«На Новий рік танцюватиму вальс»

Перші думки після отриманого поранення — незабаром побачу дружину та дітей, обійму, пригорну, буду вдома, як раніше... Але до цього «як раніше» треба пройти місяці лікування в госпіталі, десятки операцій, а в кінці можна почути невтішний вердикт лікарів — ампутація кінцівок. І скільки таких історій можна почути від бійців, які пішли захищати наші мирні сни та Батьківщину, а за це віддали найцінніше — власне здоров’я. На щастя, є історії інші.

ІСТОРІЯ ПЕРША

Весна 2014 року. У березні Олександр Підкопаний одержав повістку в 25-у окрему Дніпропетровську повітряно-десантну бригаду. Бригада штурмувала Слов’янськ, Шахтарськ, Савур-Могилу.

У вересні того ж року отримав поранення. Коли колона поверталася з-під Щастя, автомобіль з Олександром та його товаришем потрапив під гранатометний обстріл. Автівка вигоріла вщент. 26-річний боєць отримав тяжкі поранення, п’яткову кістку була майже розтрощено. «Попереду нашої колони йшла розвідка, її пропустили, а мою машину з гранатомета підірвали, мене товариш вже несвідомого витягував. Вивезли «швидкою» через Артемівськ, там надали першу допомогу, потім — у Харків. Коли друг прийшов поцікавитись, як я, лікарі сказали зачекати, доки я отямлюся, вони навіть не помітили, що в мене на поясі граната висіла. Коли мене привезли у Київ, лікарі боролись за ногу, чотири рази хотіли її відрізати. Але я не дозволив. Згодом мене відправили в Ірпінський госпіталь на реабілітацію. А в мене п’ятки немає. Два тижні там ще лікували, звідти — на реабілітацію в Переяслав-Хмельницький відправили, а потім виписали додому, власне недолікованого», — розповів Олександр.

Жовтень 2015 року — чоловік уже сам водить автомобіль, міцно стає на ліву ногу, де ще не так давно сочилась рана. На пропозицію присісти відповідає  напівжартом: «Та я вже майже без милиць можу пройти. А на Новий рік танцюватиму вальс».

ІСТОРІЯ ДРУГА

Разом із Олександром у київському шпиталі в одній палаті гнійного відділення лежав боєць «Айдару» Олег. Пішов до добровольчого батальйону ще у травні минулого року. Брав участь у визволенні Новоайдару, визволяв Щастя, брав блокпост перед «Металістом» та інші стратегічно важливі об’єкти.

27 липня під селищем Лутугиним отримав поранення правої руки та правої ноги внаслідок танкового обстрілу. У чоловіка потрапило 19 осколків. На борту гелікоптера, що забрав Олега з поля бою, бійця двічі повертали до життя за допомогою дефібрилятора. Після короткого лікування у Харкові хлопця  переправили літаком у київський госпіталь. «Тут пролежав вісім з половиною місяців, мені зробили десь 30 операцій, майже всі безнадійні, то гноїться, то не зростається», — каже Олег. Лікарі давали мало шансів на порятунок поранених кінцівок.

Жовтень 2015 року — Олег ходить ще на милицях, бо триває реабілітація. Але руку та ногу врятовано. Чоловік показує шрами на руці від поранень і каже, що самопочуття — чудове.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ

Боєць Михайло пішов добровольцем у батальйон «Дніпро-1» у травні минулого року. Улітку бійці допомагали прикордонникам охороняти Новоазовськ, а після того були передислоковані під Донецьк, обороняти аеропорт. 3 вересня отримав поранення неподалік села Піски. Першу допомогу Михайлу надали в аеропорту, потім його транспортували у Піски, Красноармійськ, а згодом направили на лікування у Дніпропетровськ. Звідти — до Києва.

«Потрапили в засідку під Донецьким аеропортом, отримав два вогнепальні поранення, після чого залишився без ключиці. Коли отямився, побачив, що немає ключиці, лікар казав, що буде ІІ група інвалідності. І максимум, що можна зробити, поставити імплантат», — розповідає Михайло.

Сьогодні боєць підтягується на турніку, повністю повернувся до колишнього спортивного життя, бо ще з семи років займається боксом. І навіть знову пішов на службу. Це при тому, що через дефект ключиці не міг навіть підняти руку, а  страшенні болі не давали ночами спати.

КЛІТИННЕ ДИВО

Такі вражаючі історії відновлення майже втрачених кінцівок — це результат роботи київських лікарів, які вирощували... кістки для бійців. За аналогією, як медики навчились, грубо кажучи, вирощувати шкіру. Ці інноваційні клітинні технології застосовувались раніше лише у США, а тепер стали доступними і в Україні. На базі приватної клініки «Ілайя», її сучасної лабораторії, бійцям і вирощували кістки, яких бракувало для повноцінного відновлення руки чи ноги. Лікар Володимир Оксимець почав працювати над цієї технологією десять років тому. Згодом отримав визнання від Національної академії медичних наук, захистив з цієї теми докторську дисертацію.

Лікування дороге, у середньому один боєць потребує 200-300 тисяч гривень. Усі троє хлопців і ще 32 бійці з аналогічними проблемами були проліковані за волонтерські кошти. За фінансування взявся потужний волонтерський центр People’s project. Керівник проекту Давид Арахамія розповідає, що проект «Біотех. Реабілітація поранених» заснували разом із приватною клінікою «Ілайя», перших пацієнтів пролікували самотужки, а далі зібрали вісім мільйонів гривень, до цього долучилися майже сім тисяч осіб. Проект нині відзначає першу річницю. Маючи як результат пролікованих бійців та їхні врятовані і непокалічені життя, Давид Арахамія спільно з Олексієм Шершньовим, керівником клініки, ведуть перемовини з Міністерством соціальної політики, аби зробити цей проект державною програмою: щоб держава фінансувала і шукала таких бійців, бо волонтери розшукували самостійно солдатів для лікування.

«Є певні проблеми: недовіра від лікарів і частково суспільства. Лікарі не хочуть визнавати нашу технологію, часто не радять бійцям до нас звертатись. Але бійці заслужили на те, щоб обіймати своїх рідних, водити дітей до садка. За нашими даними, 6—7% усіх бойових травм — це наші випадки. Це десь від семисот до тисячі осіб у різний час мають потребу у таких технологіях. І як можна оцінити моральні переживання — я навіть не берусь. Якщо дуже грубо прикинути, що наразі майже тисяча людей потребують ампутації або такої технології, як наша, то на виплати по інвалідності протягом 10—20 років держава витратить близько трьох мільярдів гривень, а проект витратить на них 300 мільйонів», — додає Олексій Шершньов.

ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Зараз Олександр повертається у своє рідне село на Дніпропетровщині. Головне його завдання — завершити реабілітацію: «А робота — знайдеться. Я п’ять років працював у державній пенітенціарній службі, звільнився, поїхав на заробітки за кордон, приїхав, а мене мобілізували. Коли я потрапив до клініки, у мене нога була наче вивернута, багато часу пішло, поки її назад виставили, поки прижилось все». Попри труднощі з документами, бо чоловіка звільнили у запас наперед (у військовому квитку стоїть дата 15 листопада 2015 року), він вірить у краще. Невеличку таємницю розкриває мама бійця, яка їздить з ним повсюди: скоро у сина весілля.

Олег — родом з Івано-Франківщини, до війни служив за контрактом у морській піхоті. Спочатку сам не вірив, що йому можуть відновити руку та ногу. Але дива трапляються. Як і те, що перебуваючи на лікарняному ліжку, після семи днів реанімації зробив своїй дівчині пропозицію. Нині одружений, на пальці правої руки красується обручка. А на обличчі — щира усмішка.

Михайло до війни мешкав у Луганську, був молодшим сержантом ДСНС. Через свою патріотичну позицію змушений був покинути рідне місто, залишивши там дружину з дитиною, як буває, розійшлись у поглядах. Чоловік веде точний підрахунок, через скільки місяців після операції почав розробляти руку, через скільки часу повернувся на службу. Михайло серйозний і мужній на свій молодий вік — йому всього 21. На щастя, у кожного з бійців життя триває і з кожним днем набирає все більше барв.