Дві війни Василя Джугана

Василь Джуган разом із дружиною об’їжджають уже давно відомі стежки київського військового шпиталю. На дворі літо, а він ще пам’ятає, як тут лежав сніг. Чоловік щодня телефонує товаришам на передову, щоб дізнатися останні події. Усе як завжди: обстріли, загиблі, поранені і маленькі радості від волонтерів. Василь захищав країну в складі 80-ї бригади. Всі бойові завдання виконував на території Луганської області. Однак зараз він не може ходити — і не через поранення, а через невідому хворобу.

Василь Джуган родом з Черкаської області. До війни жив звичайним життям. Виховував двох дітей, дбав про родину. Минулого літа раптовий дзвінок з військкомату змінив життя чоловіка. За один день його забрали на навчання, а у вересні — уже на фронт.

— Я за спеціальністю радіомеханік, а по житті працював будівельником. Пам’ятаю, в серпні минулого року подзвонили вранці з військкомату і сказали прийти на восьму ранку. Я швидко, без черг, все оформив, пройшов медкомісію і вже ввечері того ж дня мене відправляли у Львів.

Уперше ми приїхали на схід 1 вересня о 4-й ранку. Нас уже чекали. Обстрілювали із «Ураганів». Стріляти у відповідь ми не мали права. Тоді ще перемир’я було. Звісно, спочатку страшно. «Ураган» — дуже важка зброя, з однієї ракети вилітають 55 тисяч осколків. Одна машина випускає 16 ракет. Сховатися просто в ямці не можна — вони вилітають зверху вниз. Однак, на щастя, у нас тоді ніхто не загинув.

— Наша бригада базувалася в Луганській області. Базовий табір стояв у Старобільську. Ми виконували завдання лише поряд із базовим табором. Треба на якийсь блокпост завести боєприпаси, сіли в автомобіль, завезли, передали. Або ж передали, що диверсійна група наближається на такий-то блокпост. Ми зібралися і вже на блокпості помагаємо хлопцям.

За плечима військового кілька десятків виконаних завдань. На кожній бойовій точці було по-своєму страшно і, водночас, уже слух звикав до знайомих звуків канонад. Каже, найбільше тоді точилися бої за міст до Щастя.

— Тоді, як був, саме місто Щастя не обстрілювали. Обстрілювали наших хлопців, які стояли біля мосту. Адже то прямий шлях через річку. І ми, і вони знали, що міст — це дуже важливий об’єкт. І тому міст був потрібний і їм, і нам. Поряд з мостом село, але там уже людей не було. Звідти бойовики вели постійні обстріли. Пам’ятаю також, постійно обстрілювали Луганську ТЕЦ біля Щастя. Однак тоді бої не були ще такими запеклими, як восени цього року.

Там на лінії фронту дружба є справжньою. Пан Василь розповідає, що в них у бригаді усі стояли один за одного, як кажуть, брат за брата.

— Як товариші всі. Один банячок зварили: чи ті макарони, чи якась каша гречана. Всі сіли навколо разом. Якщо комусь не вистачає місця, то хтось швидко поїв, іншому місцем поступився. Ділилися останніми краплями води. Так вийшло, що я вмію хороший плов готувати. То хлопці постійно замовляли волонтерам рис та м’ясо. Коли волонтери приїжджали, то було для нас свято. Воду привозили, одяг теплий, фуфайки, теплі кофти, грілки. Якби не волонтери, не знаю, як би ми і воювали.

Пан Василь і досі залишався б разом із товаришами, якби не біда. У січні боєць потрапив до шпиталю — і не через поранення, а через невідому хворобу. Уже більш, ніж півроку лікарі намагаються встановити діагноз, але все безрезультатно.

— Скільки лікарів і професори дивилися, але всі розводять руками, кажуть, ми назву цієї хвороби не знаємо, потрібно їхати за кордон на консультацію.

Кожного дня боротьба із хворобою забирає у бійця сили. Зараз йому активно допомагають волонтери, які хочуть доправити його за кордон. Однак через брак коштів цей процес затягується. Боєць мріє подолати невідому хворобу і повернутися на фронт захищати країну. Допомогти йому втілити заповітне бажання може кожен із вас. Зараз бійцю потрібні кошти на поїздку в іноземну клініку.

Допомогти Василю можна, переказавши кошти.

Номер картки

5168 7572 7393 4358

на ім’я Джугана Василя Васильовича