є фортеці в думках і душах. Перші тримаються на останніх. Феномен завзяття десь у генах. Бо не може слабка людина закрити власний бізнес і, знехтувавши інстинктом самозбереження, піти під кулі, під свист мін, що розриваються поблизу. Поширена ж бо думка серед багатьох, що війна десь там, далеко і не війна то зовсім, а АТО. Та ще й з перемир’ями, припиненням вогню і угодами. А в цей час щоденно ворог нищить стратегічний об’єкт, який вперто не здають українці. Ні, це вже давно не аеропорт. Це матеріалізована фортеця духу.

До уваги читачів «Дня» кілька інтерв’ю з хлопцями, які, згідно з ротацією військ, тимчасово повернулися з пекла Донецького аеропорту до рідних осель.

«Це дуже активні люди і в них немає песимізму»

Волинянин Павло з позивним ДАнте — про світогляд людей, які пройшли війну, та про оптимізм на передовій

 — Павле, що після війни? Куди підуть хлопці?

— Серед нас були лише добровольці. Фактично тих, хто все життя присвятив себе армії, не було. Це і прості робочі, і підприємці, і лікарі, які після війни, що скоро скінчиться, повернуться до себе, на свої робочі місця, до свого бізнесу. А це значить, що герої, які свідомо ідуть на ризик заради власних переконань, заради Батьківщини, не залишаться в армії. Відповідно патріотичний кістяк в армії прийдеться створювати заново. Але зрозуміло, що народ вже загартований і здатний на організований та рішучий спротив.

— Звідки у вас впевненість у тому, що війна скоро скінчиться?

— У мене є свої переконання щодо цього. Гадаю, ця біда буде тривати максимум рік. Сьогоднішня ситуація на окупованих територіях така, що зима може багато чого вирішити.

— Що спонукало хлопців, зокрема із Західної України, полишати свої домівки, теплі місця і йти воювати?

— Це важко сказати однією фразою. Причин багато. Я запитував тих, хто воював зі мною, і вони розповідали різні історії. Тому я скажу за себе. Коли в Києві був Майдан, я не брав у ньому участі. У мене було розчарування після першого Майдану і, чесно кажучи, я не вірив у те, що другий Майдан щось міг вирішити. Але вже за ці півроку дуже багато чого змінилось у свідомості людей, так само і в моїй. Серед тих, хто пішов добровольцем на війну, дуже багато тих, хто брав активну участь в Майдані, і коли я побачив їх, пізнав їхні погляди, їхню суть, почав шкодувати, що не був взимку разом із ними. Зрештою, коли був набір до АТО, я примкнув до хлопців із «Правого сектору»...

«МИ ВСІ МАЄМО НАБРАТИСЯ ТЕРПІННЯ»

— Ворог хоче представити наших військових або як злих «фашистів», або як примусово притягнутих на фронт потенційних дезертирів. Хто вони? Що це за хлопці?

— Є прості, є, як я вже сказав, бізнесмени, є активісти. Я не побоюсь цього слова — вони є цвітом нації. Кожен другий з них грає на гітарі, кожен п’ятий брав участь у музичних гуртах, багато з них мали свій бізнес. Вони все це закинули. Це дуже відкриті хлопці, але командир у нас був суворий. Це та сама суворість, за якою стоїть прагматизм, мудрість дорослої людини і абсолютна вимогливість без поблажок. Була історія, коли ми зачистили бойовиків навіть без жодного 300-го. І все завдяки грамотному командуванню цього командира. Ми почали втрачати людей уже потім, після того, як терористи підігнали танки. Тоді з’явились і поранені, і вбиті. Повірте, я на їхньому фоні відчуваю себе нижче. Це дійсно цвіт нації. Хлопці просунуті і в ставленні до життя, і в його баченні. Кращих людей я не бачив.

— Ви кажете «цвіт нації». Бачимо, як зараз хитає владу. На вашу думку, вони можуть стати пропозицією для заповнення владних місць у майбутньому? Зрештою, чи можуть вони стати владою як такою?

— Звичайно. Більш того, по поверненні з війни вони понесуть свої ідеї в народ. Це дуже активні люди, і у них немає песимізму. Цим вони відрізняються від багатьох цивільних. Я сам спостерігаю, наскільки люди пригнічені, наскільки вони розчарувалися у владі, в майбутньому. У тих, хто пройшов війну, зовсім інше бачення речей. Вони хочуть і будуть діяти. Ніхто не буде зволікати. Бо вони відчули, що міняти світ і дійсність реально.

— Чи існують серед солдатів розмови, можливо, навіть провокативного змісту, про те, що треба повернути на Київ і силовим шляхом вирішити питання з владою?

— Звичайно, існують. Але ніхто на це зараз не піде, бо всі розуміють — іде війна. І це те, що всіх турбує в першу чергу. Особисто я не голосував за Порошенка, але я бачу зараз, скільки корисних речей він хоче реалізувати. Державу губили всі роки незалежності, і виправити це за мить не вдасться. Ми всі маємо набратися терпіння.

«ТРЕБА В СОБІ БЕРЕГТИ ЛЮДЯНІСТЬ І КУЛЬТИВУВАТИ ДОБРО»

— Чи було у військових відчуття, що деякі кроки вищого керівництва натякають на зраду?

— Звичайно, було, в тому числі і в мене. Чого варта історія з Іловайськом. У хлопців взагалі руки поопускалися. Але є усвідомлення й того, що ми не знаємо всього. Дуже важко судити наслідки, не знаючи достеменно всіх причин. Також ми розуміємо, що особисто нас ніхто не примушує там бути. Ми добровільно взяли на себе цей ризик. У будь-який момент ми можемо звідти поїхати і повернутися. Ми маємо право ставити перед керівництвом певні вимоги, і воно зобов’язане дослухатися до нас. Але ми знаємо, що не можна вимагати неможливого, тим більше в такій ситуації.

— Після участі у військових діях чи змінилося ваше ставлення до мешканців Донбасу? Чи є усвідомлення, що не все так однозначно, як то намагаються вмонтувати в нашу свідомість ЗМІ? Фактично ви зараз захищаєте навіть тих, хто був проти вас.

— Зараз триває дуже специфічна війна, де багатьох людей просто обмануто. Я знаю, як сильно впливають на людей ЗМІ. До речі, мій батько з Росії, у мене дуже багато друзів з Росії. І основне джерело обурення та непорозумінь — це сліпота. Росіяни толком в очі не бачили портрет Бандери, але при цьому прив’язують його ім’я до якихось жахливих речей. Це зроблено штучно і не за один день. Тому нам треба з цим боротися. Знову ж таки це станеться не одразу. Поступово, але невпинно. З місцевим населенням треба працювати. Багато чого тут залежить від нашого ставлення до них. Ми з бабцями ділилися своїми консервами, розуміючи, як скрутно буває в деяких селах зараз. Багато в чому допомагали. Взагалі треба в собі берегти людяність і культивувати добро.

— Як ви особисто бачите власне майбутнє після війни?

— Я хочу потрапити на військову службу за контрактом. Але тут є проблема. На жаль, у мене є вроджена вада, яка зовсім не впливає на мій фізичний стан, але від військової служби мене завжди звільняли. Якщо ж глянути на мене, то я дуже спортивна людина. Зрештою, я кандидат в майстри спорту по жиму штанги. У мене є свої рекорди. Для мене дуже важливо пов’язати своє життя з армією остаточно, і маю надію, що мене зрозуміють і з цим допоможуть.

ДОВІДКА «Дня»

Бої за Донецький аеропорт почалися 26 травня 2014 року після захоплення його бойовиками. Уже 27 травня українські бійці вибили терористів із летовища і до сьогодні утримують його, майже щодня відбиваючи атаки і штурми бойовиків. На жаль, не один український воїн віддав своє життя, захищаючи аеропорт. Цей об’єкт має стратегічне значення як важливий комунікаційний центр, який не дає можливості ворогові просуватися далі до міст, контрольованих українськими військами.

Згідно з повідомленням на сайті Міноборони, у четвер «кіборги», які охороняють підступи та стратегічні об’єкти в районі аеропорту «Донецьк», вчергове відбили атаки терористів. Позиції наших військ у районі селища Піски та аеропорту залишились непохитними. Ворог відступив.

«Справжній патріотизм немислимий без поваги до самого себе»

Розвідник Ігор із Луганщини — про випробування і війну за свою землю

 — Звідки це бажання хлопців добровільно захищати країну? Це правда, що вони буквально рвуться в бій?

— Спочатку була навіть не команда, а клич. Вийшов комбат, підполковник, ще якісь люди і звернулися до нас — потрібні люди для того, щоб змінити хлопців в аеропорту. Ніхто не чекав ніяких наказів. Хтось думав півгодини, хтось — п’ять хвилин. З нашого батальйону погодилось близько 25 осіб. Тому що розуміли, що тим хлопцям, які в аеропорту, треба відпочити. Запитали у полковника: чи правда, що в аеропорту пекло, як показують по телебаченню і в інтернеті. Він відповів ствердно. Не можу сказати, що у цей момент приходили думки про патріотизм. Перш за все, була думка про таких, як ми, солдатів, яким потрібна допомога і яких треба замінити. А ще було внутрішнє відчуття того, що я роблю правильну справу. Розумієте, я живу за 30 кілометрів від зони АТО. І я прекрасно розумію, чим це закінчиться для мого будинку, моїх родичів, якщо туди прийдуть окупанти. Адже туди спочатку навіть не російські війська прийдуть. Спочатку інтервенція здійснюється за допомогою дрантя — мародерів, бандитів, СІЗОшників, невдах. Їхніми руками робиться найбрудніша робота. У нас хлопці, які добровільно поїхали захищати донецький аеропорт, в основній своїй масі мають вищу освіту. У нас воюють і міліціонери, і зубні техніки. Це ходячі енциклопедії, які цитували вірші напам’ять, захоплювалися фотографією, у них чудова пам’ять.

«ТРЕБА ВІДПОВІДАТИ ЗА СЕБЕ І НЕ СКАРЖИТИСЯ»

— Які несподіванки на вас чекали на війні?

— Коли ми туди їхали, нам говорили, що пробудемо там три дні. При цьому ніхто не сумнівався, що їдемо ми, звичайно ж, не на три дні, а на довше. Коли прибули на місце, то там були і вода, і боєприпаси. Треба було брати теплі речі. Нам про це якраз не сказали, навпаки сказали, щоб брали воду і боєприпаси. Щойно приїхали, танки нас прикривати відмовились, тому довелося їхати «в холосту», на швидкості залітали під обстрілом. Від цього нікуди не подітися, накладки бувають завжди. Ми були в лісі, і нам два тижні не приносили ні сухпайки, ні воду. У результаті ми просто поїхали в село, злили солярку й обміняли її на картоплю, набрали в криницях води. У нас не було питань ні до комбата, ні до начальства, тому що ми прекрасно розуміємо, що не кожна вантажна машина може проїхати через поля і під обстрілом що-небудь нам привезти. Звичайно, спочатку були емоції, але з часом приходить розуміння ситуації. Треба відповідати за себе і не скаржитися. Всі ми розуміли, що може статися так, що тебе обстрілюватимуть, але по тебе не приїде «коробочка» і не забере звідси. Треба буде битися до кінця. Це і є випробування для чоловіка. Ось тут і проявляється справжній патріотизм, який немислимий без внутрішнього стрижня, без поваги, перш за все, до самого себе. Це справжній крок, вчинок, починаючи з того моменту, коли погоджуєшся з тим, що поїхавши, можеш і не повернутися.

«Я ВОЮЮ ЗА СВОЮ ЗЕМЛЮ»

— Як солдати ставляться до влади?

— Там уже не думаєш ні про уряд, ні про чиновників, а є народ, є дуже багато волонтерів і є армія. Ми повинні, як в Ізраїлі, у будь-який момент змогти взятися за зброю. Я багато зараз читаю коментарів у соціальних мережах про те, який Порошенко поганий. Але ж я воюю не для Порошенка і не для влади — я воюю за свою землю. Безглуздо нарікати на когось іншого, якщо не обороняєш свій будинок сам. І вам відверто скажу: забезпечать нас одягом чи не забезпечать — у нас є волонтери, у нас є народ, який нас підтримує. Я і зараз повернувся додому у відпустку в зимових штанях, які мені привезли волонтери, тому що там ми були до цього в літньому одязі. Ми могли відмовитися від участі в захисті аеропорту. У нас у всіх була така можливість. Але ж ми чомусь пішли туди. Сам я проста людина, працював у Донецьку і на шахтах Луганської області...

— І які у вас враження від шахтарів? Чому дехто з них записався до лав бандитів?

— Коли почався Майдан, я був у Ровеньках. Я спілкувався там із місцевими хлопцями, які розмовляли суржиком і були за Україну. Вже тоді Януковича ненавиділи на Донбасі. Тоді говорили про «Сім’ю», нарікали, коли ж їх приберуть. Після Майдану, коли я вже виїхав звідти до себе на Батьківщину, мені зателефонував колишній співробітник і в’їдливо запитував про те, що ми дуже добре зустрічали «бандерівців» в особі Авакова. Звідки така зміна настрою? Телебачення! Тривало серйозне промивання мізків. Навіть на всеукраїнському рівні. Не можу сказати, що воно припинилося й нині. Дуже багато запитань до наших медіа. Але тоді вони відіграли жахливу роль. Ніхто не пояснив толком, заради чого стояв Майдан. Ніхто не доніс людям на Сході, що проблеми і сподівання у всіх однакові. Хтось же навпаки в цей час їх переконав, що прийде Росія і їх усіх годуватиме. Це були ті люди, яких привчили до того, що хто більше дасть, за тим вони й підуть. На цьому й зіграли. Мене завжди обурювало слово «хазяїн» із їхніх вуст, яке вони вживали в значенні «начальник». Вони йшли не працювати, а найматися, не виробляти, а отримувати.

— Коли ви повернулись на якийсь час додому, що змінилося у вашій свідомості?

— Я був у відпустці 15 днів. Знаю, що деякі хлопці в цей час навіть пили. Були випадки, тому що стрес страшенний, і треба було якось його вигнати із себе. Я не п’ю, можливо, тому що психіка досить стійка і не потребую подібного розслаблення. Але я нікого не хотів бачити. Навіть родичів. Не хотілося розмовляти, відповідати на запитання. Хотілося бути на самоті. Я просто гуляв, блукав набережною, проспектами. Слухав людей у транспорті і інколи втручався у розмови. Дуже неприємно було чути подекуди нерозуміння того, що відбувається, і декому доводилось говорити: опам’ятайтесь! До нас прийшов ворог, який хоче нас зруйнувати, вигнати зі своїх будинків. Не всім це доходить. Не всі відчувають небезпеку і те, яку біду із собою несе війна.

«ВНУТРІШНЄ БАЖАННЯ БУТИ КРАЩИМ У ОЧАХ ЛЮДЕЙ»

— Чого ви найбільше боялися в аеропорту?

— Спочатку був страх перед вибухами. Є усвідомлення того, що якщо поцілить, то від тебе нічого не залишиться. Потім цей страх минає. Адаптуєшся. І ось на зміну цьому страху настає страх інший. Згадуєш про батьків, думаєш, як їм буде боляче, якщо тебе вб’ють. Прокручуєш подібні думки, намагаєшся їх позбутися, але це важко. Це навіть не страх, це гнітючий стан духу, і з цим треба справлятися. Але війна швидко «вибиває» і цей стан. Є ще страх потрапити в полон. Адже розумієш, що там почнуться тортури. Проте залишає і цей страх. Що залишається на дні? Я пам’ятаю пісню Висоцького «Балада про боротьбу», і тепер фраза «тайна слова «приказ» мені зрозуміла і мною глибоко відчута. Це коли є наказ стояти з автоматом проти армади противника. І ти розумієш: яким би не був наказ абсурдним, ти зобов’язаний його виконувати навіть ціною життя. Ти знаєш, що нікуди не підеш. Дивне внутрішнє відчуття — не відступати. Ти стоятимеш, ховатимешся за укриття, мінятимеш положення, але не відступиш, тому що розумієш, що ти на своїй землі. Бачиш людей у селі, купуєш у них продукти, не хочеш, щоб вони про тебе погано думали, що ти гірший за цих бандитів або як вони. Все це в тобі вариться, присутнє, такий коктейль відчуттів, емоцій і принципів. Це вже не страх здатися поганим для людей, це якесь внутрішнє бажання бути кращим у їхніх очах. Адже ми не відбирали у них, а купували продукти, дітлахам віддавали тушковане м’ясо, ділилися ліками, обмінювались телефонами, дякували одне одному. Ми заправляли паливом їхні генератори, коли у них не було світла, щоб вони могли зарядити телефони, подивитись телевізор. До речі, дивилися з ними разом новини «Новороссії» і щиро сміялися з того абсурду, який ллється з проросійських каналів. І незважаючи на те, що погляди місцевих жителів були не завжди однозначні, у нас було взаєморозуміння. Мене як сапера місцеві мешканці водили до місць, де виявляли снаряди, що не розірвалися, міни в городах. Малеча, до речі, за воронкою визначає калібр міномета. Вони знають, чим відрізняється БМП від БТР. Уявляєте? Це діти війни! До мене підійшов якось один чоловік і прямо запитав: хлопці, ви не підете? Людина розуміє, що буде, якщо прийдуть ті, хто називає себе «ополченцями», а по суті є бандитами. Це все дуже зобов’язує. Думаю, ви розумієте, про що я. У мене в бронежилеті зберігалися малюнки дітей, які приносили нам. Не міг собі уявити, як можна їх не зберегти, розтопити вогнище або викинути. Це щось дуже зворушливе і дуже зобов’язуюче.

(Далі буде)

Фото люб’язно надані Сергієм ЛОЙКОМ

Сергій Леонідович ЛОЙКО (1953) — журналіст, перекладач, фотограф.

Закінчив Московський педагогічний державний університет. До початку журналістської кар’єри служив у ракетних військах стратегічного призначення. Потім викладав англійську мову. Працює в газеті «Los Angeles Times» (США), співпрацює з «Новой газетой», радіостанцією «Эхо Москви». Автор репортажів із районів військовополітичних конфліктів у країнах колишнього СРСР і далекого зарубіжжя (зокрема, Афганістан та Ірак).

Сергій Лойко висвітлював події української Революції Гідності. Зараз він знімає війну на сході України. Наприкінці жовтня він провів чотири дні в Донецькому летовищі, знімаючи щоденний подвиг його захисників. Пізніше він написав на своїй сторінці в Facebook: «Багато дружин, мам, друзів, родичів пізнають своїх на моїх світлинах і пишуть мені. Хоч би заради одного цього варто там побувати. Щоб побачили своїх. Там».

Редакція «Дня» дякує Сергієві Леонідовичу за можливість використовувати унікальні знімки, опубліковані на його сторінці в Facebook.