Одноповерхове задоволення
Татарка — Лук’янівка: місце, де живуть гори
Якщо хто хоче схуднути, але без зайвих мук, а в пізнавально-активному режимі, то потрібна лише цікавість та вміння дивуватися. Варто дати сигнал, налаштувати себе на подолання — і ми вирушаємо до району Татарки-Лук’янівки, де живуть гори, вірніше, гірки, але настільки винахідливо горбисті, що кожна має свої сходи.
Весь час доводиться то бігти сходинками вгору, то знову сходити вниз, щоб через 10-20 хвилин знову кудись дертися. Рятує як завжди розумне взуття, мало не головний екскурсовод в таких походах. І ось почали зустрічатися ці милі одноповерхові будиночки, вдивляємося в них наче з голодухи, навіть особливо й не сортуючи — зрозуміло — століття ХIХ, і вдвічі здаються вони чарівнішими лише через те, що збереглися.
АРХІТЕКТУРНІ ПЕРЛИНКИ СТАРОЇ ТАТАРКИ
Натхнення веде само собою, щоправда, воно, це натхнення важливе для старту, потім починається праця. Власне, вона й заранжує ті сигнали, які прикрашають наші київські мандри, вільні від щільної прив’язки до дат. З довідників все ж удалося виловити, що в цьому районі мешкали татари і начебто назва пішла з того часу. Тут взагалі вельми мелодійно й загадково-билинно звучать назви вулиць — Половецька, Печенізька, Татарська. Прив’язці cпоруд до місцевості приділялося настільки велике значення, що в думках хочеться сказати спасибі київській Думі часу, що минув, яка зобов’язувала неодмінно продумувати навіть палісадники перед своїми будиночками. Контури їх земля тримає й досі, хоча в багатьох старовинних будинках ніхто вже не живе.
До речі, новобудови, що виросли тут і вельми рясно, навпаки, залишають доволі тьмяний осад, всі вони ніби середнього роду й в одностроях. І раптом вулиця сама сказала «стоп». Так захотілося подовше затриматися на ганку з відчуттям чудернацької стриманої ностальгії — адже не хочеться від самого початку походу труїти душу. Знаємо — багатьох подібних будиночків вже немає, а на їхньому місці дзвінко мешкають чиїсь хвацькі гроші, несмак і байдужість. Можна все опоетизувати, але мимоволі замислюєшся — чому в будинку із кладкою як у фортеці, якому ще довго не загрожуватиме старіння, хоча теж, швидше за все з ХIХ століття, ніхто не живе. Лише миле оголошення про знайденого кота — триколірного й пузатенького, й приписка — він дуже нудьгує, оживляє пейзаж. Мешканців будинку з ганком, швидше за все, спокусили квартирою в новобудові або змусили іншим способом, ось вони й залишили гніздо. Неподалік красується елегантний світло-сірий фасад колишнього клубу заводу «Укркабель», а нині це приватне володіння.
УЯВИТИ ТАТАРКУ БЕЗ РІЗНОМАНІТНИХ СХОДІВ НЕМОЖЛИВО. А ТАКЕ ОГОЛОШЕННЯ ПОБАЧИШ, МАБУТЬ, ЛИШЕ ДЕСЬ БІЛЯ СХОДІВ НА ТАТАРЦІ
Хотіли детально роздивитися фасад — там багато розкішних деталей, але нас не пустили. Можливо тому, що зворотній бік — сірий, і збоку здається, що прихована частина будови живе на правах «бідного родича». Та все ж, фасад чудовий і місто такий будинок, звичайно (до речі, він раніше і був київським), прикрашає і хочеться на такому відчутті відпочити від думки, що віра дуже часто змінюється вірогідністю, що не додає оптимізму. На щастя, вже підійшли до місць проживання вікових дубів, підбігла до одного — підзарядилася й ожила. На кожному такому гігантові прикріплено табличку — вони на обліку, значить, не пропадуть. У гаражах, що поруч, не здивувалися нашій увазі, тут кияни люблять блукати. Неподалік, на Овруцькій, балакуча старенька пояснила, що в них у дворі росте особливий старий клен, який лікує. Ми побачили як вона збиралася сісти на лавку, що поруч, але та була свіжо пофарбована. Ось і вирішила постояти, доки сил вистачить, біля лікувального дерева й ввібрати його силу. Коли людина так вірить, вона з уламків зможе себе зібрати й відродити.
Психологи стверджують, що піші прогулянки дивовижно гармонізують людину з довкіллям, наповнюючи її настроєм неквапливим, розповідаючи про життя зрозуміле, облаштоване і з бонусом для всіх — то палісадник, то два чудових зелених вартових — дерева біля ганку тихої садиби, що колись вікнами дивилися в тишу, то чудовий дерев’яний дашок промайне над балконом.
ВІКОВІЧНІ ДЕРЕВА — НАЙДАВНІШІ МЕШКАНЦІ ТАТАРКИ
Я ж подумала, чи не зателефонувати за оголошенням — той пузатенький пухнастенький триколірний кіт мені дуже потрібний, хоч він і сумує зовсім за іншою хазяйкою. Впевнена — мене полюбить, вже виникло заочне тяжіння, щоправда, однобічне. Поки що.
Ми ж зустрінемося там, за поворотом, на нових стежках.
