Незадоволенi

Останнім часом у ЗМІ почали з’являтися «страшилки» про переселенців із Донецької та Луганської областей. Наскільки це міф чи правда, одразу зрозуміти важко, але перша реакція — емоційна, тому дуже яскрава. Так, наприклад, через вплив такої інформації на киян вимушеним переселенцям, які готові винаймати житло, стало важче знайти помешкання. З одного боку, орендодавці пильнують, щоб не впустити в дім «сепаратистів», а з другого,  люди, які навіть не хочуть бути тягарем у держави чи волонтерів, не мають можливості самостійно вирішувати свої проблеми. «День» дізнався, наскільки такі негативні історії є поширеними та відповідають дійсності, як і чому вони виникають, та що робити у конфліктних ситуаціях тим, хто приймає, і тим, хто приїжджає. 

«ІЗ 770 ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ БУЛО, МОЖЛИВО, 20 НЕЗАДОВОЛЕНИХ І ТИХ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ, НІБИ МИ ЇМ ЗОБОВ’ЯЗАНІ...»

На днях у ЗМІ з’явилася новина, що в Мелітополі Запорізької області не годуватимуть чоловіків-переселенців, які не хочуть працювати і ставати на облік. «День» звернувся за коментарем до Центру прийому переселенців. Там нам інформацію підтвердили, але водночас і роз’яснили.

«Сьогодні наше місто годує 125 людей, харчування на людину обходиться у сто гривень на день, які має оплатити міська рада. Людей стало прибувати набагато більше, ніж раніше. Зараз вже у нас 792 людини — для нашого міста це дуже велика кількість, адже самих мешканців у нас всього 150 тисяч. Наприклад, у обласному центрі Запоріжжя, де мешканців набагато більше, переселенців усього лише трохи більше тисячі. Через те, що грошей не так багато, ми вирішили годувати тільки матерів із дітьми. Чоловіки в нас зараз не реєструються, ми відправляємо їх на реєстрацію у військкомат, але вони відмовляються йти,  — розповідає Наталія ЖАДАН, керівник мелітопольського відділення товариства Червоного Хреста, керівник штабу Центру прийому переселенців із Донецької та Луганської областей. — Я працюю в Штабі допомоги переселенцям з першого дня. І коли приїжджали люди зі Слов’янська, Краматорська, я плакала разом із ними. Ми всіляко піклувалися про них, і вони просто оживали на очах. Але зараз люди їдуть із Луганська і, переважно, з Донецька. Це зовсім інші люди. Вони поводяться так, ніби ми їм усім зобов’язані. У нас немає готівкових грошей. Щотижня ми видаємо людям продуктові набори (туди входить олія, крупи, чай, згущене молоко тощо), засоби гігієни — це все те, що приносять нам мешканці. Іноді продуктів не вистачає, але досі не було такого, щоб ми не давали продуктового набору. Та ці переселенці приходять і вимагають гроші, говорять, ніби ми на них наживаємося. Це з’явилося лише останнім часом. Ми намагаємося пояснювати людям ситуацію. Але мені здається, що таке ставлення їм навіяли російські ЗМІ. Можливо, вони обживуться, все зрозуміють. Але є й ті, які вже від’їжджають, вони приходять і дуже дякують нам. Але загалом із 770 людей ось таких незадоволених було, можливо, 20.  Гадаю, серед наших мелітопольців на 750 так само знайдеться 20 ідіотів. Тож не треба це перебільшувати. Щодо свого голосування на «референдумах» усі вони кажуть: нас обманули. Я не можу сказати, що вони мають сепаратистські настрої».

«ЛЮДИ РІЗНІ ПРИЇЖДЖАЮТЬ, ТАК САМО, ЯК РІЗНІ ЛЮДИ ЖИВУТЬ ПО ВСІЙ УКРАЇНІ»

Доходить і до того, що деякі ЗМІ поширюють інформацію про встановлення переселенцями прапорів «ДНР», зокрема у селі Петрівці, що біля Миргорода. Віталій ХОМЕНКО, керівник апарату Миргородської райдержадміністрації, до якого «День» звернувся за коментарем, передусім спростував цю інформацію. «Якби такий інцидент був, ми б знали одразу. А я це чую від вас уперше, — говорить Віталій Миколайович. — Сьогодні, здається, в Петрівцях переселенців офіційно немає. Загалом у районі зареєструвалися орієнтовно 70 осіб. Жодних інцидентів не було, ці люди під постійним контролем сільських, селищних рад. Одразу після того, як люди поселяються, їх відвідує дільничний інспектор. Тож ця робота систематизована».

Заступник міського голови Миргорода, яка курує питання переселенців, Антоніна НІКІТЧЕНКО, розповідає: «У нашому місті станом на 6 серпня офіційно зареєстровано 351 особу, з яких 123 — діти, але реально людей більше, просто не всі з них приходять реєструватися. Люди різні приїжджають, так само, як різні люди живуть у місті, як і по всій Україні. Зараз виробляються шляхи взаємодії. У вівторок у нас відбулася нарада, на якій були присутні: міський голова, силовики, представники громадських організацій. Говорили про те, що переселенці — це громадяни України, ми зобов’язані їм допомагати. Але водночас вони не мають забувати, що в чужий монастир зі своїм указом не йдуть. У нас мирне місто, тут люди працюють і відпочивають (Миргород — місто-курорт. — Ред.), ми зобов’язані забезпечити їм належні умови, тому жодних сепаратистських настроїв не потерпимо. Зараз для цього працює міліція, місцева влада, громадські організації. Але треба сказати, що ніяких позаштатних ситуацій на даний момент у нас не було. Є люди, яких шкода, їм хочеться допомогти, і ми всім допомагаємо. Але водночас вони повинні розуміти, що тут житимуть за тими правилами і в тих умовах, у яких живемо ми. До нас приходять реєструватися в основному жінки з дітьми, літні люди — теж переважно жінки. Реєструються переважно ті, кому потрібна допомога. Ті, хто має достатні кошти, самі винаймають житло.

Основне питання переселенців, звісно, житлове. На жаль, у нас немає комунального житла, ми допомагаємо, як можемо: пропонуємо помешкання, підібрані нашим обласним контактним центром, у районах області. Але переселенці переважно відмовляються від цих умов: вони хочуть жити тільки в місті, й бажано в центрі. Кажуть, що їхній регіон здебільшого промисловий, вони звикли жити в місті й у село їхати не хочуть. На жаль, є й такі, які б’ють кулаком по столу: «Ви мені зобов’язані все забезпечити!», але я пояснюю, що в нас і миргородці не всі забезпечені житлом і роботою. Певні побоювання місцевого населення є».

«ПРОБЛЕМНИХ ВИПАДКІВ 0,2% — 0,5%, А БАГАТО ПОЗИТИВНИХ ІСТОРІЙ ЗАМОВЧУЮТЬ»

2 серпня на своїй сторінці в соціальній мережі краєзнавець Євген ШАПОВАЛОВ виклав фото безладу у своєму будинку в Олексіїво-Дружківці. Після звільнення силами АТО цієї частини Донецької області він зміг повернутися до свого помешкання, де впродовж двох місяців проживали  втікачі зі Слов’янська.

«Люди зі Слов’янська, які жили в моєму будинку, пограбували мене. Забрали одяг, взуття, меблі, постіль... Книжки, сімейні фото скинуті на підлогу в гаражі. Книжки в книжковій шафі перевернуті дивним чином — корінцями вниз. Украли машину, причіп. Двір і город заросли травою. Так повинні поводитися біженці???» — обурюється краєзнавець. Свій текст він підкріплює фотоальбомом погрому.

Проте в більшості ЗМІ, які поширили це повідомлення, зауважують невдячність переселенців, та не зважають на  припущення автора повідомлення, що ці втікачі — бойовики зі своїми родинами. «Вони тут відлежувалися, а потім «воювали» в Слов’янську. З ними були їхні жінки й діти...» — пише Шаповалов. Без цього коментаря  повідомлення про «невдячних переселенців» тільки грає на руку тим, хто хоче роздмухати істерію та звинуватити, по суті, всіх вимушених переселенців із Донбасу.

Політичний в’язень часів Януковича, активіст Податкового майдану з міста Селидове Володимир КРУЖКО теж став вимушеним переселенцем. Маючи проблеми із житлом та роботою в столиці, він не опускає рук. Разом зі своїми двома синами роблять патріотичні браслети та продають їх біля зупинок метро.

«Коли я змушений був виїхати з дому через тиск, вирішив перебиратися до Києва, щоб мати нагоду впливати на владу. Спочатку проживав, якщо можна так сказати, у приміщенні КМДА, зараз знімаємо маленьку кімнату, де живемо вчотирьох, — розповідає Володимир. — У мене особливих вимог немає щодо комфорту, проте, оскільки я веду активне громадське життя, необхідно перебувати безпосередньо в Києві. Хоча керівництво нашої країни вже якийсь офіційний мінімум для підтримки переселенців хоча б на короткий період могло б вигадати. А так — все лежить на плечах волонтерських організацій. Тому переселенці, по суті, отримують допомогу за принципом — кому як пощастить. Я доволі спритна людина, тому якби шукав десь вигоду, гадаю, зміг би її знайти. Проте я вважаю, що це неправильний підхід.

Чув багато міфів про переселенців і вірю в них приблизно 50/50. Є, наприклад, люди, в яких руки до роботи не стоять. Ми ж, щоб якось заробляти на прожиток, разом із синами робимо хенд-мейд патріотичні браслети на продаж. Гривня з кожного браслета йде на підтримку батальйону ОУН імені Євгена Коновальця, яким керує Микола Коханівський».

Волонтерська ініціатива «Донбас СОС» займається питанням переселенців ще з травня.  «Переселилася величезна кількість людей, і у них все добре. Про це ніхто не пише. Але коли в когось з’являються певні проблеми, то всі починають це підхоплювати і кричати про це, — розповідає Олександр ГОРБАТКО, лідер ініціативи «Донбас СОС». — Я вважаю, що такі проблеми є, наприклад, переселилися сепаратистськи налаштовані громадяни або люди виказують невдячне ставлення до приймаючої сторони. Але це дуже дисонує на тлі порожнечі хороших новин. У процентному співвідношенні, за моїм враженням, таких випадків не більше 0,2% — 0,5% від усієї маси переселенців. Також у переселенців зустрічається «синдром жертви». Логіка мислення така: «Ми виїхали, бо на Донбасі проблеми. Проблеми там тому, що держава не впоралася. І якщо держава не впоралася там, то нехай вона тепер справляється з нами тут». Багато хто не хоче шукати роботу і засоби для існування, а хочуть, щоб їх утримували як постраждалих. Це можна подолати, завершивши АТО і повернувши всіх на свої місця. Хоча є й такі люди, які не хочуть повертатися додому після завершення АТО. В основному це ті, хто реально бачив, що їхні сусіди — сепаратисти. Проукраїнськи налаштовані громадяни не хочуть, коли повернуться додому, спостерігати, що їхні сусіди-сепаратисти усміхатимуться і розповідатимуть, як добре їм тепер живеться. Адже тоді можна потрапити в ситуацію, що сепаратизм з Донбасу витягли, а сепаратизм із самих людей — ні».

ПРЯМА МОВА

Артур. «Група людей, що залишають зону АТО, — неоднорідна»

Останнім часом багато мешканців  Сходу України були вимушені залишити свої домівки. Але чи така однорідна ця група людей, аби об’єднувати її загальним терміном «переселенці із зони АТО»? Я чув від людей різні причини від’їзду, відповідно, вони застосовували різні способи і напрями переселення. Наприклад, у місті Бердянську я мав змогу поспілкуватися з громадянином, який «втік від АТО». Не «із зони АТО», а саме «від АТО». До початку наступу сил АТО на Донецьк, він жив в окупованому терористами місті, і, певно, почувався комфортно. У мене ж ситуація кардинально інша.

Рішення про те, аби залишити місто, я прийняв задовго до початку бойових дій, тієї миті, коли усвідомив, що етап громадянського протистояння, в якому я представляв одну із сторін, скінчився і розпочалася безпосередньо війна, в якій моя роль змінилася на роль мирного мешканця окупованої території, і ця роль мене не влаштовувала. Я не тікав від АТО, яка на той час ще навіть не розпочалася, і я побоювався, що й не розпочнеться. Я не тікав через страх бути вбитим сепаратистами, я розумів, що небезпека цього поки що не така велика і що цілеспрямованого полювання за мною ніхто не веде, оскільки я не є відомим громадським чи політичним діячем. Якщо зняти з автомобіля український прапор, якщо покірно дотримуватися комендантської години, зупинятися на блокпостах і відкривати багажник, то можна було спокійно продовжувати жити в Донецьку. Будь-який опір, зрозуміло, вже був безглуздим. Загалом, від таких перспектив я й втікав. Мені це рішення далося відносно легко, завдяки можливості працювати віддалено з будь-якої точки світу, та й жити було де за межами області. І готуватися до того, що доведеться виїхати, я почав давно, ще під  час подій у Криму.

Виїхавши на мирну територію, я просто потрапив в інший світ: побачив людей, що живуть своїм звичайним життям, не збирають сумок на чорний день, не бояться гуляти місту опівночі. Перші три дні я тільки те  й робив, що їхав машиною світ за очі, не вибираючи маршруту з урахуванням блокпостів, не боячись, що у плейлисті виявиться «Океан Ельзи», коли я проїздитиму повз захоплену будівлю СБУ, та інших, таких, що вже встигли стати звичними, обережностей. Фактично я не вважав себе ніяким переселенцем, я почувався своїм на своїй землі. Містечко було маленьке, невідома людина на машині з донецькими номерами одразу ж викликала інтерес. Інколи на заправках, у магазинах, цікавилися, хто я, чи назавжди, тощо. Звісно, жодної агресії за мою російську мову чи регіон прописки, не було, а працівники сфери обслуговування самі переходили на російську.

Загалом, і у мене тривало нормальне мирне життя: робота, розваги, прогулянки... Затьмарювали його лише родичі, що залишилися в Донецьку, і друзі. Багато людей продовжували жити там, боячись втратити роботу, майно, зокрема й мої батьки. Вони наважилися залишити місто лише після переміщення туди терористів із Слов’янська і початку активних бойових дій.

Вважаю, що зараз Донецьк неабияк спорожнів. Принаймні, з мого кола спілкування там не лишилося нікого. Дехто, як і той оратор із Бердянська, «тікав від АТО». Хтось на територію РФ чи до окупованого Криму, що хоча б чесно. Але багато хто й до інших регіоні України, ну що ж, мають право, громадянства нас поки що не позбавляють. Утім, більшість моїх знайомих цілком зі мною солідарна в поглядах на те, що відбувається. Сам я дуже радий, що ні у мене в родині, ні в середовищі близьких друзів, жодного розколу через політичні погляди не відбулося, бо приклади, коли батько воює за «ДНР», а його син вимушений ховатися через свої публікації в проукраїнських пабліках — жахають.

Отже, у мене все ще дуже непогано, і на долю я не нарікаю. Так, можуть розбомбити чи пограбувати оселю. Навіть говорити про такі проблеми не хочу, у той час, коли люди гинуть.

Вадим: «Не вважаю себе переселенцем»

Почати хочу з того, що я не вважаю себе «переселенцем із зони АТО». Я не тікаю від АТО, як заявили мені окремі особи в Бердянську. Радше, мене можна назвати громадянином України, що користується правом вільного переміщення по своїй країні.

Жив і працював я в славному місті Донецьку. Рівно доти, доки певні особи на військовій техніці, прикриваючись цивільними автомобілями, не приїхали колонною прямісінько під мої вікна (200 м). Відтоді у мене з’явилося палке бажання помандрувати Україною.

Початкові умови у мене такі, що роботу не втратив і навіть жити мені було де. Тому ні про які дотації від держави мови немає. Мешкали ми у тій самій Полтаві, звідки постійно йдуть повідомлення про невдоволення місцевих мешканців «переселенцями із зони АТО». Проте через три тижні не почули нічого негативного на свою адресу.

Не можу сказати, що запитань немає. Основне запитання : «Чому не в армії?». Цілком логічне запитання від матері, що втратила сина чи має сина, що служить в цій армії, але чомусь ставлять це питання зовсім не вони. А переважно люди, які самі «відкуповуються» в перших рядах.

Зараз я тимчасово мешкаю в Одесі, де не відрізняюся від місцевого населення навіть мовою, тому жодних проблем тут не виникає.

А ось наступним етапом буде переміщення до Білорусі, де вже мешкають батьки.

Ось там громадянам України живеться досить важко. Оскільки дуже складно пояснити місцевим, що ти переїхав туди тому, що набридло жити в місті, захопленому терористами, а не рятуючись від «Правого сектора», який спалює людей, розрізає на органи і їсть християнських дітей. У результаті в місті, в якому виросла моя мати, з нею розмовляють максимум три особи, решта в кращому разі вважають її «ненормальною», а в гіршому завербованим агентом ЦРУ, що приїхав порушувати їх крихке розуміння подій у «фашистській» Україні. Так, а ще їй погрожували здати в КДБ, якщо не припинить проукраїнську пропаганду.

«Не міряти всіх однією міркою»

Кілька показових історій  з Тернопільщині, де нині проживає понад 700 переселенців

Згідно з офіційною статистикою, на Тернопільщині нині проживає понад 700 переселенців. Тернополяни усіляко намагаються допомагати людям, які опинилися в скруті, а тому іноді бувають шоковані від невдячності деяких осіб, яких приймають, як рідних. Незважаючи на такі випадки, які, на щастя, все ж є поодинокими, тернополяни пам’ятають про християнський обов’язок. Нині діти біженців безкоштовно відпочивають у таборах разом із тернопільськими дітьми. Усім, хто прибуває на Тернопільщину, дають дах над головою, шукають їм роботу, з людьми працюють психологи. Активно діють громадські організації у цьому напрямку. Наприклад, благодійний фонд «Вікно життя». Для залучення гуманітарної допомоги і подання інформації тим, хто хоче жити в Тернопільській області, організація відкрила сторінки «ВКонтакті», «Фейсбуці», на форумі.

«Тернополяни зголошуються допомагати з радістю, без якихось вимог подяки чи розголосу за їхню добру справу, — розповіла «Дню» голова правління благодійного фонду в Тернополі Ірина Жигунова. — Дуже багато дзвінків надходить від людей, які хочуть вибратися із зони АТО. І якщо раніше біженці їхали, питаючи, які умови їх тут чекають: чи важко знайти роботу, як до них поставляться через те, що вони російськомовні, чи влаштують дитину в садочок, то зараз настрої просто істеричні. Переважно телефонують жінки. Чоловіки вже не дзвонять, бо знають, що я їх чекаю біля військкомату. Люди їдуть дуже різні», — каже пані Ірина. На своїй сторінці у «Фейсбуці» вона розповіла декілька епізодів. «Батько привіз родину в Тернопіль, і не зважаючи на вік (45 років), через який не підпадає під мобілізацію, наполегливо шукає шляхи, щоб із своєю військовою спеціальністю, водій БМП, бути корисним армії під час АТО. І в цьому ми разом з усіма службами йому допомагаємо. Безпеку, дах над головою, харчування і медичне забезпечення його дружині й дитині ми гарантували. Живе в нас і жінка з дитиною, яка вже сьогодні рветься повернутися в щойно визволений Лисичанськ, бо вона матеріально відповідальна, і треба робити інвентаризацію на розгромленому підприємстві. А є і абсолютно протилежна родина, яка прикриваючись наявністю дітей, спекулюючи ними в прямому сенсі, шантажує нас, вимагаючи гроші. Ми зустріли цю родину з Луганська у Львові ще два місяці тому, перевезли до Тернополя, відправили дітей спочатку в табір «Зорепад», а потім, по закінченню зміни, ними опікувалися в таборі МНС. Дітей практично з нуля вдягнули, полікували зубки. За цей час батьки безкоштовно проживали в двох готелях, їм на вибір надавали житло: приватний будинок у районі і гуртожиток в райцентрі Підволочиськ. Від цього вони відмовились, мотивуючи недостатньо комфортними умовами і «неправильними» поглядами місцевих мешканців. Питання працевлаштування дорослими членами родини навіть не обговорювалось. Тепер, забравши дітей, батьки шантажують мене тим, що стоятимуть на вокзалі з табличкою про допомогу».

Проте Ірина Жигунова закликає не міряти переселенців усіх однією міркою і не відмовляти в допомозі нужденним.

Як ми поїхали до нашої білоруської бабусі

На кордоні митник стомлено (швидше, з жалістю) запитав: «А ви всі за «ДНР» скачете?». Звісно, ми ж виїжджаємо практично до Росії...

Ми поїхали 22 червня. Живучи в Донецьку на Текстильнику – у протилежному боці від аеропорту, ми не чули жодного пострілу. Тільки бачили барикади у СБУ під охороною якихось хлопчиків з величезними автоматами. Звичайні худі хлопчаки в шортах з обрізаних джинсів. Я постійно думала: чи є їм 18? Чи не впустить він автомат і чи не поранить себе перш за все? Це місцеві «воїтелі». Просто підзаробити треба. Ну, й «ігри у війнушку» з голів не вивітрились.

Відволіклася. Поїхали тому, що наша білоруська бабуся, надивившись російського ТБ, влаштувала справжній шантаж: «Помираю, нікому води подати». Відчували, що лукавить, але обов’язок уперто штовхав до вояжу.

Тепер розуміємо: справді треба було виїхати. Тепер із міркувань безпеки. Вчора снаряд упав саме перед нашим будинком у Донецьку.

Перед від'їздом відвідала свого свекра. Живе в приватному секторі на тихій вуличці окраїни Донецька. Потрапила на вечірні посиденьки його сусідок. Люди, з якими я прожила в мирі та злагоді майже 30 років. Розмова про «злих бандерівців». Кажу: я в Білорусі живу в західній частині країни. Це той самий шматок Польщі, який 1939-го приєднали частково до України, частково до Білорусі. Нормальні там живуть люди, не гірші за наших. У відповідь – вибух емоцій, крики, посил... до Білорусі... Довели до сліз...

Білорусь. Сусіди зустрічали-плакали. «Вирвалися з лап бандер...». Так, саме так!

Російські ЗМІ перемогти важко. Працюють цілодобово. Всі старші покоління ними «захоплені». Всі співчували, підходили, розпитували. Коли дізнались про наше проукраїнське «спрямування», буквально відсахнулися. Заводили невеликі дебати. Але невеликі.

Особливо затяті прихильники Росії – деякі мої однокласниці – зустрічаючись у дворі, роблять вигляд, що не помітили, не бажаючи вітатися. Ось що робить ТБ.

Та що нам сусіди. У сім'ї розкол. Бабуся, надивившись російського ТБ, – «вірний путівець». Щодня скандали. «Ви нічого не розумієте!». Ми починаємо пояснювати своє, закінчується слізьми. «Припиняйте вашу пропаганду, перед сусідами соромно. Я не хочу потрапити до КДБ разом із вами», – каже бабуся.

Останнє побоювання – це серйозно. Цього боїться чимало співрозмовників.

Є категорія, і доволі численна, на наш погляд: ті, хто молодший (40-річні і молодші). Вони розуміють краще справжній стан речей. Вони дивляться білоруське ТБ, яке за всієї своєї нейтральності називає «ополченців» сепаратистами (і нам тому спасибі). Але страх перед системою великий і у них...

Загалом наші труднощі – психологічні. Дуже важко жити серед нерозуміння. Хоча зараз, після закінчення двох місяців, про нас тихесенько забувають. Точніше, з'ясувавши наші погляди, їх непохитність, воліють просто не говорити на ці теми.

Тато працює на віддаленні. Мама веде свою «маленьку війну» за Єдину Україну в інтернеті.

Звісно, дуже хочеться додому. Син залишився в Україні (не в Донецьку). Відвідує відчуття ностальгії.

(ім'я жінки, яка поділилася своєю історією, не вказуємо на її прохання – Ред.)

Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль