Породу заячу окупант не переслідує, бо вона служить йому помостом до уярмленої нації
Ярослав Стецько, голова Проводу ОУН-Б

Навіщо Україні дитячий омбудсмен?

Уповноважений з прав дитини Литви готова поділитися досвідом
18 листопада, 2008 - 00:00
«ТРИВОЖНЕ ЧЕКАННЯ» / ФОТО ВІКТОРА КОШМАЛА

Нещодавно Україну відвідала делегація Європейської мережі уповноважених з прав дитини, яка вчергове закликала нашу владу якнайшвидше заснувати інституцію щодо захисту прав дітей. Це одне із зобов’язань, яке повинна виконати Україна відповідно до Міжнародної конвенції ООН про права дитини, яку ми ратифікували 1991 року. У 2002 році Комітет ООН з прав дитини знову вимагав від України створення інституту уповноваженого з прав дитини, але віз ще й досі там... Робота цієї інституції — це не просто контроль за дотриманням Конвенції ООН про права дитини, найголовнішим є розгляд скарг від дітей та захист їх у суді. Така система діє у 60 країнах світу. Що заважає Україні піти подібним шляхом і що ми через це втрачаємо — «Дню» розповіла одна з учасниць делегації, Уповноважений з прав дитини Литви Ріманте ШАЛАШЕВІЧУТЕ.

— Пані Ріманте, скажіть, будь ласка, що дасть Україні інституту омбудсмена з прав дитини?

— Литва уже пережила той час, коли ніхто не розумів, що це зовсім інша специфіка роботи, ніж робота омбудсмена з прав людини. Процес впровадження такої посади триває у всіх пострадянських країнах, але чим довше його затягувати, тим гірше. Наприклад, у Казахстані вже давно зрозуміли, що держава не повинна шкодувати грошей на роботу цієї інституції. Думаю, що Україна до цього теж неодмінно прийде. Поки що інституція України з прав людини проявляє багато декларативності та формальності стосовно цієї проблеми, а Конвенція ООН з прав дитини вимагає від держави створення добробуту для дитини. Коли це станеться в Україні, залежить від політичного волі вашої влади.

— Яким був шлях запровадження посади омбусдмена з прав дитини у Литві?

— Після проголошення незалежності Литви було вирішено, що для розвитку демократії країні потрібен інститут омбусдмена. Литва вибрала для себе шведську модель, але зі своїми поправками, зокрема, ми додали до функцій омбудсмена розгляд скарг від громадян (у скандинавських країнах омбудсмен тільки інформує населення про права людини). Становлення інституту омбудсмена проходило складно, оскільки це вимагало визнання у суспільстві, налагодження контактів із міністерствами та різними відомствами. 1995 року Литва ратифікувала та приєдналася до Конвенції ООН з прав дитини, і для нагляду за виконанням Конвенції з прав дитини потрібна була посада омбудсмена. Спротив цьому відчувався з боку інституції омбудсмена з прав людини: у цей інститут раніше надходило небагато скарг, а від дітей їх бувало всього шість-вісім на рік — здебільшого вони стосувалися питань усиновлення та опікунства. Дискусії тривали два роки. Наразі у Литві існує три окремі інституції: з прав людини, з гендерної рівності та з прав дитини. Робота омбудсменів з прав людини та з прав дитини у чомусь схожа, зокрема, в тому, що обидві інституції розглядають скарги від громадян. Але ми ставимо перед собою завдання сформувати політику у сфері захисту прав дитини, тісно співпрацюючи з міністерствами та відомствами.

— Які скарги найчастіше приходять до вашої інституції?

— У перші роки роботи омбудсмена надходило в середньому на рік 130 скарг, їх писали батьки, сусіди, вчителі, фельдшери й навіть самі діти. Вже 2005 року у нас було понад 400 скарг, а на 1 вересня цього року — понад 1,5 тисячі різноманітних звернень. До кінця року ми прогнозуємо, що їх буде до двох тисяч. Їхня кількість зросла за рахунок того, що ми обновили свій інтернет-сайт, ввівши рубрику «Запитуйте — відповідаємо». За день на нашу пошту надходить чотири-п’ять звернень від дітей, які просять поради. Скарги дуже різноманітні: що батьки не доглядають за дітьми, що дітям з вадами здоров’я не дають санаторних путівок; також діти скаржаться на вчителів, які їм ставлять низькі оцінки або діють несправедливо, на те, що не миряться з однокласниками... Ми відповідаємо на всі листи. А цього року звернулися до найбільшого мобільного оператора Литви з проханням дати нам безкоштовний номер телефону, щоб населення могло інформувати про порушення прав дитини.

— Над якими соціальними проблемами нині працює ваша інституція?

— Проблематика майже щороку змінюється. Так, 2005 року перевіряли всі дитячі притулки та школи-інтернати (здебільшого вони існують у Литві для дітей з розумовою відсталістю): щотижня ми виїздили до певного дитбудинку, звісно, без попередження, і виявили чимало проблем — в харчуванні, гігієні, в насиллі серед дітей та від вихователів тощо. У 2006 р. ми вирішували проблеми усиновлення та опіки над дітьми (отримали багато скарг про насиллям у сім’ї), також ми провели опитування серед школярів, щоб з’ясувати, як вони почуваються, коли їхні батьки від’їздять на роботу за кордон. Завдяки анкетуванню ми порахували, скільки у країні таких дітей — 30 тисяч (це дуже багато, враховуючи, що всього у Литві понад 600 тисяч дітей), а також визначили їхні основні проблеми. Так, 32% поскаржилися на навчання — їм не подобається у школі через конфлікти з однокласниками чи вчителями, а 17% дітей визнало, що для вирішення цих проблем їм потрібна допомога. Ми провели ще й моніторинг багатодітних родин. Думаю, що в Україні теж існує стереотип, що багатодітні родини — часто асоціальні, а дітей народжують тільки для того, щоб отримати соціальну допомогу. Ми з’ясували, що із 675 тисяч дітей понад 150 тисяч живе у багатодітних сім’ях. Проаналізувавши ситуацію у кожній такій родині, виявили, що 11% дітей ростуть у сім’ях соціального ризику. Тому ми звернулися до міністерства соціальної опіки та праці, щоб вони переглянули розміри соціальної допомоги для родин, що проживають за межею бідності (таких у Литві 17% серед міського населення, та 21% — серед сільського). А завдяки тому, що ЗМІ піднімали цю проблему неодноразово і закликали суспільство змінити своє ставлення до багатодітних родин, нам вдалося вирішити цю проблему.

— Наскільки система захисту прав дитини в Україні відрізняється від литовської?

— Проблеми України та Литви дуже схожі. Якби в Україні було більше співпраці та розуміння між державними та громадськими організаціями, що займаються цією проблемою, ваша країна досягла б вищих результатів. Побувавши у багатьох пострадянських країнах, я помітила, що Україна відрізняється від них відданістю людей своїй роботі. Але вам поки що не вистачає координації дій. Якщо говорити про проблеми дітей, про які я дізналася після спілкування з Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту України, найбільша ваша проблема — насилля в сім’ї. Те ж саме було в Литві у перші роки роботи омбудсмена. У вас нині багато говорять про проблему бідності населення. У Литві вона теж існує, але на значно нижчому рівні: якщо у вас 85% багатодітних сімей проживає за межею бідності, у нас — лише 48%. Також в Україні високі показники смертності дітей, а це ознака недосконалої роботи системи охорони здоров’я.

Інна ФІЛІПЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: