Прокислі «щі» від Табачника
Дмитро Табачник відомий не лише як людина, яка багато років перебувала на високих державних посадах в Україні, а й як автор та співавтор низки довідників та книжок. Із-поміж них багатством матеріалу, грунтовністю й порівняною об’єктивністю (попри спірність оцінок деяких історичних стуацій та окремих діячів) вирізняється «Історія української дипломатії» (Київ — Харків, 2009) — навчальний посібник для студентів вишів. На жаль, це виняток у творчому доробку Дмитра Табачника (про довідники та книжки, написані у співавторстві, я, природно, тут не говорю).
На посаді віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань Табачник не відзначався адекватним розумінням спектру проблем української культури. Втративши цю посаду, він у 2007 — 2009 роках занурюється в політичну суєту відомої якості, не шкодуючи часу й сил виступає на різних телешоу як борець з «режимом» президента Ющенка та публікує численні статті в газетах «2000», «Киевский телеграф», «Сегодня» та ін. Ці статті й зібрані в названих вище книжках. Вони переходять з книжки в книжку, які своїм рівнем і войовничою тенденційністю разюче відрізняються від найвдалішої, на мій погляд, його праці — «Історії української дипломатії». Маю на увазі саме відмінності в якості, а не в жанрі. Особисто я, знаючи характер публіцистики Табачника, нічого нового від них не чекав і ними не цікавився, попри доволі скандальний «успіх» головної з них — «Утиный суп» по-украински».
Та ось Табачник знову повернувся до влади, заживши слави головного ерудита, головного ідеолога й мало не філософа. Призначення Табачника (який виразно виявив свою войовничість у ставленні до того, що він довільно називав українським націоналізмом, його, м’яко кажучи, вузький підхід до питань української культури, нетерпимість до інакодумців) керівником вирішального в гуманітарній сфері Міністерства освіти й науки викликало бурю протестів серед освітян і культурних діячів. Але Табачник стояв незламним перед шквалом дошкульних звинувачень, що виразно засвідчило: йому доручено важливу місію, і він її здійснюватиме за будь-яку ціну. Це вже серйозно (серйозно з погляду загрозливості цієї місії). Тому, на мій погляд, є необхідність звернутися до цих «знакових» Табачникових видань уже не як окремих реплік і відгуків, яких не бракувало, а під кутом зору «системи» його поглядів та способу їх висловлення. Здебільшого посилатимусь на 4-те видання «Утиного супа...», вказуючи лише сторінки, а в решті випадків — називатиму інше джерело.
«НОУ-ХАУ» ТАБАЧНИКА
Табачнику судилася роль «наступального» ідеолога, який готує грунт для політики партії (або запускає пробні повітряні кулі), а це стимулювало його до постійних відкриттів у сферах історії, політології, культурології, мовознавства. Ось лише деякі з них.
Чи знаєте ви, чому впала Російська імперія (царська)? Ви почнете пригадувати відоме: політична система прогнила, бо консервувала соціальну й національну несправедливість; суспільство вимагало демократичного ладу й свобод; робітництво й селянство, та й інтелігенція, і частина буржуазії були незадоволені своїм становищем; все це вилилось у революцію 1905 — 1907 років, яка підірвала віру в царя й легітимність царизму (згадаймо розстріл багатотисячної демонстрації робітників 5 січня 1905 року, згадаймо «распутинщину»); була поразка в російсько-японській війні й назрівала поразка в Першій світовій війні, солдати вже не хотіли воювати; криза набрала системного характеру... Ви ще хочете називати й називати причини й обставини?
Та не треба! Все це вигадки «твердолобих марксистів». Краще почитайте Табачника (також недавнього марксиста, але з деяких пір уже іншолобого). Зі сторінок «Утиного супа»...» він вам пояснить: усе сталося через те, що «обществу внушили, что царь неспособен довести войну до победного конца, что Петроград находится на грани голода, что необходимо «правительство народного доверия» (с. 87 — 88). Державна дума (насамперед партії конституційних демократів — кадетів — і «октябристів» — прихильників царського Маніфесту 17 жовтня 1905 року) та ряд «изменивших присяге» генералів зрадили Миколу II, добилися його зречення. Так, з доброго дива, ні сіло, ні впало. А можна ж було простісінько «подавить бунт толпы и Государственной думы» — це вже не слова самого Табачника, а генерала Рузського, одного із учасників «государственной измены», і ці слова Табачник цитує з явним задоволенням, солідарно (див. с. 89 — 90).
Я не буду говорити тут про те, як інтерпретували занепад царської Росії вітчизняна й світова історична та політична наука, як ставилася до революційних подій у Росії демократична російська інтелігенція. Не наводитиму й гірких оцінок багатьох мислителів навіть з білої еміграції. Але ось, для прикладу, думка дуже відомої людини з далеко не «лівого» табору — письменника й видатного релігійного філософа («реакціонера», за словами В.І.Леніна) Василя Розанова:
«Поляки, татары, армяне — со своим прошлым, со своими ожиданиями и воспоминаниями, со своей исключительнейшею историей, которая, казалось, никогда не касалась ничего всемирного, с той или иной стороны, открыто или затаенно, связались с русскою революциею и положили сюда же, в одно место, в сущности — в руки русских революционеров, свою «ставку». Таким образом замотался впервые в русской истории моток такой огромности и сложности, такой толщины и разноцветности, что, конечно, его нет никакой возможности отнести на лопате куда-нибудь в сторону и выбросить в нечистое место. Невозможно и залить его из пожарного рукава. Я говорю о надеждах администрации и правительства, об ожиданиях части прессы. Если она тянется от Хабаровска до Вислы, и от одинадцятилетнего до семидесятилетнего возраста, то значит она охватила все, значит «загорелась» Россия, а не кое-что в России» (В.Розанов. Ослабнувший фетиш. (Психологические основы русской революции). С.-Петербург, 1906. С. 6-7).
Це — про революцію 1905 — 1906. У 1917 році становище було ще грізніше: фактично назрівала ще грандіозніша поразка, ніж у російсько-японській війні, і вона виявила всі болячки режиму, трон геть захитався. А Табачник жалкує за варіантом царського генерала Рузського, який думав, що можна було «подавить». І з цього злочинного «неподавления» Табачник виводить усе наступне. Отож далі сталося таке.
Оскільки генерали (деякі) та думці зрадили царя-батюшку, то солдати почали зраджувати їх. І от владу захопили «никому дотоле неизвестные эмигранты-большевики», які застосовували «самые недостойные методы для захвата и удержания власти» (с. 88) і створили країну, «законы которой пишутся торжествующим быдлом» (с. 167: он яке презирство барича до не-барів!). Спроба «образованного класа» повернути історію назад чомусь не вдалася, хоча «уже к середине 1918-го, 5/6 территории Российской империи было очищено от большевиков...» (с. 167). Для цілковитої ясності він ще повторить про «бидло» як рушія історії: саме «желание закомплексованного быдла посчитаться с бывшими господами» (с. 167 — 168) і було одним із двох вирішальних факторів перемоги більшовиків (другий фактор — неготовність кадетсько-есерівської влади до рішучих дій).
Щодо «быдла», то так про повсталий народ висловлювалися, крім «бывших господ», хіба що їхні лакеї та ще жандармські ротмістри, яких посилали придушувати «бунти» («патронов не жалеть!»), а тепер подібне можна чути й від різного «неоаристократичного « жлоб’я. Мабуть, його намножилося чимало, якщо Табачник дозволяє собі такий тон; є своя солідарна аудиторія, певно, з числа снобів, що підсипаються до «партий крупного капитала». (Його слова я цитую спеціально для політичних союзників Табачника — лідера КПУ Петра Миколайовича Симоненка та Георгія Корнійовича Крючкова, який у співавторстві з Табачником видав книжку «Фашизм в Украине: угроза или реальность?» Дивне співавторство: адже Г. К. Крючков своєю принциповістю в обстоюванні комуністичних поглядів заслуговував поваги й далеких від нього людей. Чого не скажеш про Табачника. А такого роду, як вищезацитовані, його «мыслей» я міг би навести для читачів із КПУ чимало, — та хай самі читають свого колегу. Чи вони теж поділяють ненависть орди самопроголошених жлобствуючих «аристократів» і випірнулих із підпілля сумнівних «дворян» до «бидла»? А цікаво: на заводах і будовах у правлячих олігархів теж «бидло» працює? Чи їм усе-таки ця лексика не з руки?)
...Для чого ж знадобилася Табачнику ця убога, воїстину карикатурна схема великих історичних процесів, про які написано стільки досліджень, стільки є творів літератури й мистецтва, видано томи документів і т.д.? А все пояснюється дуже просто. Табачнику треба було будь-що затаврувати ненависний йому «оранжевый мятеж», що на деякий час позбавив його влади, — от він і сконструював «історичну аналогію». Там зрадили царя-батюшку, а тут, мовляв, — Конституцію й демократію. Там «бидло» і тут «бидло». Там не вистачило патронів і волі поставити «бидло» на належне йому місце, і тут не вистачило духу. Не спрацювали «защищающие власть от произвола толпы барьеры (будто Божье помазание или конституция)» (с. 92). Уявляєте: «Божье помазание» як захист від народу — в устах політичного мислителя ХХI століття! Далі він ще досить прозоро дорікатиме президентові Кучмі за те, що той не вдався до збройної сили для придушення «оранжевого мятежа»! Оце істинний цивілізатор (слово цивілізація — улюблене в його лексиконі)! «Но почему политики, уничтожающие конституционные основы украинской государственности (!), считают, что они будут более удачливы и более изворотливы, чем царские генералы-изменники...» — запитує Табачник. Але це не запитання, а погроза: погроза розплатою за «измену», погроза розколом України, погроза непослухом регіональних влад, непослухом підпорядкованої їм міліції, погроза паралічем армії, якій Табачник кидає зовсім уже нахабне звинувачення в «бесчестии»: «Украинская армия повторила путь российской имперской (яка зрадила помазаника Божого і не придушила народ! — І. Дз.), и после того, как в 1991 году командовавшие расквартированными в Украине частями советские генералы в карьерных интересах переприсягнули новой власти, деморализованное бесчестием (каковым является вторая присяга) (до речі, Табачник теж у деякому сенсі «переприсягнул»: був громадянином СРСР і механічно став громадянином України. — І. Дз.) войско наше готово только на безоговорочную капитуляцию» (с. 96). Чи не провокаційна заява?!
Думається, що тепер, коли міністром оборони стала своя партійна людина, Табачник змилостивиться й зніме анафему з української армії. Заспокойтеся, генерали, полковники, сержанти, рядові й відставники всіх родів військ і всіх звань!
І хай читач не подумає, що має справу з таким уже непоступливим моралістом-максималістом. Коли треба, Табачник що завгодно виправдає й обгрунтує.
Ось один із прикладів. На початку 1942 року гестапо в Києві заарештувало й розстріляло групу українських націоналістів, у тому числі керівництво колабораційної мерії. Про те, як описує Табачник діяльність цих націоналістів, хай судять історики. Я ж тут звертаю увагу на інше. «...Советской разведке удалось провести удачную оперативную комбинацию», — морально-елегантно пояснює він акцію гестапо (в ході якої, до речі, в Бабиному Яру розстріляно видатну українську поетесу Олену Телігу): «в гестапо была подброшена дезинформация о связи Багалия с резидентурой НКВД, во что немцы поверили». І після цього наша людина честі переходить до своєї улюбленої теми — «осанни» «помаранчевим» недолюдкам, методом специфічних «аналогій»: «Казнь других известных националистов объясняется конкуренцией различных группировок тогдашней «демократической коалиции», вожди которых писали друг на друга бесконечные доносы в Ровно и в Берлин, как сейчас они бегают в американское посольство для принесения ганнибаловых клятв верности Вашингтону и очернения конкурентов» (с. 291).
Про неукраїнців і, відповідно, ненаціоналістів Табачник пише набагато спокійніше, але теж морально-елегантно.
«Британский премьер Уинстон Черчилль за свою политическую карьеру дважды перебегал из партийных окопов: от тори к вигам и обратно. При этом он одинаково уютно чувствовал себя и в рядах консерваторов, и среди либералов, да и товарищи по партии не слишком сурово судили его за его поступок...» (с. 110). Потім ще про лейбориста Тоні Блера, «формально левого», чия політика «была не менее жесткой и агрессивной, чем политика «железной леди» — консерваторки Маргарет Тетчер; про альянс у ФРН соціал-демократів і правоконсервативних ХДС — ХСС...
До чого б це? — подумає читач. На виправдання партперебіжчиків і власної політичної «уютности»? Та ні, тут стратегічніший підхід. Читаємо далі.
«Дело в том, что современная демократия — это государство крупного капитала, созданное крупным капиталом в интересах крупного капитала. Поэтому партии, сменяющие друг друга в современном демократическом государстве, являются партиями крупного капитала. Другие политические силы по определению не могут собрать достаточно средств на активную политическую деятельность» (с. 111). Зрозуміло: гроші — влада — гроші... Демократія — не результат століть розвитку людської думки й суспільної боротьби, а витвір «крупного капитала в интересах крупного капитала» (мали рацію нині зневажені Табачником «твердолобые марксисты», що говорили про фальш «буржуазної демократії»!). Тепер і «нашим бизнесменам нужна поддержка сильного государства». Теж зрозуміло... Отже, іншого шляху, як жити під благословенною владою «партий крупного капитала» (Партії регіонів, скажімо), історія нам не залишила, треба змиритися. Але саме в цьому ж і наше щастя! Бо, виявляється, якраз партії великого капіталу (в тому числі ПР, звісно) дбають про інтереси ВСІХ (щоправда, «в той или иной мере»), бувши здатними «выступать в качестве общенациональной политической силы». А далі взагалі політологічний шедевр: «Ведь миллиардер и рабочий с его завода в равной степени (!!!) заинтересованы в сильном государстве, способном отстоять их интересы за рубежом. Когда США, Британия или Россия отправляют военные корабли и самолеты спасать своих граждан в горячих точках, спасаемые, как правило, самые что ни на есть рядовые граждане. Когда же военная сила (или угроза ее применения) используется для установления контроля над источниками энергоносителей или путями их доставки, для получения льготных условий на иностранных рынках и т.д., то речь идет уже об интересах крупных корпораций, тогда свою долю — в виде дешевых электроэнергии, газа, бензина, сельскохозяйственных продуктов, рабочих мест — может получить и получает каждый гражданин» (с. 111).
«Умри, Денис, лучше не скажешь!» — вигукнув колись класик. Одвертішої апологіїї імперіалістичних хижаків, зі спробою поставити благополуччя «каждого гражданина» в прямий зв’язок із їхніми грабунками, здебільше кривавими, й міжнародним бандитизмом, — такого «історіософського» цинізму ще пошукати!
Табачник назвав три країни, які застосовують військову силу «для установления контроля», «получения льготных условий» і т.д. А як же решта людства? Ті, над ким «устанавливают контроль» і в кого здобувають «льготные условия»? А як ті, хто не використовує військової сили для «контроля» і т.д. — скажімо, Швеція, Фінляндія, Данія, Австрія, Швейцарія, власне, всі, за винятком отих кількох могутніх і агресивних? Як живе там «каждый гражданин», не дістаючи своєї законної крихти з імперського розбою? І чому профспілки в усіх європейських і не тільки європейських країнах не вважають владу «партий крупного капитала» благодаттю для трудящих, чому скрізь і всюди відбуваються страйки і демонстрації проти того, що ці партії свою владу рятують, перекладаючи труднощі на плечі трудового люду? Для чого ж Табачникові знадобилися ці «теоретичні» хитрощі? А для того, щоб виправдати політичний союз Партії регіонів — партії великого капіталу — з симоненківською КПУ, яка все ще називає себе партією трудящих. Їй і прийшов на допомогу колишній комуніст, але цікаво, чи задоволена вона такою досить пікантною (за характером аргументації) допомогою? (Хай не подумає читач, що я сподіваюся розсварити Табчника з керівництвом симоненківської КПУ. Їх ніхто й ніщо не розсварить, бо те, що їх об’єднує, сильніше за те, що могло б їх роз’єднати.)
ЛЮБОВ ТАБАЧНИКА ДО ЦАРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ДО ЦАРІВ
Якщо вірити Табачнику (а як йому не вірити!), Російська імперія була справжнім раєм для народів. Щодо росіян, українців і білорусів — це саме собою зрозуміло. Але «інородцям» було ще краще: «...Ограничения, накладывавшиеся на имперских «инородцев» (неправославных), имели скорее характер преференций. Так, их не призывали в армию, вместо налогов они платили ясак натурой (преимущественно пушниной), ими управляли их собственные «князья», одновременно получавшие и российское дворянство и т.д.» (с. 162 — 163).
Читаєш і очам своїм не віриш: невже можна так писати, зневаживши всякий самоконтроль думки, так вважати за дурнів і невігласів усіх своїх читачів? Невже не існує величезної літератури — джерельної, науково-дослідної, мемуарної, зрештою беллетристики, — про райське життя в царській імперії і «инородцев», і «единокровных»? Причому літератури не лише радянських часів, якій екс-комуніст, природно, не вірить, а й значною мірою російської дореволюційної?
А гімни російським царям! Що не цар, то не тільки помазаник Божий, а й казковий подарунок людству! Ну, Петро Великий — це зрозуміло. Катерина Велика, крім усього, «создала комиссию по разработке конституции» (с. 81), але чим скінчився цей маневр, Табачник воліє не згадувати. Натомість жалкує, що російська традиція виявилася скупою щодо возвеличення, великими можна було б назвати й інших, підстава дуже поважна: «Александр Благословенный и Александр Освободитель присоединили к империи никак не меньшие территории». Отже, «Александр Благословенный», «Александр Освободитель» (з власної доброти визволив християнські душі з рабства у християнських поміщиків «раньше, чем получили свободу негры в США и разноцветные рабы в Бразилии» (с. 81): ви бачите, як далеко довелося шукати історичного прецедента і якого — чого б це?!), «Александр Миротворец» («...он умел не только обеспечить России мир на внешних рубежах в течение всего своего правления, но и быстро и эффективно разгромил тогдашних «передовых демократов» — революционеров-народовольцев...» (с. 101). Це ж треба як зневажити всю російську визвольну традицію, від Герцена до Кропоткіна, щоб отак у ХХI столітті писати про царів мовою придворних поетів далекого минулого (не Пушкіна і не Блока!) і кидати вірнопідданчим брудом у світлу пам’ять Лизогубів, Кибальчичів, Желябових і Перовських, перед якими навіть дехто з їхніх вимушених суддів схилявся шанобливо!
Зате які гімни Потьомкіну! «К моменту его смерти провинции, за два десятка лет бывшие Диким полем, процветали. Потемкин, между прочим, имел состояние, которое, в пересчете на нынешние деньги, превышало состояния всех нынешних украинских олигархов, вместе взятых, и мог жить в Таврическом дворце в свое удовольствие, а захотел бы поработать, ему б и в Петербурге место нашлось» (с. 142).
Щодо «процветающих провинций» — це окрема розмова, а от конкретніше питання: з яких небес Потьомкіну раптом упало багатоолігархічне «состояние». Може, пояснить Табачник? А заодно й таке пояснить: чому це «неймется» деяким його колегам по партії, які теж мають немале «состояние» і могли б спокійнісінько його проїдати, а натомість ідуть на тяжку й невдячну працю задля щастя народу?
Не буду коментувати Табачникові «восторги» надзвичайною етичною висотою російських царів та панівної еліти взагалі — про це є достатньо свідчень їхніх сучасників. Пропоную інше: хай Табачник та інші залюблені в царську імперію уявлять собі, що вони живуть у ній — у ХVIII, ХIХ столітті чи на початку ХХ. Чому вони думають, що неодмінно були б дворянами або флігель-ад’ютантами височеств, або й самими височествами? Ану випало б бути кантоністом у аракчеєвських поселеннях або кріпаком у якої-небудь Салтичихи, або «преференційованим» «инородцем» у «черте оседлости» (чи в пограбованій Башкирії або «Казахії», або в Сибіру чи Приамур’ї, платячи «ясак пушниной», і не тільки ясак — збуваючись усього добра за пляшку «горючої води» російським купцям: Табачник цього не знає?), або й робітником якогось санкт-петербурзького заводу, який 5 січня 1905 року в багатотисячному натовпі під проводом попа Гапона пішов просити в царя кращого життя й потрапив під кулі й нагайки... Може, тоді б «восторгов» поменшало, подивилися б на благословенну імперію з іншого боку, а то й, дивись, дехто б приєднався до того «закомплексованного быдла», яке повставало проти «господ» і зрештою розвалило імперію не за німецькі гроші...
«С УЧЕНЫМ ВИДОМ ЗНАТОКА»
Ми вже бачили несхитність Табачника у доведенні того, що йому треба довести. Аргументів йому ніколи не бракує, бо він їх не потребує. Сказати б, «не вживає». Зате добре демонструє комп’ютерну «ерудицію», що має підмінити аналіз конкретної ситуації. Ось, скажімо, його стаття «Созидание государства». Починає він із обивательської легенди про те, що «современное украинское государство — во многом историческая случайность, рожденная разломом цивилизаций, противоборством сверхдержав и экономических систем, сытым отупением советской безвольной номенклатуры. Судьба независимости решалась не упорной борьбой народа (кровавой, как в Ирландии, или ненасильственной, как в Индии под предводительством великого Ганди), но дворцовыми играми в Кремле и вокруг него, усилиями Вашингтона и европейских столиц» (с. 35).
Отже, немає потреби читати наукові дослідження про національний рух кінця ХIХ — початку ХХ століть, про національні вимоги українців у революції 1905 — 1907 років, про гасла РУПу (Революційної української партії); про національну революцію 1918 — 1920 років та УНР, про Західно-Українську Народну Республіку. Не треба задумуватися над тим, чому царський уряд увесь час боровся не лише з українською мовою та культурою, а й із сепаратизмом та «мазепинством» (і жодні анафеми не допомагали), а більшовики — з «українським буржуазним націоналізмом», «петлюрівщиною», «укапізмом», «націонал-ухильництвом» у лавах КП(б)У тощо — без кінця. Це давнє? Ну, яке ж давнє, коли й Табачник тієї самої співає: зрада...Мазепа, Петлюра, Хвильовий, Скрипник... Націоналізм...Американська рука... Ще чиясь... (Цьому, певно, ніколи не буде кінця — доки хоч один українець живе на планеті Земля.) А хочете ближче — поцікавтеся, який процент українців був у сталінсько-беріївських концтаборах. Або: ось недавно СБУ розсекретило документи спецоперації КГБ під кодовою назвою «БЛОК» — там сотні й сотні документів про національний рух в Україні 60—80-х років. Масштаби його приховувалися від публіки, але історик і політичний мислитель мав би це уявляти. Я вже не нагадую про Народний Рух України, який мав широку електоральну базу й позиція якого швидко еволюціонувала від підтримки перебудови до вимоги незалежності. Це звичайна еволюція політичних рухів, які виходять із реальних обставин, тому фальшиві й фарисейські оті закиди, що, скажімо, Центральна Рада не зразу стала на позицію державної незалежності. А хіба зовсім уже забулося, що Західна Європа і США, дбаючи понад усе про «стабільність», «не радили» Україні поспішати з виходом зі складу СРСР, хіба забулися поради Маргарет Тетчер або виступи президента США в Києві?
Табачник не хоче знати нічого з реальної історії України. Вдавано «дивується», наприклад, із того, що УНР проти наступу червоних військ Муравйова під Крути могла послати лише 300 студентів та учнів. А де ж, мовляв, українізовані дивізії царської армії? Розбіглися: мовляв, непотрібна їм була та незалежність. Так, безмежно вимордувані чотирирічною кривавою війною солдати — селяни й робітники — кидали армію та поспішали додому, до своїх сімей. Щоб проганяти поміщиків і брати землю. І уряд УНР, залежний від селянства, намагався насамперед розв’язати земельне питання (хоч і дуже мляво та суперечливо) — і не готувався до війни з братньою Росією. Але сталося не так, як бажалося. В усякому разі, тлумачити цю ситуацію в контексті нинішньої політичної кон’юнктури, коли одні шукають брак патріотизму, а інші йому радіють, — принаймні недоречно.
Так само довільно інтерпретує Табачник і ближчі до нас пізньорадянські часи. Із задоволенням нагадує «забытое определение Украины как заповедника застоя» (с. 37), замовчуючи або не розуміючи, хто і чому той заповідник утримував і що в цьому заповіднику квасили. Табачник мислить «вибірково». Тож неважко уявити, яке «государство» він буде «созидать»...
Зате він пропонує «с ученым видом знатока» еклектичний набір відомостей з давньоримської історії, з французького та іспанського середньовіччя тощо. Розповідає про Швейцарію та Бельгію як про «современные империи» (с. 41). І потроху розмиває поняття імперії. Неспроста. Виходить, що імперії не конче плід завоювань чи колонізації, а й просто співіснування кількох народів в одній державі, все одно, що федерація чи конфедерація. (Класичну бінарну опозицію: метрополія — колонія, видно, вже скасовано.) Мовляв, від великої Римської імперії відколювалися або відкраювалися міні-імперії «не по этническому, а по территориальному признаку». (А які імперії створювано за етнічною ознакою?) Так і з Україною. «Отколовшись от империи, украинская часть имперской нации не утратила своей имперскости» (с. 39). Отже: не було й немає української нації, а є «украинская часть имперской нации»! Говорить про «народы, составляющие лоскутную имперскую нацию» — нашу (с. 45). Які це «народы» і скільки їх — не пояснює. Бо багатонаціональний склад населення якоїсь держави — це не те, що держава кількох народів, «багатонародна». Щоб бути «багатонародною», держава має включати до свого складу повністю відповідні народи або, принаймні, основну їхню масу і серцевину їхньої території. В Україні це кримськотатарський народ та ще караїми. Всі інші національності є частиною народів, які мають свої держави поруч із Україною. Але як громадяни України вони є чи можуть бути складниками української політичної нації, її чинниками. Особисто і як національні групи чи меншості, чи більшості, чи як тільки хочете, — але не як «народи». Бо «російський народ України», як і «угорський народ України», «польський народ України» тощо — це вже нонсенс. Бо народ — ціле, а не фрагмент.
Вершиною Табачникового суємудрія є формула про «имперскость украинского народного сознания» (с. 40). Що сіє означає? Якщо те, що в Україні живуть люди різних національностей, і український народ має досвід позитивного співжиття з ними, — так до чого тут «имперскость»? Якщо говорити про мозаїку традицій, мов, культур, етнічних груп, конфесій — є поняття політичної нації, загальноприйняте, на відміну від «імперії» — це поняття в Україні, хоче чи не хоче Табачник, тягне за собою далеко не позитивні спогади й асоціюється з двома імперіями, які її гнобили (дарма, що в одну з цих імперій Табачник сліпо залюблений). У сьогоднішній Росії поняття «імперія» глорифікується і підсолоджується на «ліберальний» манер, Табачник не пасе задніх, але кривавого кольору імперії і він не змиє.
Та головне, зрештою, не в цьому. Головне в тому, що Табачник послідовно прагне розчинити українську національність у «полиэтничности и поликонфессиональности». Це нібито тому, щоб застерегти від «подавления и ассимиляции», оскільки жодна з «этноконфессиональных групп не может претендовать на то, что ее взгляды, язык, идеология станут господствующими» (с. 40). Наче й правильно. Але неважко здогадатися, що Табачник має на увазі, нібито в Україні всьому населенню нав’язується українська мова та українська культура, українські цінності взагалі. Про це він говорить постійно й прямо, здебільшого не так закрутисто. І як завжди, все ставить із ніг на голову: досить подивитися на реальне життя, і побачимо, що життєвий простір української культури звужується, як шагренева шкіра, що українська культура й мова — у стані глухої оборони від мовнокультурної експансії сильнішої держави, саме імперської. Експансії — а не співпраці, взаємообміну, взаємозбагачення, які, звичайно ж, культурам не шкодили б.
Окремо — про улюблений аргумент відомого роду політиків, яким оперує і Табачник. Швейцарія. Так, там три державні мови. Але там німці, французи й італійці (та ще ретроромани) споконвіку живуть кожен на своїй території, не асимілювали й не асимілюють одні одних, не нав’язували одні одним своїх мов, не забороняли мову сусіда, ніхто нікого не затискав у братні обійми. Чи не правда: дуже схоже на українську ситуацію?! І Швейцарія — не спільна держава французького, німецького та італійського народів, а держава швейцарців. Швейцарія.
Що ж до Бельгії, то останні події показують, яка там ідилія в мовній сфері...
Є у Табачника одна цікава думка, яка, на мій погляд, могла б бути плідною, якби не підпорядковувалася його непозбутній пристрасті — м’яко кажучи, нігілістичному запереченню українства. (Доводилося чути, що поняття «українство» вигадали сучасні націоналісти на подив усьому світові, бо аналогічного не знає жоден народ і жодна мова. Це ще один вияв невігластва українофобів. Термін «українство» існує із середини ХIХ століття. В Німеччині з ХVIII століття існує термін Deutshctum — дослівно «німецтво», у сербів — «србство», у чехів — «чехизна», у поляків — «польщизна», у росіян — «русскость». Терміни ці виникли в період європейського романтизму й національних відроджень, фіксували національні ознаки відповідного народу, активно вживаються вони й нині — почитайте, наприклад, російську публіцистику.)
Це думка про те, що державотворчими чинниками в Україні є або мають стати всі етноконфесійні групи, і жодна з них «не может претендовать на то, что ее взгляды, язык, идеология станут господствующими» (с. 40). Залишаю тут осторонь ту обставину, що Україна живе не ізольовано, а в оточенні сусідів, і деякі з цих сусідів досить потужно і цілеспрямовано впливають на «взгляды, язык, идеологию» українського суспільства — кому, як не Табачнику, це знати. Але хочу сказати про інше. Оті «государствообразующие» чинники — на якому фундаменті будуть «образовывать государство»? На порожньому місці, на піску, в риторичному повітрі — чи, може, все-таки на фудаменті історичного життя українського народу? Коли так, то ставімося з повагою, інтересом до цього життя в усіх його виявах — політичному, господарському, громадському, релігійному, звичаєвому, культурному, мовному. Поки що цього не видно ні з боку Табачника, ні з боку його однодумців. Може, їм вистачає бути «частью русского мира», «миниимперией» — уламком «большой империи», в якій владарі прокидаються з незмінною думкою: «Что ты сегодня сделал для Украины»?
Зрештою, в питання про те, яку Україну він має намір «созидать», він сам не раз вносить цілковиту ясність. «В России, до 1917 года, русские, украинцы и белоруссы считались единым православным народом, что было тем более верно, что этнографические отличия между Минском, Полтавой и Москвой значительно менее заметны, чем между Архангельском и Астраханью» (с. 162). Залишається тільки розвести руками. Справді, «считались». Але ким? Царською владою, офіційною церквою і адептами «единой и неделимой». Від цього «считания» давним-давно нічого не лишилося, і тільки тепер новітні московські єдинонеділимці знову беруться за старе, не шкодуючи сил. А про «этнографические отличия» — що полемізувати з людиною, яка пише так, наче не читала (чи вдає, що не читала?) ні М. Костомарова («Две русские народности»), ні М. Максимовича, ні І. Прижова, ні М. Маркевича, ні М. Драгоманова, ні Ф. Вовка, ні О. Потебні, ні М.Грушевського, ні Б. Грінченка, ні М. Сумцова, ні... ні... ні — навіть дорожніх нотаток російських літераторів та вчених, які мандрували Україною наприкінці ХVIII — на початку ХIХ століть: В. Ізмайлова, О. Левшина, В. Зуєва, К. Шалікова та ін. (не кажучи вже про мандрівників-чужоземців). Звичайно, цієї літератури, і старої, і нової, стільки, що не гріх її і не знати, — але гріх, не знаючи, робити категоричні висновки та ще з такою далекосяжною метою.
ТАБАЧНИК У РОЛІ КУЛЬТУРТРЕГЕРА
Як тільки Табачнику треба щось сказати про українську культуру, так у нього зразу гримаса сноба, а на вустах одне й те ж саме: «шароварщина». Особливо гірко йому за донецького «шахтера» — просить принаймні не «принуждать» його «млеть от вышиванки и шаровар». А таким «принуждением» тільки й займався «оранжевый» режим, нав’язуючи бідолашному шахтареві «в качестве обязательных и общегосударственных этнографические особенности отдельного, маленького, культурно и исторически чуждого ему региона». А це, грізно застерігає Табачник, «прямой путь к развалу государства» (с. 46). Справді, шаровари й вишиванка допікають «шахтеру» гірше гіркої редьки та багатомісячних невиплат заробітної плати й постійних трагічних аварій у регіоні, економічно, політично й адміністративно підвладному політичним друзям Табачника. А якщо той шахтар і аплодує, скажімо, виступу якогось українського ансамблю з «чуждого ему региона», так це хіба тому, що й сам він або його предки часто-густо родом із того «чуждого». Щоправда, нагоду виявити таку безпринципність «шахтеру» дають не щедро — частують його іншим продуктом. Та й не тільки «шахтеру». По всій Україні «править бал» на естраді російська попса (не культура — попса часто сумнівного гатунку). Українські ж естрадні колективи (яскраві з них) гастролюють більше в Росії, ніж в Україні. Здавалося б, так безпечніше для КОЛЕКТИВНОГО ТАБАЧНИКА. Але конкретний Табачник і тут бачить небезпеку. Закликає російську владу покласти край цьому неподобству, як і публікації в Росії перекладів творів невгодних йому українських письменників тощо. «Достаточно было бы России, которую представители украинской «творческой элиты» и так беспрерывно обвиняют в создании препон на пути развития украинской культуры, просто прекратить издавать книги украинских авторов, отметившихся русофобскими «трудами», прекратить снимать в своих фильмах русофобствующих украинских актеров, блокировать гастроли в России «этнически озабоченных» украинских попсовиков, и, как минимум, половина «оранжевых» властителей дум исчезла бы с медиа-горизонта, поскольку именно они получают в России свои основные дивиденды и основной, если не единственный, доход, а вторая половина хорошо бы думала, прежде чем говорить» (с. 372). Ну невичерпні чесноти в людини честі! Що тут скажеш... Хіба одне: любить Табачник історичні аналогії, особливо дуже віддалені, то ось йому одна, пушкінська:
«ДОНОС НА ГЕТМАНА-ЗЛОДЕЯ ЦАРЮ ПЕТРУ ОТ КОЧУБЕЯ»
Поки що реакції на приватне кочубейство Табачника з боку російських фіскальних органів не було. Але тепер Табачник може звернутися як міністр українського уряду, уже офіційно, попередньо давши доручення відповідним спецслужбам навести довідки щодо бюджету тих самих «этнически озабоченных»...
А чи є в українській культурі ще щось, крім попси, шароварів і вишиванок? Важко сказати. Раз чи два мелькнуло в його текстах прізвище Шевченка, але це для ерудиції, один раз Франка — не без іронії. Принагідно назвав кілька прізвищ класиків радянської доби — тих, хто пережив сталінський терор. Хто не пережив — не варті згадки. І на тім спасибі. Втім, є ще (чи справді є?) «трипільська культура». Вона так надокучила Табачнику (а отже, й українському народові), — ще більше, ніж шаровари й вишиванки, — що він сформулював свого роду «Декларацію прав людини і громадянина», з якою я особисто цілком погоджуюсь: «Любой гражданин Украины имеет право не носить вышиванки и шаровары и не впадать в экстаз от трипольской культуры» (с. 158); Це трохи нагадує укази щедрінських градоначальників: «Каждый обыватель да будет...». Досі таке право людини й громадянина, як і інші права за диктатури «оранжевых», було хіба що віртуальним, але тепер, за нової влади, воно, як і всі інші права, нарешті стане реальністю. «Над страной весенний ветер веет, с каждым днем все радостнее жить... Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек...» — це пісня недалекого майбутнього. У Табачниковій Декларації прав людини і громадянина є ще один важливий і безсумнівний пункт (щедрінськоградоначальницький): «Каждый, кто хочет на свои деньги, уплаченные в виде налогов, читать Марину Цветаеву (в оригинале, разумеется), должен иметь такое право, как не должно ущемляться и право на знакомство с творчеством любимой поэтессы Олены Пчилки» (с. 158). Когось може здивувати така альтернатива (і чому альтернатива взагалі?): Марина Цвєтаєва або Олена Пчілка. Чому не Леся Українка, Ліна Костенко чи, скажімо, Ірина Жиленко, Наталія Лівицька-Холодна, Марта Тарнавська, Емма Андієвська, Лада Могилянська або Олена Теліга? Градоначальницьке? «Маленькие хитрости»? Ні, це підсвідомо: ну не може чоловік слівця сказати, щоб не «в’їсти» остогидле йому «українство», хоча б дрібненькою каверзою. Що ж, мовляв, «ви» можете протиставити «нам»? А чому «ми» зобов’язані щось протиставляти «вам»? «Ми» читаємо і Марину Цвєтаєву та Анну Ахматову (і багатьох інших, уявіть — в оригіналі), і Олену Пчілку, і Лесю Українку, і Ліну Костенко, і Олену Телігу і всіх названих вище та неназваних (теж в оригіналі). На відміну від «вас».
Не вірите, що цей Табачників казус — на рівні його щедріноградоначальницького рефлексу любові до української літератури? Ось ще приклад: «Если жителям юго-востока не мешать читать и чтить Пушкина и Булгакова, то им не будет дела до того, что львовяне будут зачитываться Лубкивским или дневниками Леся Танюка в восьми томах» (с. 149). Ну, нарешті з весни 2010 року «жители юго-востока» зможуть цілком легально «читать и чтить» Пушкіна і Булгакова, ніхто не заважатиме. А «вони» не заважатимуть львів’янам «зачитываться» не лише Лубківським і Танюком, а й Шевченком, Франком, Коцюбинським, Стефаником та іншими (див. шкільний курс історії української літератури). От тільки як бути з монополією «юго-востока» на Пушкіна й Булгакова, яких і за помаранчевої диктатури незаконно читали культурні львів’яни, наражаючись на небезпеку репресій?
А як вам подобається таке означення: «...претендовавшие на интеллектуализм и либеральные взгляды Владимир Винниченко и Михаил Грушевский» (с. 296). Ви уявляєте: він, Табачник, — інтелектуал і ліберал, а вони, Винниченко і Грушевський, — тільки «претендовавшие»!
І як по-єзуїтському викручується він, щоб принизити нашу культуру, нашу мову. Ось, скажімо, є дві безсумнівні обставини, одна з яких відома з часів класиків української літератури ХIХ ст., а особливо виявилася в урбанізаційних процесах ХХ ст., друга — з нашого нинішнього суспільного життя. Перша — багато сільських мешканців-українців, переселяючись у русифіковані міста, страждали від мовної дискримінації, відчували свою вторинність і поспішали пристосуватися до панівної мови. Плодом цього пристосування ставав так званий суржик (залишаю тут осторонь інший бік цього процесу — природне змішування лексики при спілкуванні людей різної мовної приналежності та практики). Обставина друга — багато хто із сучасних українських політиків далекий від досконалого володіння українською мовою. По-своєму описавши ці обставини і по-своєму їх зіставивши, Табачник робить висновок: «Теперь этот накопленный годами комплекс неполноценности выливается в агрессию: «Мы учили «москальську мову», теперь вы учите наш суржик» (с. 166). Ви коли-небудь, де-небудь від кого-небудь таке чули? А підтекст ясний: У «нас» є «великий и могучий русский язык», а у «вас» — суржик. Але ж крім суржика є українська мова — високорозвинена й шанована в культурному світі мова народу з великою історією, багатою культурою. Чому б не знати її тим, хто живе в Україні, вважає себе її громадянином, а тим більше — ще й коли бажає урядувати в ній?
ПРО АВТОРА
ДЗЮБА Іван Михайлович — академік Національної академії наук України (з листопада 1992 року), Герой України.
Видатний літературознавець, історик культури, письменник, публіцист, громадський діяч. Народився на Донеччині в селі Миколаївка Волноваського району 26 липня 1931 року. Батько Михайло Іванович Дзюба загинув на фронті. Закінчив Донецький педагогічний університет. У 1957—1965 роках працював у журналах «Дніпро», «Вітчизна», у видавництві «Молодь». Після участі в протестах проти репресій над інакодумцями (1965 р.), а особливо після створення книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» зазнав переслідувань влади. Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991), міністр культури України (1992—1994 рр.). Автор численних праць, зокрема: «Звичайна людина» чи міщанин» (1959), «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (видана 1968 року, перекладена десятками мов світу), «У всякого своя доля» (1989), «Застукали сердешну волю...» (1995), «Між культурою і політикою» (1998), «Україна перед сфінксом майбутнього» (2001), «З криниці літ» (2002), «Тарас Шевченко» (2006) та багатьох інших.
Дмитрий Табачник. «Утиный суп» по-украински. 4-е издание. — Харьков, «Фолио», 2009.
Дмитрий Табачник. Мир без Украины? — Харьков, «Фолио», 2009.
Георгий Крючков, Дмитрий Табачник. Фашизм в Украине: угроза или реальность? — Харьков, «Фолио», 2008.
Дмитрий Табачник. Право на бесчестие. — Газета «2000». 30.01.2009.
