Мішель ТЕРЕЩЕНКО: «Маємо можливість сформувати нову націю. Або – зараз, або – ніколи!»
...Чесно кажучи, давно хотілося поспілкуватися з цією людиною — нащадком славного роду промисловців та меценатів Терещенків — Мішелем Терещенком. Він не є настільки багатою людиною, якими були, скажімо, Артемій та Нікола Терещенки чи навіть його дід Михайло — останній міністр фінансів та закордонних справ Тимчасового уряду Російської імперії... Але підприємницька жилка, безумовно, йому передалася. А ще більше — любов до землі предків, якій він вирішив присвятити решту свого життя.
Після шквалу телерепортажів, публікацій, пов’язаних із недавньою відмовою Мішелем від французького громадянства та прийняттям українського, захотілося простої, щирої, земної бесіди. Без урочистих фанфар. Адже я відчував, що для людини, яка осмислено зробила цей крок у зрілому віці, не стільки важливо назватися сином України, як утвердитися в новому поколінні Терещенків, додавши власну історію. Це, врешті, виклик самому собі. Своїй волі, силі, витримці.
ДОВІДКА:
Будучи цукровими магнатами Російської імперії, звівши родинне гніздо в м. Глухів, колишній гетьманській столиці України (нинішня територія Сумської області), династія Терещенків 80 відсотків від усіх своїх прибутків спрямовувала на благодійництво. До наших днів зберігся своєрідний «Терещенкоград» — ціла плеяда будівель, зведених повністю або частково коштом цієї родини у столиці: Київський політехнічний інститут, Музей імені Богдана та Варвари Ханенків, Музей російського мистецтва, Музей Тараса Шевченка, лікарня «Охматдит», перша Музична академія (нині — консерваторія імені П. І. Чайковського), Володимирський собор, церква Святого Миколая, Історичний та Художній музеї, Національна медична бібліотека, а ще — школи, гімназії, притулки для сиріт...
Сім будівель, до яких причетні Терещенки, збереглися в Глухові, серед них — Трьох-Анастасіївський собор, Педагогічний університет, Інститут луб’яних культур, приміщення районної лікарні... Багатолітній девіз родини Терещенків: «Стремління до громадських користей».
***
...Коли ми приїхали в Глухів, у приміщенні лікарні, збудованої Терещенками, за ініціативи ГО «Центр активних глухівчан» та підтримки Фундації спадщини Терещенків відбувалася благодійна акція «Крок до життя — перевір себе». Мета: обстеження місцевих мешканців на візуальні форми раку. З Київського інституту раку було привезено спеціальне обладнання, із Сум приїхали лікарі-онкологи. На наших очах втілювалася ідея суспільної медицини, коли громада сама вирішує, які насамперед форми обстеження варто застосувати на її території.
«Я ВІДЧУВАЮ СЕБЕ ТУТ, НА КОРДОНІ, ВІТРИНОЮ, ЯКА МАЄ ПОКАЗАТИ БЛИЖНІМ СУСІДАМ, ЩО МОЖНА ЖИТИ ЦИВІЛІЗОВАНО, ПО СПРАВЕДЛИВОСТІ, БЕЗ КОРУПЦІЇ»
— Якщо хочете побачити, як збирається льон, поїхали зі мною, — по-діловому зустрів нас Мішель Терещенко. — Сьогодні комбайни останній день у полі. Я мушу там побувати ...
Відмовившись від власного авто, по-молодецьки, заскочивши на заднє сидіння нашої редакційної машини, він спрямував водія (куди їхати) і продовжив:
— Нині я — фермер. І працюю на землі своїх предків, де вони були успішними понад 100 років тому. Тоді вирощували цукровий буряк, а ми — льон і коноплі. Для цих культур тут також дуже добрий мікроклімат.
— А ким ви працювали у Франції?
— Я був так далеко від землеробства! Можна сказати — на глибині! Моя менеджерська робота пов’язана з підводними дослідженнями, виготовленням обладнанням для підводних човнів...
— І раптом таке перевтілення?..
— Нічого не буває випадкового у цьому житті. На мене впав вибір, щаслива лотерея, коли хочете — повернутися додому! Я двічі приїжджав до України з батьком — 1994 року, коли нас запросили до Києва з нагоди перейменування вулиці Рєпіна на Терещенківську, та 1998-го, на відкриття після реставрації музею Ханенків. Тоді я був як турист і ніколи не думав, що буду жити в Україні.
Все змінилося відтоді, як я приїхав до Глухова у травні 2002 року... Це було трепетне відчуття землі предків. Я вперше пережив відчуття сина, який повертається... додому. Я побачив щире ставлення глухівчан до родини Терещенків, як вони бережуть пам’ять про наш рід, дбають про будівлі того часу... Я полюбив цих людей, заглибився в їхнє життя, проблеми. І раптом відчув себе одним із них.
Спочатку ми надали допомогу місцевому Інституту луб’яних культур... Пізніше я, виступивши своєрідним гарантом, загітував французьких інвесторів вкладати кошти в землеробство Глухівського району Сумської області. Ось бачите — результат. — Мішель призупинив машину, ми вийшли. — Ця техніка для обробки льону унікальна й дорога, завезена з Бельгії. В Україні немає подібної ніде! Тут працює злагоджена команда, всі — глухівчани. Свій офіс із Києва ми вже перевели у Глухів.
— Генетично ви ким себе відчуваєте?
— Українським європейцем! Я сприймаю в єдиному пориві зокрема найближчі мені культури Франції та України..
— Росія від цього місця, де ми з вами стоїмо, далеко?
— По прямій буде сім кілометрів! — Мішель, подивившись у бік сусідів, зробився суворим. — Війна у Європі не вперше. Звичайно, шкода людей, які гинуть, є поранені... Але з іншого боку — війна, хоч як це видається парадоксально, — зміцнить Україну. Візьмемо для прикладу Ізраїль — там завжди були війни. А країна напрочуд міцна, неприступна, як фортеця! В Україні, переконаний, ніхто не хоче війни. Це — зовнішня агресія.
В нашій історії завжди були ті, хто прагнув загарбати українську землю. Сьогодні це — Росія. Захист рідної землі в рази посилює почуття патріотизму. На моїх очах місцевий люд зазнав суттєвих змін. Ще віднедавна тут більшість говорили російською, тепер у тренді — українська. По-особливому дружно виходять на вулиці, святково вбрані у вишиванки. В людей вселилася гордість, гідність, переможний дух! Народ висловлює високу довіру своїм захисникам. Сам того не розуміючи — Путін дарував нам згуртованість і патріотизм.
— Як живеться (вже українському) бізнесмену в Україні?
— Я відчуваю себе тут, на кордоні, вітриною, яка має показати ближнім сусідам, що можна жити цивілізовано, по справедливості, без корупції. Іншого шляху, як легально й прозоро вести бізнес, у нас просто немає! Рано чи пізно доведеться працювати й платити податки чесно. Не будуть місцеві це робити — прийдуть іноземні інвестори. Зі мною тут вже працюють кілька французьких вкладників. Іноземні інвестиції це, звичайно, добре. Але вони не врятують Україну. Це станеться лишень тоді, коли самі українці будуть інвестувати в себе, у своє майбутнє. Іноземці можуть допомогти в якихось масштабних, стратегічних проектах. Але кров нації — це український інвестор!
«УКРАЇНСЬКИЙ ГЕКТАР РОДЮЧОГО ЧОРНОЗЕМУ — НАЙПРИБУТКОВІШИЙ У СВІТІ. ЦЕ ТРЕБА ПАМ’ЯТАТИ ЗАВЖДИ!»
— Ваше ставлення до болючого питання приватизації української землі?
— Я — за приватизацію. Як сільгоспвиробник, бачу щорічні втрати через те, що у землі немає господаря. Але маю велике застереження: найбільше зло для землі — це агрохолдинги! Засновники цих фірм, які працюють через біржі, не знають своєї землі, не ступають по ній ногами. Вони лишень мають справу з акціями й намагаються оформити собі якнайбільше земель — у 100, 200, 400 тисяч гектарів... Може, хтось захоче й мільйон!.. Це жах! Усе успішне землеробство Європи чи Америки тримається на сімейному агробізнесі. Від діда — до внука. У Франції, де не так багато орної землі, одна сім’я успішно, з пристойними прибутками обробляє в середньому до 300 гектар. Середній розмір господарства в США — 1,5 тисячі гектар. Це вже вважається дуже прибутковим господарством! В Україні, як на мене, таке господарство в середньому може обробляти до 3 тисяч, максимум 5 тисяч гектарів землі. Не більше! Якщо ми такими господарствами охопимо всю територію — це і будуть справжні, патріотичні господарі, які не пустять на свою землю жодних окупантів! Отоді перестане вимирати українське село, адже сьогодні ще 25 відсотків населення живе там.
Український гектар родючого чорнозему — найприбутковіший у світі. Це треба пам’ятати завжди! Люди повернуться до своєї землі. Держава на початках має адресно допомогти новим господарям і доступним кредитуванням, і міні-технікою.
А в агрохолдингів інші пріоритети: прибутки прямими потоками підуть за кордон, і Україна нічого з того не отримає. Агрохолдинги, на моє глибоке переконання, — то смерть для України!
ДОВІДКА:
2007 року Мішель Терещенко разом із французькими інвесторами прийшли в Україну на площі 2 800 тисяч гектарів. Відтоді їхня аграрна компанія вирощує різні культури. З них до 400 гектар землі виділяється для вирощування льону. З минулого року почали сіяти й коноплі без вмісту наркотичних речовин (вперше такі сорти селекціонували саме глухівські вчені з Інституту луб’яних культур). Під них також виділяється до 400 гектарів землі. Для переробки сировини викупили кілька льонозаводів, серед яких — Глухівський льоно-пенькозавод. На його базі утворено товариство «Лінен оф Десна». Основний кінцевий продукт — льоно- та конопляне волокно, яке широко використовується в текстильній галузі, будівельна пакля. Виготовляється також дуже корисна для здоров’я олія з насіння льону та конопель. Продукція йде на експорт. Виробництво безвідходне: навіть костра йде на експорт для конеферм Європи, з відходів виготовляються паливні брикети. Функціонує шпагатна фабрика на основі відроджених традиційних ремесел цього регіону, діє компанія з вирощування натуральних продуктів — малини, чорної смородини, лікарських трав, збираються екологічно чисті чаї. Є пасіка з 300 бджолосімей.
За кілька років Мішель Терещенко з партнерами забезпечили роботою близько 200 місцевих жителів.
* * *
— Давайте перекинемо уявний «місточок» в історію. Ваші предки жили в Російській імперії. Українство якось «пробивало» з них?!
(Мішель дістає старовинне фото)
— Це — Нікола Артемійович, мій прадід. Народився 1819 року. Його батьки — Артемій та Єфросинія, вирішили дати хлопчику українське ім’я — Микола. Але в той період реєстрація українських імен була під забороною. Тоді, щоб не записувати російською, вони записали його на французький манер — Ніколою. Коментарі зайві, правда?
Герб нашої родини виконано в синьо-жовтих кольорах: два леви (один синій, один жовтий), які тримають колоски пшениці. Це було ще 1870 року, але українські кольори були в пошані й тоді.
Коли розмальовували Трьох-Анастасіївський храм у Глухові, Терещенки запросили найвідоміших на той час художників — Верещагіна, Пимоненка, Журавля... Якщо вдивитеся у фрески «Тайної вечері», що над вівтарем, побачите, що скатертина на столі, за яким сидять апостоли, також у синьо-жовтих тонах... Є багато й інших фактів, які говорять про те, що мої предки були людьми дуже українськими за своїм духом!
У власності нашої родини було п’ять акварелей Тараса Шевченка , які зараз в експозиції музею Т. Шевченка в Києві. Основна ж колекція зібрань Терещенків — в Київському музеї російського мистецтва. Я вже звернувся до Київради з проханням змінити назву на «Колекція братів Терещенків». Це було б справедливо.
(Оглядаю картини на стінах у глухівському кабінеті Мішеля. — Авт.)
— Хто автор цих картин?
— Моя донька. Це — українське поле. Вона захопилася краєвидами України! Дот речі, її картини поряд з іншими ми періодично виставляємо на благодійних аукціонах.
«СЛОВО «БАГАТИЙ» ДАЛЕКО НЕ ЗАВЖДИ СИНОНІМ СЛОВУ — «ЗЛОДІЙ»
— Як ви вважаєте, коли в Україні почнуть шанувати й поважати багатих людей?
— Мені часто ставлять це питання, тим паче після виходу книжки «Перший олігарх». Слово «багатий» далеко не завжди синонім слову — «злодій». Як жили мої предки? Вони поколіннями працювали, передаючи досвід, знання, культуру господарювання, вкладаючи гроші на своїй землі. Ніхто з них не прагнув вивозити кошти за кордон. Розвивали бізнес, будували соціальну сферу, давали 80 відсотків від прибутку на благодійництво.
Пропоную нову капіталістичну систему, адаптовану до України: багато підприємств, в тому ж Глухові, закриті. Але, переконаний, після переоснащення вони можуть бути прибутковими. Я готовий попросити своїх друзів-іноземців українського походженням інвестувати (а їх уже зголосилося близько 20!) в Фонд розвитку Глухова по 100 тисяч доларів. Таким чином, матимемо від 1 до 2 млн! Цього достатньо для того, щоби викупити місцеві непрацюючі підприємства: хлібозавод, суконну фабрику, молокозавод, м’ясокомбінат.... Частину грошей спрямуємо на підтримку початкового українського бізнесу. У нас талановита молодь! Їй треба допомогти зробити перші кроки в становленні власної справи, адже нині банки кредитів не дають (або під дуже великі відсотки)...
Для людей, які пропонують гарантовано перспективні проекти, з цього фонду будемо надавати безвідсоткові кредити за умови, що їхній бізнес розвиватиметься саме тут, у Глухові й 50 відсотків від прибутку спрямовуватиметься на благодійництво. Вже є люди, готові взяти участь у цьому проекті.
ДОВІДКА:
Фонд спадщини Терещенків засновано 2008 року. Відтоді у приміщенні Київської консерваторії проводять щорічні благодійні вечори. Тут же традиційно відбувається благодійний аукціон, на якому виставляють картини українських художників. Засновано стипендію родини Терещенків для кращого студента, аспіранта, педагога консерваторії.
Окремо свої кошти Мішель Терещенко спрямовує на підтримку Національної медичної бібліотеки, Трьох-Анастасіївського собору в Глухові, Центру дитячої кардіології та кардіохірургії, Київського клінічного госпіталю, де лікуються воїни АТО.
Цього року за підтримки Фундації Терещенків відбувся благодійний концерт Олега Скрипки. Виручені кошти пішли на придбання інструментів для операцій на серці. У Глухові було здійснено проект «Мистецькі експедиції» (куратор Людмила Гарарук). У його рамках відбувся концерт у міському Палаці культури, пройшла виставка картин.
* * *
Поруч з офісом Мішеля Терещенка, в спеціально виділеному приміщенні, «Центр активних глухівчан» організував плетіння камуфляжних сіток для фронту. Будь-який мешканець Глухова може сюди прийти й долучитися до волонтерської справи. Спільними зусиллями вже виготовлено майже сто таких сіток. Для цього використовується шпагат власного виробництва. Також тут шиють якісну військову форму для наших бійців.
Офіс Мішеля Терещенка в Глухові одночасно є й громадським центром. Сюди приходить із різними запитаннями багато людей. Ось і за нашої присутності зайшла група місцевих громадських активістів. Вони поділилися проблемою, про яку обов’язково попросили розповісти в «Дні». На території Глухова є Ярмаркова площа, найбільша площа міста, де у ХVIII столітті розміщувався урядовий центр України. Там стояв палац Розумовського, Канцелярський курінь (аналог нинішнього Кабінету Міністрів), приміщення Першої Малоросійської колегії, казарми гетьманської охоронної сотні, церква Єлизавети і Захарія... Щойно Розумовський здав булаву, Катерина ІІ наказала знищити його палац, а потім і весь урядовий комплекс. З огляду на історичну цінність культурних шарів 250 років ця площа не заселялася. Це — класичний об’єкт козацької, гетьманської археології.
Шість років тому міська рада Глухова ухвалила рішення — віддати цю площу під забудову. До сьогоднішнього дня громадським активістам вдавалося блокувати питання розпаювання історичної території. Тепер чиновники використали «заборонений прийом»: оскільки є рішення наділяти землею бійців АТО, вони вирішили виділити цю землю бійцям АТО і вже розпланували вулиці, попри застереження науковців: необхідно провести археологічне дослідження об’єкту. Коментарі, як кажуть, зайві.
«ДЛЯ МЕНЕ УЧАСТЬ У ВИБОРАХ МІСЬКОГО ГОЛОВИ ГЛУХОВА, ФАКТИЧНО, ЯК ВЛАСНЕ АТО, РОЗУМІЄТЕ?!»
...Коли активісти пішли, Мішель Терещенко задумливо промовив:
— Через кілька років перебування в Глухові мене почали асоціювати з людиною, яка може скласти альтернативу тим, хто тут владарює багато років... Влада не змінюється. Є беззастережний вплив одного депутата з Києва, який пристосовується до всіх президентів і вкотре переобирається на цьому окрузі. Без нього тут не відбувається жодне призначення: від директора дитсадка до районного прокурора, судді, керівника митниці. Голова району, який потрапив свого часу під люстрацію, згодом... благополучно повернувся на свою посаду. Сказали, що то була помилка, а насправді він — «хороша людина». Складається враження, що цю територію віддано в багаторічний лізинг якимось структурам. Ці люди не зацікавлені в приході інвесторів, бо й самі нікого не привели. За останні роки Глухів втратив шість тисяч робочих місць! Адже легше управляти безробітним, бідним людом. І такий електорат на виборах обходиться дешевше — подачки кинули, й голоси в кишені! Отака сумна картина сьогодення в колишній столиці Лівобережної України, де й досі стоїть пам’ятник В. Леніну...
І ось люди пропонують балотуватися мені на посаду міського голови Глухова. Звісно, легше відмовитися ... Але, схоже, що не зможу цього зробити. Для мене участь у виборах міського голови Глухова, фактично, як власне АТО, розумієте?! Спротив буде шалений! Уся стара система працюватиме проти. Але, у разі перемоги — міським головою Глухова стане третій Терещенко. У різний час на чолі Глухова були мої прадід і прапрадід... Вони запам’яталися вмілими, авторитетними, чесними господарями. Підвести їх я не маю права!
— Яких невідкладних кроків потребує нинішня Україна?
— Маємо привести до сфер впливу нові молоді обличчя! Україна не може отримати нового статусу без повної зміни політичної панорами. Люди, які були в регіоналах, не можуть більше займати керівні пости. Для мене це очевидно. Треба обов’язково замінити політичний персонал. Тільки так.
Французька революція переживала кілька етапів. Один із них — гільйотина. Я, звісно, не пропоную ставити гільйотину посеред Хрещатика, але її має замінити люстрація. Народ не розуміє, чому тих, хто розкрадав Україну при Кучмі, Ющенку, Януковичу, знову залишають при владі. І це після того, як віддано шість тисяч життів українців на війні?! З цим гратися не можна.
— Що для вас культура і духовність?
— Умовно кажучи, є трикутник : одна сторона — Бог, інша — Земля, третя — Людина. Але гармонія між цими сторонами наступить лише тоді, коли в центрі буде висока духовність. Коли процвітає культура і духовність, цей трикутник добре працює. Така філософія Терещенків...
— Ваша найбільша мрія?
— Коли настане мій час, то хочу померти в Україні, яка буде однією з найкращих, найзаможніших, найсильніших європейських держав! Я гордий, що є українцем!
Мені дуже подобається вислів: «Не бійтеся того, що ваш день може закінчитися. Бійтесь того, що він може не розпочатися». В будь-який час у будь-якому віці є можливість відкривати нові перспективи. Ніні маємо можливість сформувати нову націю. Або зараз, або ніколи. Це фантастичний шанс! І для того, щоб це сталося якнайшвидше, я готовий покласти усі свої сили.
Від редакції: У вересні Мішель Терешенко відзначив свій день народження. Колектив «Дня» бажає йому сил, здоров’я в подоланні всіх перешкод! І в жодному разі — не розчаруватися Україною.
