Історія не витворює даремних подій
Клод Леві-Строс, французький етнограф, соціолог і культуролог

П’яте покоління

Українці Бразилії зберігають свої традиції
23 липня, 2002 - 00:00


Дивні люди — українці. З одного боку, ось уже скільки століть вони все не можуть вирулити своїм возом на широкий державницький шлях, зайняти достойне місце серед сусідів, переконати всіх, а головне — себе, у тому, що ми таки народ, держава, а не московсько- польська Малоросія чи московська Слобожанщина. Скільки можна робити піруети навколо Москви? Як довго можна нехтувати власну мову, власний інтелект, власні можливості, власну землю і людей? А з другого боку, ці самі українці, попри титанічні чужі та свої старання, все не розлучаються із жагою самості, не можуть остаточно підрубати під собою коріння і раз i назавжди заспокоїтися — асимілюватися із тим чи іншим народом, працювати на чужу культуру. А вже як старалися — століттями — наші західні та східні сусіди! Сьогодні наша розповідь піде про громадку українців, які загубилися у багатомільйонному морі далекого континенту, але не розчинилися у ньому. Про це розповідає єпископ Української греко-католицької церкви в Бразилії Єфрем Василь Кривий; кафедра єпарха розташована у Куритибі (штат Парана). Попри те, що преосвященний владика народився в еміграції і прожив у португальськомовному оточенні все своє життя, він добре говорить українською.

— Ваше Преосвященство, не так часто трапляється нагода розмовляти з українським єпископом з-за кордону. Розкажіть, будь-ласка, трохи про себе.

— 1908 року мій дід Григорій, вчитель сільської парафіяльної школи, і баба Марія з сином Іваном залишили свою рідну Тернопільщину і переїхали до Бразилії. Землі там, як і сьогодні, хватало всім — кожен отримував, скільки хотів гектарів джунглів. Осіли вони, як і більшість українців, у штаті Парана, де клімат більш-менш нагадує землеробу український. Я народився 1928 року і був одним із семи дітей Івана Григоровича та його жінки Софії, також української емігрантки. Мої дід і бабуся, батько і мати займалися, як і більшість іммігрантів у ті часи, рільництвом. Це зараз картина міняється — все більше українців йде в освіту, стає міськими жителями. Тоді жили хуторами-фермами (колоніями).

Я навчався в українській, у так званій народній школі. Перша думка про те, щоб присвяти себе служінню церкві, виникла під впливом зустрічі з Львівським єпископом, який відвідав наші поселення 1939 року. Навчався у семінарії при монастирі Василіан, потів вивчав філософію у ліцеї, а завершив богословську освіту в Римському Григоріанському університеті. На священика мене висвячено 1951 року там же — у Римі, після чого повернувся до Бразилії, де розпочалося моє пастирське служіння. Працював парохом, професором семінарії, ігуменом монастиря. А 1972 року в моєму житті сталася визначна подія — став єпископом. У соборі Св. Петра в Римі сам папа Павло VI рукоположив мене на єпископа. З того часу керую єпархією «Святого Івана Хрестителя» Української греко-католицької церкви в Бразилії під назвою.

— Прошу розповісти про свою єпархію.

— Паству нашу складають українці та бразильці українського походження — українці вже у п’ятому поколінні. Сьогодні нас там приблизно 300 тисяч — невелика частка 170-мільйонного народу Бразилії. Більшість українців (96%) є греко-католиками, решта сповідує православ’я. Єпархїя складається з 23 парафій і обслуговує 230 храмів — зважаючи на те, що вірні порозкидані на великій території. То ж наші 92 священики весь час перебувають у русі, задовольняючи духовні потреби людей. Чотирі семінарії готують духовні кадри, навчають богослов’ю та філософії. Маємо чотири радіостанції з українським мовленням; щотижня транслюємо службу Божу українською мовою; маємо також доступ до ТБ, але тільки у великі свята. Великою подією був для нас візит до Бразилії президента Кучми. Представники української громади зустрічали його біля літака, співали «Ще не вмерла Україна».

Особливе значення у церковному житті мають наші п’ять чоловічих та жіночих згромаджень (монастирів); зокрема, велике згромадження Сестер Служебниць Непорочної діви Марії, до складу якого входять 526 черниць. Наші ченці і черниці не замикаються за стінами монастирів, вбачають свою місію не тільки у тому, щоб молитися Богу, не бачачи нічого навколо. Вони живуть потребами людей, ведуть духовно-просвітницьку працю з дітьми, молоддю, зберігають українську мову і навчають її. Iз семінарій, які утримують отці Василіани при монастирях, сьогодні виходять всі наші священики — з того часу (1935) як зменшився потік місіонерів з вітчизни. Без широкої місіонерської та просвітницької діяльності чернечих згромаджень наша церква не вижила б.

— Розкажіть, як складаються у громаді міжконфесійні стосунки — з православними, з католиками римського обряду? Як взагалі з релігійністю та віротерпимістю у Бразилії?

— Не найгірше. З нечисленними православними українцями, які належать до УПЦ Америки (їх серед українців бiля 5%) , ми постійно спілкуємося, мирно живемо у братській любові (може тому, що ніколи не йдемо ні на які дискусії). Вони бувають на наших богослужіннях — хоча б тому, що мають мало храмів і часто на далекій відстані.

Основна християнська конфесія Бразилії — Римо-католицька церква. Досить довго тримався забобон, що вони складають чи не 90% населення країни. В результаті соціологічних опитувань та аналізу виявилося, однак, що їх 65%, тобто «всього» 110 мільйонів. (Інші віруючі — різні протестантські церкви, як старовинні, так і нові; українців серед них немає.). У стосунках із римо-католиками у нас повна гармонія. Зважаючи, мабуть, на нашу нечисленність, католицький єпископат у разi необхідності йде нам назустріч, допомагає. Так, виступає за те, щоб утворити в Бразилії митрополію УКЦ. На свята духовенство і миряни ходять до храмів іншої церкви, разом провадимо богослужіння. Жодного тертя, яке, здається, іноді має місце в Україні. Нормально спілкуємося також з поляками-католиками, хоча перші переселенці — українці та поляки — було прихватили з собою також історичну ворожнечу. Те давно минулося.

— Якою є мова церкви та мова спілкування бразильських українців? Чи можна зберегти мову своїх батьків, живучи — вiд покоління до покоління — в іншомовному оточенні?

— Це поважне, шляхетне, але дійсно вельми складне завдання. Як уже казав — зараз маємо п’яте покоління українців, діди і прадіди яких народилися в Бразилії. До того — нас порівняно небагато. Сьогодні картина така. Молодь пам’ятає про своє походження, шанує свою віру, але розуміють українську далеко не всі. Особливо у містах. У сільських поселеннях, на фермах йдеться трохи краще. В деяких великих поселеннях за бажанням людей українська мова викладається у державних школах.

Все можливе, аби зберігати українську мову, українську духовність робить наша церква. Починаючи з того, що богослужіння у храмах провадимо переважно (90%) українською. Наші семінарії — українськомовні; це єдині в Бразилії чисто українські навчальні заклади. Те саме можна сказати про суботні та недільні школи при храмах; при монастирях працюють літні інтернати для дітей — там вивчають мову, музику, малюють писанки, розучують українські пісні. Маємо 13 фольклорних груп, проводимо великі яскраві фестивалі, на які приходять не тільки українці, До речі, ці фестивалі є одним із джерел фінансування потреб церкви.

Хори у нас вельми популярні як серед дітей, так і серед дорослих. Та чомусь дуже рідко трапляються гарні голоси, такі, як в Україні. Повітря тут особливе, чи що? Прямо солов’ї! Слухаєш і не знаєш, де ти — на землі чи на небі. У нас таке рідко зустрінеш.

То ж так оцінюю, що ще 100 років, як найменше, українська мова тут «протримається», а там — воля Божа. Для порівняння скажу, що польські переселенці до Бразилії (їх тут 700 тисяч), які мають приблизно такий самий «стаж» бразильського життя, давно втратили свою мову; сьогодні є тільки два костьоли, де служать польською. Вони досить швидко злилися із латинізованою тоді Бразилією.

— Життя в діаспорі, у відриві від своєї землі та народу, неминуче приводить до появи певних відмінностей, особливостей в обряді, у церковному житті. Чим відрізняється церковне життя УГК Бразилії від УГК в Україні?

— По-перше, хочу наголосити на тому, що ми завжди, всюди і за всіх обставин, відзначаємо свята та ретельно виконуємо обряди своєї церкви. Певні відмінності, однак, є — їх не може не бути. Почати з того, що 1939 року наша церква перейшла на григоріанський календар, живе за новим стилем. Це було зроблено із чисто практичних, але не з якихось там богословських чи церковно-політичних міркувань. Бо УГК є тільки малою піщинкою у країні, яка дотримується григоріанського календаря. Якби ми зберегли юліанський, це вельми ускладнило б не тільки церковне, а й суспільне життя наших парафіян. Зокрема тому, що як громадяни Бразилії, українці повинні брати участь у численних державних урочистостях, пов’язаних із католицькими святами. Ми ніколи не орієнтували народ на те, аби бути вічними відщепенцями.

Другою суттєвою відміною є загальний целібат духовенства, а не тільки єпископів та архімандритів, як це прийнято в Україні. В цьому є велика перевага — парафіяльні священики, звільнені від сімейних обов’язків, весь свій час, увагу, піклування віддають своїй громаді, її проблемам. Подивіться уважно на жонатих священиків в Україні, як православних, так і католицьких. Деяким із них просто не вистачає часу на справи церкви — діти, нова квартира, меблі, хвора дружина тощо.

— Але ж целібат може стати причиною інших проблем, таких, наприклад, які сьогодні хвилюють Сполучені Штати і в які втрутився навіть президент Буш, попри свою заангажованость боротьбою з тероризмом. (Кількох католицьких духовних осіб США звинувачено у розтлінні хлопчиків. —

К.Г. ) Ваша церква не потерпає від подібних збочень, які не так рідко спостерігаються у чоловічих спільнотах — в армії, в’язницях, а також, на жаль, у монастирях?

— Все, пов’язане із людиною, із її гріховною природою, має, подібно медалі, два боки — білий і чорний. Найблагородніше явище може обернутися злом. Нас Бог милував. Зрідка бувають випадки, коли священик десь через 15 — 20 років покликання раптом вирішує зложити сан, стати світською людиною, одружитися. Для церкви то дуже велика скорбота й втрата для віри; однак, на відміну від Середньовіччя, тепер це не пов’язано з якимось остракізмом, прокляттям тощо. А щодо північноамериканських справ, то тут одна причина — занадто великий добробут і занадто мала духовність. І приховувати такі гріхи — марна справа. Все рівно вийде на очі людські.

Я хотів пояснити ще деякі обрядові особливості нашої церкви, пов’язані з піклуванням про мирян. По-перше, в усіх наших храмах, на відміну від православних та греко-католицьких в Україні, стоять лавки для віруючих — в певні відрізки богослужіння люди можуть сидіти. Це особливо необхідно для людей старшого віку, вагітних жінок або хворих. (У церквах православної Елладської (Грецької) церкви також встановлено ряди лав. — К.Г. ). Ми так само трохи скорочуємо богослужіння, рахуючись із динамічною поведінкою нашої молоді й намагаючись утримати її в храмі. Але скорочуємо гранично обережно.

— Скажіть, хто фінансує церкву, на які кошти живе й діє духовенство УГК церкви Бразилії? Я знаю, наприклад, що парох однієї з православних українських громад у Німеччині вимушений заробляти на життя своєю світською професією.

— У нас духовенство повністю утримує громада — забезпечує всім необхідним для життя і праці, включно з автомобілем та засобами зв’язку. Ні монастирському духовенству, ні мирянському немає ніякої потреби «заробляти на хліб». Зазвичай, громада вельми шанує свого пастиря. Подивились би ви, як зворушливо святкують день народження священика! Скільки уваги, скільки подарунків!

— Преосвященний Владико, розкажіть трохи, як сьогодні живуть українці Бразилії, чим займаються? Так і залишилися при землі, у сільському господарстві, як ті давні першопроходці?

— Так було з першими трьома поколіннями емігрантів. Картина почала радикально змінюватися останні два десятиліття. Тепер дуже високо ставиться освіта, фах, бажання піднятися над своїм станом. Відповідно зростає добробут. Для прикладу скажу, що всі мої сестри мають університетську освіту, одна з них — професор. Бразилія, втім, країна різких контрастів. Тому тут чимало бідних, серед них й наші земляки. А загалом, країна не вельми багата у порівнянні з Західною Європою. Так, пенсія професора не перевищує $300.

Насамкiнець ще раз наголошу на тому, що українці-емігранти протягом ось уже 105 років, починаючи з перших років, завжди мали духовну опіку нашої церкви. Священики з України знаходили свій народ, свою паству в найвіддаленіших джунглях чужої тоді країни, опікалися ними, підтримували їх. Це зберегло наше лице, серце, дух і віру.

Клара ГУДЗИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів