Породу заячу окупант не переслідує, бо вона служить йому помостом до уярмленої нації
Ярослав Стецько, голова Проводу ОУН-Б

КОЛИШНI ОСТАРБАЙТЕРИ В НIМЕЧЧИНI

Подолання страху перед минулим
9 листопада, 2001 - 00:00


«Жителі цього міста ПАМ’ЯТАЮТЬ про примусових робітників і солдатів, які покинули фашистську армію, загиблих від рук нацистів. ШАНУЮТЬ жителів міста Хагена — чоловіків і жінок, які не дозволили нацистському терору зломити себе, І НАГАДУЮТЬ про необхідність протипоставити несправедливостi людяність. Через 55 років після закінчення правління нацистів 8 травня 2000 р.»

Вирушаючи за запрошенням до Німеччини, я не сподівався на шанобливий прийом німців, які запросили мене. Запрошенню передувала тривала історія, пов’язана з пошуками документів, що підтверджують моє перебування у м. Хагенi (Вестфалія) як цвангарбайтера (примусового робітника) і в’язня штрафних таборів. Протягом шести років співробітники Історичного центру м. Хагена та міського архіву, очолювані пані Беатою Хобейн, розшукували необхідні мені документи.

Пошуки документів, що підтверджують перебування остарбайтерів на підприємствах і фермах Хагена, спонукали співробітників міського архіву створити спеціальний банк даних, до якого на сьогоднішній день внесені 40 тис. прізвищ остарбайтерів, що працювали у м. Хагенi в роки Другої світової війни.

У роботу Історичного центру та міського архіву включився Інститут історії та біографії при заочному університеті м. Хагена, очолюваний лікарем Александером фон Плата. Саме з його ініціативи до Хагена було запрошено 20 колишніх остарбайтерів з України та Росії.

Слiд зазначити, що у німців, котрі займаються історією перебування східних робітників у роки війни в Німеччині, існує тверда переконаність, що поняття «остарбайтер» не зовсім точно визначає умови утримання східних робітників у трудових таборах. Опираючись на iсторичнi документи, вони досить точно визначили три групи східних робітників. До першої групи належать тi, хто опинився у становищі в’язнів (Н К ftling). Друга група осіб визначена відповідно до перебування східних робітників в умовах, схожих з умовами ув’язнення (Zwangsarbeiter). До третьої групи співробітники архіву зараховують усіх інших східних робітників (Оstarbeiter), які знаходилися в умовах, не схожих з умовами ув’язнення (дрібні підприємства), а також тих, хто працював у господарствах бауерів.

На превеликий жаль зустрічаючих, до Хагена прибуло усього вісім запрошених, з яких тільки двоє — з Росії, та й то тих, що жили перед вивезенням до Німеччини в Україні. Так що можна сказати, всі ми були представниками України.

Мені складно відповісти на запитання, чому з 20-и запрошених до Хагена приїхали тільки восьмеро. Можливо, кореспондент, який опублікував статтю 22 вересня 2001 р. у газеті «Hagener Zeitung», був правий, говорячи про страх. Але це по-моєму. Не було страху перед сучасними німцями. Це був страх перед минулим. Жахливо було побачити ті місця, де тебе тримали, як безправну робочу худобу, страх знову пережити те, що ти пережив у фашистській неволі.

Перша ж зустріч зі співробітниками міського архіву та Інституту історії і біографії начисто розвіяла всі страхи та підозри. З першого дня нас оточили, я б сказав, підвищеною турботою та увагою. Нас обслуговували чотири перекладачі, котрi були готовi надати нам необхідну допомогу як у спілкуванні з німцями, що оточували нас, так і в облаштуванні нашого побуту. Співробітники Інституту та міського архіву цікавилися буквально всім, що стосувалося нашого перебування у Третьому Рейху, і нашими долями після повернення додому по закінченні війни.

Наше перебування у Хагені висвітлювалося не тільки місцевими газетами «Westfalisehe Rundschau», «Hagener Zeitung», але й по телебаченню та радіо. Тому при зустрічах з нами на вулицях жителі міста ставилися до нас iз підвищеною увагою і прихильністю. Однак потрібно відзначити, що під час бесід з німцями всіх нас називали росіянами. Рядовий німець не розрізняє українця й росіянина, він нічого майже не знає про Україну. Вона (Україна) для нього до цього дня видається Росією. І в цьому чималу роль зіграв той факт, що Хаген є містом-побратимом Смоленська, з яким існує давній міцний зв’язок.

Ми були приголомшені побаченим у Хагені. Це було не те місто, яке ми знали у 1942 — 1945 рр. Це було абсолютно нове, сучасне місто. Воно відродилося з попелу, стало ще прекраснішим. Тільки внаслідок трьох бомбардувань авіації союзників у жовтні 1943 р., грудні 1944 р. і березні 1945 р. було знищено 80% підприємств і житлових будинків. Під час екскурсій містом багато хто з нас побував у тих місцях, де ми перебували у роки війни, але впізнати їх було неможливо. Багатьох підприємств, наприклад, металургійного заводу концерну Клернера, вже немає, як і слідів «знаменитого» на всю Вестфалію штрафного табору при ньому, розташованого у передмісті Гаспе. Знаменитий цей табір був тим, що тут «перевиховували» до 1942 р. жителів Хагена — чоловіків і жінок (німців та євреїв), які не дозволили нацистському терору зломити себе. Починаючи з 1942 р., тут «перевиховували» і непокірних остарбайтерів.

На місці колишнього заводу у 1972 р. був розбитий молодіжний парк. Однак викреслити з пам’яті як старого, так і нових поколінь німців історію «перевиховання» у штрафному таборі Хаген-Гаспе неможливо. І це завдяки старанням не тільки обербургомістра Хагена пана Хорна Вільфріда, але й місцевого «Товариства мирної ініціативи». Саме завдяки старанням цього товариства у центральній частині міста було споруджено пам’ятник «Хагенський знак миру», на бронзовій плиті якого написано:

Ще одна зустріч iз нашим минулим вiдбулася 22 вересня 2001 р. у передмісті Хагена Форхале на кладовищі, де поховані військовополонені, загиблі у фашистських таборах. На пам’ятнику напис російською мовою: «Вечная память нашим товарищам, погибшим в фашистской неволе 1941 — 1945». Від імені обербургомістра і нашого імені до пам’ятника був покладений вінок, обрамлений жовто-блакитною стрічкою.

Незабутнє враження у нас залишилося від прийому, влаштованого на нашу честь обербургомістром паном Х.Сильфрідом та керівниками Інституту і міського архіву.

У своєму вітальному слові обербургомістр багато говорив про страждання, перенесені остарбайтерами у фашистських таборах, про жертви жорстокої експлуатації на фабриках і заводах, а також жертви нальотів авіації союзників на м. Хаген. Разом з тим, обербургомістр від свого імені та імені жителів міста вибачився перед нами за те, що нам довелося пережити у нацистській неволі. Приніс він також вибачення за те, що ми досі не отримали належної нам компенсації за роки перебування у фашистській Німеччині. Я далекий від думки, що обербургомістра мучать докори сумління. Він не може нести відповідальностi за минуле. Він не власник підприємства, на якому в роки війни використовували працю цвангарбайтерів.

Iз бесід з працівникам хагенського архіву мені вдалося дізнатися, що в роки війни на 400 великих і дрібних підприємствах міста використовувалась праця остарбайтерів. Але, як я і передбачав (див. «День», №66 від 10.04.1999), нинішні керівники й власники більшості підприємств міста всіма правдами й неправдами намагаються відхреститися від використання праці остарбайтерів на цих підприємствах у минулому, щоб не вносити свій пай до єдиного фонду компенсаційних виплат. При цьому можна було почути і такий аргумент: «Ми не хочемо годувати ваших злодіїв типу Жердицького». У Хагені тільки 4% з 400 підприємств внесли свої гроші до згаданого фонду. Співробітники архіву не змогли (або не захотіли) назвати мені підприємства, котрі ухиляються від внесків до німецького державного фонду компенсацій.

В останній день нашого перебування в Хагені членами «Товариства мирної ініціативи» була влаштована прощальна вечеря. На цій вечері були присутні представники місцевої інтелігенції: вчителі, лікарі, мистецтвознавці. Великий інтерес викликав виступ скульптора Ріхтера Гейнца (автора згадуваного пам’ятника «Хагенський знак миру»), в якому він пояснив, чому на першому місці він згадав цвангарбайтерів. Пан Гейнц відзначив, що досі хагенці не мають жодних даних про кількість остарбайтерів, загиблих у Хагені та його околицях в умовах нацистського терору і під час бомбардування міста авіацією країн-союзникiв в роки Другої світової війни.

Володимир МИГАЛЬ, Харків
Рубрика: 
Газета: