Перша фотографія
На широкому й високому ліжку, застеленому строкатим беcсарабським покривалом, мама, з лагідною бесідою, ніби співаючи, по черзі сповиває двох своїх синів-близнят, яким оце вже скоро буде по п’ять місяців. Маминих рук на обох парубків одразу не вистачає, тому хтось із них має бути першим. Першого мама бере до рук Льоню — він спокійніший і в пелюшках не пручатиметься вибратись на волю, як це зазвичай робить неспокійний Сірьожа. Другому, звичайно, від того гірко — що він тепер не перший; що взагалі крім нього ще хтось є — той, хто його маму від нього відриває. Таке хлопці переживають по черзі, варто комусь перейти до маминих рук.
І, якби не поміч ще одного маминого парубка, старшого синочка Вови, — був би плач. Таке довго не терпиться...
Вові влітку виповниться аж п’ять років, тому він, як старший, до братиків строгий: весь його вигляд і поважна участь у цій пригоді кажуть, що треба слухатися маму і вестися чемно. Тоді все буде добре.
Вову до хати покликала мама. Він оце мав пригоду з великим білим півнем, який вважає себе господарем у дворі. Гордовито задерши м’ясистий багряний гребінь і виразно то одним, то другим боком дзьобастої голови поглядаючи навкруги чорними цятками очей, півень цілий день поважно походжає по двору. Та все сторожко позирає навколо. То на курей, що розбрелися по двору й порпаються-пасуться у траві в затінку вздовж плоту. То на курчат, що писклявими різнокольоровими клубочками на зеленій траві розбіглися від квочки хто куди і дружно звідусіль злітаються до мами, яка, ледь викопавши чергового черв’яка, чи й без причини, вередливо кличе курчат до себе. Чим, очевидно, дратує когута, перебиваючи його пильну увагу. Бо він при цім щоразу голосно свариться на квочку (правда, від черв’ячка, якщо він ближче за інших, півень не відмовляється). То оце на чорного, у білих плямах кота, що непомітно вибрався з-за хати, переполошив квочку й курчат і вистрибнув збоку на високу призьбу, де й сидить собі тепер недоступно і ніби гріється-дрімає на сонечку, але водночас чуйно перебирає біленькими вухами, хитро спостерігаючи за двором. Кіт собі хай спить, хоча й за ним слід приглядати, бо ласий до курят. А от до Вови у півня була особлива увага. Хлопчак, на погляд півня, щось таке йому та його курям небезпечне задумав.
Та Вова й не мав наміру дратувати когута. Він хотів помогти татові (Вова каже на нього «папа», бо так учительські діти кличуть своїх батьків), який щойно прийшов зi школи та швиденько зібрався на город. Для початку тато дав Вові завдання розплутати мотузок, яким до металевого кілочка у затінку під горіхом було припнуто квочку. Мама-курка геть скоротила мотузок, крутячись безладно колами по двору, і тепер безпорадно тягнулася за курчатами, сіпаючи прив’язаною лапою і сварячись по-курячому на кілок. При цім вона незграбно наступила на миску з водою для курчат і розлила її, а до місця, де для неї та малечі було розсипано просо, вона вже не діставала — не пускав плутаний мотузок. Просо дружно дзьобали сварливі горобці та обережна горлиця, яка то відлітала на горіх біля воріт, то знову прилітала. За цим птаством уважно стежив звисока завмерлий на призьбі кіт, прикинувшись сплячим та до всього байдужим.
Отож, коли Вова взявся за мотузок, щоб розплутати його, дурна квочка потягнулася з переляку в інший бік, і частково вивільнений мотузок прищемив Вові пальчика. Боляче — хоч плач. А тут ще й півень підскочив до хлопчика заступатися за квочку. Вова замахнувся на когута, та куди там. Півень відскочив, а далі різко нагнувся і вхопив Вову за штанину. Хлопчак копнув півня вільною ногою, вирвався і кинувся навтьоки. Когут геть втратив свою поважність і, прудко й дрібно перебираючи шпористими великими лапами, помчав з вигнутою шиєю за Вовою, котрий чи то навмисне, чи з переляку сміхом заверещав на всю вулицю, по-заячому зигзагами втікаючи від розбишаки-півня аж за ворота. Так що півень у хвіртку за хлопцем не поспів.
Було ясно, тепло й безвітряно, аж жарко. Хотілося гратися-брикатися. Червневе сонечко з півдня висвітило двір так, що благенькі тіні молоденьких вишень, які росли вздовж плоту у дворі, геть скоротилися. Тільки стара вишня над плотом та ще горіх над ворітьми, давні приятелі по двору, давали виразну прохолодну тінь. Збоку від хати коло літньої кухні розгорнулась крислата груша, також давня, але тінь від неї падала вже поза двір, на стріху літньої кухні. Зовсім ще молоденькі лози винограду, посадженого два роки тому, дружно тягнулися вздовж штахетин, які вже вище вікон, нарівні з дахом, з’єднувалися в конструкцію, яка в майбутньому мала повернути до дороги й покрити поперед хати більшу частину двору. Ще кілька кущів винограду ростимуть назустріч від плоту, біля вишень, і згодом перетнуться та перекриють разом увесь двір зеленою стріхою. Так задумав тато. Мама наперед вікон, якраз від сходинок до рогу хати, розбила вузенький справний квітничок, де росли в основному півонії, які вона дуже любить. Півонії не так давно густо відцвіли (частину квітів було зірвано на букети до школи, а частина просто обсипалася), і тепер кілька темно- зелених кущиків відпочивали до наступної весни. Між ними та виноградом розклався над усе живий розкішний напівдикий кущ квiтучої чайної троянди, запаморочливо пахучої. Вона криком цвіла посеред квітника, просячись і цвітом, і запахом до хати у відкриті навстіж вікна.
Нівроку густеньку тінь своїм лапастим листячком з другого боку хати, біля призьби, куди оце вистрибнув гуляка-кіт, давав горіх — Вовин ровесник. Тато посадив його в ранню весну, коли їхньої хати тут іще не було, як і не було, але вже чекалося, Вови — первістка-сина. Батьки тоді жили й вчителювали в селі Колінківці, за десять кілометрів від Клішківців. Горішок ростом здійнявся нівроку, вже й над дахом. А врівень з призьбою його гладенький стовбурець роздвоювався так зручно, що Вова міг на нього й залізти, й повисіти собі вільненько, приємно гойдаючись на гілляці, а там і зістрибнути на травичку м’якенько, наче котик. Стрибати, вчив тато, так і треба — як котик. У цих вправах Вові допомагала й конструкція балок, змонтованих татом по периметру призьби, що надавало її площині просторову відокремленість у вигляді балкону.
У літній дощ на призьбі балкона грається вволю. Бо де ж іще гратися? Дашок- стеля захищає призьбу від прямого дощу, і поки дощик сіється-ллється собі з неба по двору, можна бути в сухому та видумувати собі всякі ігри на маленькій та зручній призьбі-балконі. Але як дме вітер, скошена ним водичка, буває, поливає і балкон. Тоді спасіння від негоди та гра спостережень переносяться в хату. А дощ з вітром настирливо гримають вслід та запрошують гратися уже в шиби вікон.
Під самою стелею на мотузку вздовж верхньої балки майже постійно сохне випрана білизна — останнім часом в основному Льонині та Сірьожині пелюшки, що оце гойдаються собі на сонечку сліпучими білими вітрилами та заважають пильній увазі кота, який примостився на призьбі.
Взагалі, двір був зручним для гри та забав. Місця було чимало. Обгороджений плотом, дошками впоперек, двір піднімався над дорогою грунтовим насипом та, як і дорога, легенько спускався під гірку від криниці, яку викопав з дядьками тато, ще коли будували хату, до межі з сусідами нижче. Дошки тину від дощів та сонця вже просохли, і у щілини між ними Вові дуже зручно було, сховавшись біля старої вишні, підглядати, хто там іде чи їде дорогою. Зрідка дорослі кури, ніби знехотя, подзьовбували набиті насіннячком колоски подорожника, але найбільше задоволення мали від випасу курчата, які, бувало, ще й від того, що підросли, влаштовували бійку між собою за володіння саме цим кущиком, хоча його вистачало на всіх.
Отже, воювати з півнем Вові було вже ніколи. Мусив іти до хати. До братиків.
Коли взимку мама принесла звідкілясь двох братиків, Вова дуже зрадів. Тепер йому буде з ким гратися, бо одному в хаті таки самітньо. Особливо взимку, коли гратися на вулицю не дуже пускають, на балконі також зима, а дома, крім кота на той час у хаті більше нікого нема. Дорослі на роботі, в школі. Та навіть якщо вони й дома, з Вовою не граються, бо ніколи — у хаті й коло хати роботи їм та ще роботи. А кіт гратися не вміє — усе ховається, що й не знайдеш. А як і знайдеться десь під ліжком чи за пічкою, то не дуже в руки дається. А як і дасться до рук за шкірку, чи за хвоста — то кусається, а то й дряпне нівроку. Он у Вови всі руки подряпані. А у дворі кіт взагалі, буває, до Вови не признається. Хіба так граються?..
Отож, поки Сірьожа у коротенькій до пупка натільній біленькій сорочечці борсається на простираделці під пильним наглядом Вови, котрий ледь дістає руками до братика, і силується тримати його за рожеві ноженята, мама у все тій же лагідній розмові, впевненими рухами хутенько сповиває Льоню. Синок з широкою посмішкою, впритул розглядає мамине личко і хоче щось любо казати, але виходить лише якесь веселе белькотіння. Вова збоку сміється — що то братик розказує?
Усі кажуть, що близнюки геть схожі. Та це не так. Хоча дорослі гості, які заходять до хати, і плутають, де Льоня, а де Сірьожа, Вова вже давно їх розрізняє. Бо вони таки різні.
Білявий, увесь як із сметани Сірьожка, має зовсім кругле, як тарілець, личко, ледь видні, бо світлі, бровенята — трохи перекошені, ніби здивовані, над сіро-голубими великими очима, пряменький, білою кнопкою на кінці, носик та кислий вираз пухкеньких губ. Ніби щось постійно його тривожить, і йому від того весь час хочеться плакати. А він і є плаксивим — бо плаче часто і за двох. Плаче, буває, ніби хоче, щоб чув увесь світ. Найскладніше Вові — то заспокоїти Сірьожку. І коли це вони почнуть ходити? Пора би вже й гратися по-справжньому. Не в люльці та на руках... Для чого ж мама їх принесла?..
Льонька — темніший, світло-русе волосячко над широким лобом і густенька нитка-щіточка брівець на продовгуватому, все ж білявому, личку у першу чергу різнять його від братика. Бровенята у Льончика ледь підняті вгору, ніби здивовані. Усе навкруги вкрай йому цікаве, а тому ніколи й плакати. Нівроку щічки трохи обвисли і тягнуть за собою губенята, так що ротик майже весь час відкритий. Льоня його все силиться закривати, і для певності частенько смокче губами, щоб вони мали роботу і не розтулялися. Карі Льонiни оченята, як і у Вови, вугликами спокійно, геть по-дорослому, позиркують вбоки на світ — безперечно цікавий та розважливий. Отже, нема чого плакати — хай плаче Сірьожка.
Вова кумедно кривляється до Льончика і сміється, коли той і йому щось хоче сказати, косуючи на маму та силкуючись повернутися до неї. Вова, як може, не дає цього. Підперши рукою зелений клуночок, пальчиком другої руки грозить братові, аби не бешкетував. Хотілося б узяти його на руки, але мама заборонила, Щоб не впустив. Але Вова не впустить — він уже брав їх на руки, коли мама не бачила, навіть обох зразу (бо чогось голосили дуже! — а в хаті з дорослих не було нікого) — і втримав таки...
Далі мама малюків годуватиме. Знову ж таки по черзі вони смачно смокчуть молоко з маминих грудей. Щоб другий не голосив, поки годує першого, вона кладе горланю у ротик розжований шматочок хліба. Крикун на деякий час замовкає. Потім хлопці міняються місцями...
Поки мама менших синів годувала, старший їхнiй братик Вова також мав роботу — він збирався. Мама, поки малеча чекала на неї під сонечком з вікна на ліжку, дістала з шафи і дала Вові сіренький костюмчик, якого він одягав лише на свято. Наказала спочатку вмитися і переодягнутися, бо йдемо фотографуватися. Зараз ще прийде з городу папа, а зі школи Маруся. Фотографуватимуться усі. Вова дуже зрадів, бо хто ж не любить фотографуватися? Отак згодом дивишся, коли собі хочеш, на шматочок глянцевого паперу і бачиш себе ніби по-справжньому. Хіба не цікаво?
Нарешті, ніби хтось його підганяє (чи, може, щоб мама не передумала), Вова кинувся переодягатися: хутенько у два рухи скинув сандалики і спритно стягнув із себе потерті двором штанята й сорочку — і, правда, не такі гарні, щоб у них фотографуватися, — і, сопучи від старання, вліз у сіренькі чисті випрасувані штанці. А ще до штанців є така ж сама сіренька курточка, яка застібається на гудзики — чотири сіренькі від поясочка аж до шиї, та один великий чорний гудзик на самім поясочку. А разом їх п’ять — порахував Вова. Стільки, скільки років скоро виповниться і йому.
Гримнула хвіртка з боку криниці. Це прийшла Маруся. Таки Маруся — хоч і тітка, бо мамина рідна сестра, але Маруся — бо п’ятнадцятирічна дівчина.
Марусю Гончаренко дев’ятирічною дівчинкою сестра Ніна забрала до себе із села Солдатського, що на Миколаївщині, коли з неспокійного наддністрянського села Жижава, на Тернопільщині, вона переїхала вчителювати з молодим чоловіком — татом наших хлопчаків — на роботу в тихенькі Колінківці, якраз на межі Бесарабії з Буковиною. Коли на світ з’явився Вова, Марусі було десять років. Так що маленька тьотя була йому і нянькою (поки дорослі на роботі), і за сестричку, що оце з ним жартує та грається, і тіткою — це вже коли вона виросте.
А тепер Маруся — струнка, висока, білолиця дівчина; її русяві коси з руденьким відтінком зведені півколом у дорослу вже зачіску на голові, хоча у коси по-шкільному вплетені білі банти. Бліденький рум’янець на щоках, добрі сіро-блакитні очі під неширокими світлими бровами та високим лобом над ними, м?який лагідний голос, — отака у хлопців тьотя Маруся. Обличчя у дівчини під очима й на носі ледь покрите ластовинням, якого Маруся з деяких пір соромиться. Воно, ніби посіяне, з’являється весною — і ціла з ним біда. Сестричка купила Марусі крем, і Вова цікаво підглядав за тіткою, коли вона з маскою на лиці перед дзеркалом у великій кімнаті голосно зітхала на свою подобу у склі. Як і всім дівчатам у її віці, Марусі мріялось бути красунею...
— Тебе там когут не дзьобнув? — чомусь таємниче поцікавився Вова у тітки, коли вона, стукаючи каблучками об дощату підлогу, зайшла з вітерцем у відчинені двері, а Вова сидів на ослінчику й мучився зi шнурками.
— Я б йому дзьобнула сапою, — категорично відповіла Маруся.
Вова вмить уявив собі, як когут одлітає через ворота аж на дорогу від Марусі, котра огріла півня сапою, і розсміявся. Добре би й Вові було мати при собі сапу, коли він розмотував квоччин мотузок на припоні. Або, ще краще, шаблюку, чи хай би просто палицю. А найліпше — булаву. Як у казці, яку Маруся Вові вчора на ніч читала. З булавою хто не богатир?! Мав би тоді когут!.. А так — болить пальчик...
— Дай я тобі поможу, — Маруся взялася було Вові у поміч до його шнурків.
— Саменький-саменький!.. — чує мама з кімнати їхню розмову на кухні.
— Ну, тоді так, — йде на компроміс з племінником Маруся. — ти просунеш шнурочки у дірочки, а я тобі їх зав’яжу. Але ти мені за це полиєш із кружки на руки, щоб я їх помила.
На тім і зійшлися.
— А куди це ти такий гарний зібрався? — перепитує Маруся, витираючи рушником руки.
— Як куди? — щиро дивується Вова, що тітка таке не знає, коли всьому двору про це, напевно, відомо. — Фо-то-гра-тися!.. — Вова навмисно старанно розтягує складне йому слово, щоб правильніше його вимовити. Але два склади, як він не старався, таки випали.
— А мене візьмеш з собою? — сміючись, допитується Маруся. — І я хочу фотогратися.
— Усі підемо, — впевнено вирішує Вова. — Так і мама казала.
Вийшла з кімнати до кухні сяюча, в новому платті, мама.
— Ні-і-нка! — протягнула від дива Маруся. — Яка ти гарна!..
Простеньке ладно скроєне плаття барвистого шовку з малюнком у великі жовто-рожеві квіти на загальнім світло- зеленім та ще й голубім фоні зробило маму красунею. Вова, може, і не розумівся у фасоні покрою, але кольори, які нагадували йому веселе літечко, — бо він такими олівцями його й малював, — були синові дуже до вподоби. Вова знову засміявся. Маруся, як і всі дівчата її віку, вже зналася на одязі, тому пішла навколо сестри, примацуючи плаття у тих місцях, де, на її погляд, було дуже вдало, а ще де можна було підправити (догладити й підрівняти — шовк вередливий до прасування).
— Ну, Вова, вам таким гарним з мамою тепер лиш на танці!..
— Беріть і мене до танцю, — якраз з останніми Марусиними словами увійшов до хати тато. І якось весело, по-молодечому, оглянув жінку. — Піду і я збиратися...
Хтось із малюків у кімнаті, почувши розмову дорослих, заскиглив. Підхопив і другий.
— Отак через танці забувається про дітей!.. Бідні-бідні діточки з такими батьками. — жартуючи, Маруся поспішила до племінничків, бо ще ж і не бачила їх відтоді, як прийшла.
Вийшов тато у святковому темно-синьому костюмі, у білій сорочці з широким комірцем, накинутим на комір піджака. Чорнобровий, з широким смоляним чубом, стрункий, недавно іще молодий вояка, а тепер учитель фізкультури Костянтин Микитович, — тато у хлопців також був нівроку.
І Маруся хутенько переодягнулась у білу блузку з широким мереживним комірцем, якого вона сама собі любенько нашила, у новеньку чорну спідницю, старанно випрасовану, святкову, — тьотя Маруся також була гарна.
І мама, вся у квітах на шовковім платті, наче троянда, яка оце підглядає за всіма у вікно.
І Вова також, наче вояка, у своєму святковому костюмчику.
А особливо нівроку були два хлопчаки — Льоня і Сірьожа, — задля яких і було затіяно це свято. Усі повиряджалися. — Фотографуватися...
Отака коротенька історія першої фотографії майбутнього першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка...
