Два Девіда
Камерність цієї рубрики, звичайно, дозволяє довго не зависати на інформаційному приводі, а шукати щось тепле, приховане, особисте, що не відгукується на настирливу цікавість, а розкривається при співпереживанні, моментально розуміючи, що наші слова — абсолютно матеріальні. Та все ж масштаб інформаційного приводу приїзду до Києва відомого, одного з найдорожчих художників, який живе в Америці, Девіда Датуни — настільки вражаючий, що звичне прагнення грати свою гру трохи відкладу, і ось вона, ділова версія суті глобального космічного проекту Девіда Датуни Free Space в Україні. Наша країна опинилася серед перших країн світу для втілення задуманого. Мета візиту — представити Free Space, який спільно з NASA буде запущено в космос вже наступного 2017 року. Як мені пояснили, Девід у співпраці з фахівцями провідних компаній — розробників (NASA і DARPA) збирається відправити у космос арт-супутник, кожен охочий зможе за допомогою цього послати в загадкову нескінченність свою ідею, малюнок, музичну фразу, фотографію коханого, сміливу мрію, щиру нестандартну думку, можливо, каяття, тугу, звичайно, надію — все, що підкаже серце. Велике «полотно» абсолютно демократичне, безлімітне і безкоштовне для всіх охочих вийти з ним на контакт, і зберігатиметься тисячі років.
Рівень нереально фантазійної дії відчуваю на собі — збудженість від дарованої у вишуканій формі особливої свободи і можливість стати ніби частиною великого світу, всесвітом, об’єднавшись з мільйонами незнайомих людей планети. Впевнена, що хтось, багато хто, особливо діти, зустрінуться зі своїм осяянням від однієї лише можливості, заявити — я є, я такий. Хтось навіть перепише свою долю, відчувши, що все у нього з цього дня налагодиться. Внутрішнє життя дитини, особливо обділеної теплом, доволі драматичне, захищаючись, вона закривається, не піддається застарілим формам дії, не йде на контакт, та й просто перестає сміятися, адже ми сміємося не тому, що всі щасливі, а щасливі тому, що сміємося.
Мого десятирічного сина, теж Девіда, по кличці професор, вважаю своїм співавтором цієї ідеї, — розповів Девід-старший. — Спостерігаючи за ним, спілкуючись з його однокласниками, та що й казати — він у багатьох ділових поїздках зі мною, а буває, до 40 перельотів на рік. Ось і відпрошую школяра у вчителів, і з оберемком підручників та домашніх завдань їздимо по світу. Девід і в моєму арт-центрі — свій. Фантазер, вигадник, ерудит допомагає мені вловити те, що зараз цікаво його ровесникам і не лише як захопити і за допомогою мистецтва навчити — не схибити, десь пригальмувати, не змовчати, не злякатися і не зрадити. До сьогоднішньої дитини можна достукатися тільки не застарілими технологіями. Бувало, Девід позіхав, слухаючи про мої плани, і я розумів — не торкає, треба інакше. До речі — він у моєму центрі і підробляє, отримує свою зарплату, сам розпоряджається коштами. Нещодавно зажадав підвищити платню, треба сказати, вельми аргументовано, і я дослухався. У цьому проекті ми стали мало не ровесниками, натхненними напарниками, зблизились ще сильніше. Щоправда, вчора мій «пацанчик» зателефонував, щоб дізнатися, як тут у Києві у мене справи з проектом, і, почувши мою відповідь, по-дорослому, з неприхованою тугою побажав: «Що ж, насолоджуйся». Трохи ревнує, весь у батька.
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ
Задум цього проекту з’явився після вельми складного, навіть трагічного періоду в моєму житті. Я почув вирок лікарів і дізнався, що жити мені залишилося місяці три, не більше. Розуміючи, що недуга свою справу знає, я став в думках метушитися: як розумно і з найбільшою користю розпорядитися своїм часом — раціонально, прагматично, залишити щось дуже важливе своїй сім’ї, людям. Окрім дружини і не балакучих лікарів, ніхто не знав про діагноз, і я вирішив створити фільм і розповісти про ті лещата, в які потрапляє людина, почувши такий вирок, декілька виконавців задуманого теж дали слово берегти таємницю і дотримали його. Мене завжди оточують гіперпрофесіонали і люди слова. Може, мені хотілося виговоритися, або, стоячи над прірвою, кинути свою енергетику не зломлену хімією і опроміненням, у творчість, але було присутнє і щось набагато більше — бажання вселити надію. Так з’явився фільм «Датуна — портрет Америки», який, власне, увібрав величезне бажання розплутати те, що начебто не розплутується, зменшити навантаження відчаю, зробити крок до одужання, наблизити стан щастя, накопичення якого більш вагоме, ніж накопичення капіталу. По суті, вмираючи фізично, я зачепився за творчість, і вона вловила і благання, і ритм бажання, зменшила темп сумнівів, безсонними ночами допомогла усвідомити в своєму маленькому відрізку часу величезний простір і все, що було відпущено, вміщало моє минуле і, на щастя, моє майбутнє. Цей документальний фільм у минулому 2015 року зібрав на Лондонському фестивалі всі нагороди, що для документальної стрічки — доволі рідко, і коли зал став аплодувати мені, Девіду Датуні, мій хлопчик Девід в урочистому метелику, теж встав, і овації ще посилилися. Скажу важливу річ — нові технології лікування народжуються безупинно, ось і у мене виявили якийсь ген, який мутував, і дією на нього вдалося показати відмінний результат, видужати. Можете собі уявити, який згусток життєвої енергії піднявся в мені, коли зрозумів — якщо вижив, то хочу зробити щось видатне, та й мені зазвичай довіряють, ідуть за мною. Адже краща концепція управління — найняти гіперпрофесіоналів і не заважати їм, природно надихнувши своїм задумом. Слухаючи, насолоджуюся його дорослим хлоп’яцтвом, його упевненістю, що грати можна у все, лише так цікаво жити. Можу собі лише уявити здивування у багатьох владних кабінетах, коли він тільки почав презентувати свою ідею, яка народилася. Можливо, йому довелося зіткнутися з усмішкою заштампованих людей, — адже спростовувати стійку логіку, зруйнувавши стереотипи, безстрашно імпровізуючи, дано не кожному. Та в результаті видно — ентузіастів зі сміливим мисленням зустрілося йому теж не так мало. Девід Датуна вклав свої величезні кошти у здійснення ідеї, звичайно, при держпідтримці та участі однодумців. Художник знову заявив про себе і дуже гучно, хоча йому давно вже не потрібно відповідати світу «Хто ви?». Кількість його виставок величезна, він вже не встигає всюди приїжджати, яскраві проекти з використанням штучного інтелекту і Google — окулярів, знаменитих портретів культових осіб сучасності, зібраних з оптичних лінз (Стів Джобс, Айн Ренд та ін.), тепер цей новий яскравий проект. До речі, за антипутінську виставку «Путін — крах цивілізацій» він став нев’їзним до Росії і вважає це за комплімент.
Хай це і пафосно звучить, додав співрозмовник, але своєю діяльністю хочу зробити життя кращим, добрішим, по можливості, прибрати руйнівну байдужість. Можу ще раз стверджувати, що світ досі в захваті від України, яка показала всім, як треба обстоювати свободу. Переконаний, світ повинен допомагати Україні ще активніше і дякувати, що тут на вашій території була, по суті, врятована цивілізація, саме у вас відбувається боротьба Добра і Зла. Тому Київ і увійшов до числа п’яти міст світу, де буде впроваджено цей проект, і свобода ідей, мрій, думок об’єднає людей у космосі через мистецтво.
Можливо, на цьому і закінчилася б наша бесіда, але несподівано Девід дозволив мені ніби доторкнуться до енергетики його роду і стала ще зрозумілішою невипадковість того, що відбувається. Його грузинський дід Сергій воював в Україні у війні 1941—1945 років, і одного дня, зайшовши до свого друга Ване, він побачив його сестру Груню. Ви, звичайно, вже здогадалися — закохався без тями в українську красуню. Незабаром десь у підвалі вони зіграли міні-весілля з п’ятьма гостями. Дочка Венера народилася у Груні вже коли Сергій був далеко — воював у Німеччині, там він і підірвався на міні, втративши ногу. Він, по суті, помер, його скривавленого кинули до моргу. Друг Іван ходив, просив, не відставав — він хотів поховати друга по-людськи і, нарешті, йому дозволили забрати останки. Витягнувши Сергія, він зрозумів, що товариш ще живий. Друг залишився допомагати виходжувати побратима в лікарні, а коли треба було повертатися до України, Сергій сказав — калікою не поїду і виїхав у Тбілісі. Груня лише побачивши брата на порозі, вигукнула — убитий. І, дізнавшись правду, тут же з Венерою рвонули в Тбілісі. Там сусіди за день змайстрували їм з глиняної цеглини якусь маленьку кімнатку, і у них народилося ще двоє дітей. Одна дитина — якраз батько Девіда. Ось і замкнулося коло подій: дід — Кавалер трьох орденів Слави, залишив на війні ногу, знайшов тут кохання, а внук привіз до України космічного масштабу подарунок. Девід ще й дітям з малозабезпечених сімей привіз набори для малювання, у багатьох лише таким чином з’явиться можливість брати участь у проекті.
Надпотужна особистість, а Девіду-молодшому, на прізвисько професор, захотілося навіть сказати: «Пощастило тобі, хлопче, з батьком, а батьку, треба додати, — з сином.
Сімейна енергетика — основний капітал.
