«Українська» iсторiя кизилу

Стаття «Рубін кримського лісу» Микити Касьяненка у вашій газеті (№ 142 від 10 серпня 2001 р.) про кизил у Криму спонукала нас, наукових працівників, розповісти про стан і перспективи розвитку культури цієї унікальної рослини.

В Україні, окрім Криму, можна побачити кизил у гірських лісах або на схилах височин у Закарпатті, на півдні Правобережної України. Дубові ліси з кизилом ростуть сьогодні у вузькій смузі в Придністров’ї: від західного кордону Івано-Франківської — до північної частини Одеської області. У східній частині Придніпровської височини, в трикутнику між містами Чигирин — Сміла — Знам’янка, проходить північний кордон природного поширення кизилу. На Черкащині, Закарпатті та в інших областях України є села, які називаються Деренківцями. Якщо брати до уваги, що українська назва кизилу — дерен, то неважко здогадатися, звідки походить назва давніх поселень.

У Виноградівському районі на Закарпатті, в урочищі Ботар, зберігся острівець площею близько 30 га, засаджений цілющим диво-деревом. Вважають, що це одна з найбільших природних плантацій кизилу не тільки в Україні, але й у Європі.

Як і скрізь, тут із цією рослиною (закарпатці називають її ще деренкою) пов’язано багато цікавих легенд, звичаїв, пісень, в яких так чи інакше відображено цілющі властивості кизилу. Щоб новонароджена дівчинка росла здоровою, красивою, батьки купають її у відварі з молодих паростків кизилу, приказуючи: «Як деренка на ялу, так ти, дівко, на красу. На здоров’я, на життя, абись була, як вона». А через шість тижнів, як правило, на хрестини або зорини молодій матері подають пироги із плодами кизилу на знак вдячності за дочку. Старші люди в період релігійних постів їдять печену картоплю і п’ють узвар із сушених кизилових плодів. Це очищає організм та одночасно підтримує сили в тих, котрі говіють. Кизилові соки, відвари в Закарпатті широко використовують, якщо є кишкові, шлункові, алергічні захворювання та недокрів’я.

Приємні, кисло-солодкі на смак, зі специфічним ароматом плоди кизилу вживають у їжу в сирому вигляді, а також переробляють у кондитерській, консервній промисловості. З них готують чудове варення, желе, мармелад, джем, екстракти, сиропи, морси, начинки, квас, компоти і дивовижні прохолоджувальні напої.

Високі харчові та лікарські властивості кизилу зумовлені наявністю в плодах пектинових речовин, глюкози і фруктози, що легко засвоюються, вітамінів, мінеральних солей — заліза, калію, фосфору, магнію, які добре впливають на людей із захворюваннями серцево-судинної системи. Плоди кизилу на смак значно кисліші, як плоди інших рослин через наявність у них органічних кислот — яблучної, галової, саліцилової. Усмоктуючись у кров, слабкі органічні кислоти зв’язують більшою мірою окислені продукти і перетворюють їх на неактивні сполуки. Яблучна кислота, потрапляючи в кров, швидко включається в обмін речовин організму, активізуючи вуглеводний, жировий та білковий обміни. Особливе значення мають біологічно активні речовини, яких багато в плодах. Це катехіни, антоціани, флавони, так звані реактивні сполуки. Вони нормалізують проникність та еластичність стінок кровоносних судин, запобігаючи склерозу, підтримують нормальний кров’яний тиск.

Із лікувальною метою використовують усі частини рослини. Відвар плодів і листя застосовують як зміцнювальний засіб. Зі свіжих плодів готують сироп, який використовують для лікування цинги, недокрів’я, шлункових захворювань, рожистого запалення шкіри. Відвар плодів використовують, коли є захворювання на рахіт, ангіну, скарлатину, кір, під час кишково-шлункових захворювань; відвари коріння і кори — для лікування малярії, лихоманки, ревматизму та особливо — запалення печінки, гепатиту; відвар кори та листя — коли є захворювання нирок та печінки. Настій пагонів із листям застосовують як жовчогінне, коли є захворювання печінки та жовчного міхура. Плоди і відвари листя використовують для лікування цукрового діабету. Велика кількість органічних кислот створює оптимальні умови для дії природного інсуліну, дуже добре впливає на вуглеводний обмін.

Кизил культивують у багатьох європейських країнах, однак спеціальних плантацій його немає. У любительському садівництві багато кизилу в Італії, Франції, Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Іспанії.

Відомо майже 100 видів кизилу, які використовуються як декоративні рослини, велика частина з них поширена в Північній Америці. В Україні — це широко застосовувані в озелененні свидина червона і свидина біла. Інші види перебувають в основному в колекціях ботанічних садів та дендропарків.

Кизил звичайний, або ботанічною мовою — справжній, — наш європейський вид, єдиний їстівний з-поміж багатьох інших видів кизилу, які культивуються в Україні як декоративні. Є ще декілька їстівних видів — у Китаї — коуза та капітата, в Японії — офіциналіс. Останній схожий на наш, щоправда, із плодами меншого розміру, широко використовується в Китаї та Японії і як лікарська рослина входить до складу багатьох лікарських препаратів.

Сьогодні поширення кизилу зумовлене діяльністю людини, внаслідок чого створилися майже екстремальні умови для нього. Безконтрольне збирання плодів призводить до обламування гілок, ослаблення та усихання дерев. Природному поширенню заважає викошування трави на узліссях, коли знищуються самопосіви та молода поросль. Лісові культури майже не створюються з участю кизилу. Після вирубування природних лісів кизил зникає. Запаси кизилу в природі дуже зменшилися. Сучасна роль кизилу в лісах як підліска незначна, а його ареал має регресивний, реліктовий характер. Ресурси його непостійні, площі його, як і продуктивність, змінюються під впливом діяльності людини. У той же час втрату природних площ може бути компенсовано створенням любительських, фермерських, промислових садів.

Окультурення кизилу за межами його природного поширення відбулося багато століть тому. Люди добирали найкращі форми в лісах і розмножували їх у своїх садах, на присадибних ділянках.

На околицях Києва — на Подолі, Куренівці, Корчуватому, на території Національного ботанічного саду є 100—150- літні рослини, які все ще рясно плодоносять. Звідки вони? Нащадки кримських народних сортів, які були завезені сюди, або тих рослин із лісів, які колись оточували Київ? У будь-якому випадку, можна впевнено говорити про інтродукцію (введення в культуру) кизилу в період становлення Русі. І, як це часто буває в історії, позитивну роль у цьому процесі вiдіграло духовенство, а особливо монастирі Видубицький, Межигірський, Києво-Печерський, які стояли поблизу Києва на відомому дніпровському шляху «з варяг — у греки». З давніх часів Київ, тоді ще зовсім маленький, який розміщувався на Горі і Подолі, оточували густі ліси. Кияни полювали на Хрещатику, точніше, в Хрещатій долині, на схилах Дніпра, мандруючи з міста до Печерського монастиря чи Берестова. Зрозуміло, в ті часи ставлення до зелених насаджень у людей було прагматичним, мало кого цікавила їхня краса. Тому з XI століття починається організація плодових садів, як правило, на території монастирів. Завдяки їм у районі Києва та прилеглих до нього земель уперше було інтродуковано також інші культури — абрикос, шовковицю, айву, горіх тощо. Садами захоплювалися також князі, вони розводили їх у своїй вотчині і біля палаців. Як свідчать духовні та договірні грамоти, при князівських палацах були садівники. Із плодів та ягід тут готували різні напої і делікатеси.

Але є кизил і південного походження. Цікаво, що на початку ХХ століття (1905 року) в садибі київського художника Фотія Красицького, на Куренівці (вулиця Брюсова, 20), родича Тараса Шевченка, часто бувала в гостях Леся Українка. Садиба на околиці Києва потопала в садах, доїхати сюди кіньми із центру можна було не дуже швидко, але в цьому гостинному домі гості завжди затримувалися на кілька днів, бо товариство було незвичайне: родини Лисенків, Старицьких, бував тут М.Грушевський, багато інших видатних діячів України. Руками Лесі Українки тут було посаджено декілька кущів кизилу, які українська поетеса і великий природолюб привезла з Кавказу. Історію їх садіння та вирощування зафіксовано в листуванні сестер Косач. Досі рясно плодоносять ці кизилові рослини в Києві. Декілька кущів Леся Українка повезла в сімейний маєток — село Колодяжне на Волині, і там вони також збереглися.

Слід вважати, що багато які рослини кизилу на Куренівці беруть свій початок саме звідси, від Лесиного кизилу. Тоді, очевидно, і відбулося окультурення і було створено крупноплодові форми, які збереглися і досі завдяки довговічності цієї рослини. Кизил плодоносить до 100—150 років, а за умови відповідного догляду — і довше.

Тому слід вести мову про місцеві популяції кизилу, що виникли тут у ті далекі часи окультурення кизилу. Підтвердженням цього є також той факт, що сорти кизилу київських популяцій дозрівають набагато раніше, як привезені сюди кримські. Дозрівання наших сортів починається в кінці липня — на початку серпня, а кримських — у вересні—жовтні.

Наукові дослідження з питань збирання, збереження, вивчення та розмноження кизилу, селекції, введення його в культуру протягом ось уже 40 років проводить Національний ботанічний сад НАН України в Києві.

Форми кизилу, що становлять цінність, відшукували на присадибних ділянках, у старих, часто покинутих садах, найчастіше — в маєтках різних видатних діячів, в дендрозаповідниках, на дослідних станціях. Вивчено місцеві сорти кизилу практично у всіх регіонах України, а також обстежено природні популяції кизилу. Найцікавіші форми кизилу знайдено в Криму — в Бахчисарайському, Бєлогорському, Сімферопольському районах, у Черкаській, Вінницькій, Тернопільській, Хмельницькій, Львівській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Дніпропетровській, Житомирській, Полтавській та інших областях, на Закарпатті.

Дивовижні форми кизилу знайдено в старих татарських садах у Бахчисарайському районі (села Соколине, Танкове, Кизилівка, Завітне), а також у Хмельницькій області, у Вінницькій області, в селі Муровані Курилівці.

Багато хто iз садівникiв- аматорiв, знаючи, що ми проводимо роботу з кизилом, пишуть, телефонують, повідомляючи адреси місць, де росте кизил. Якось поїхали в село Лаврінівці, за 40 км від Шепетівки, в Хмельницькій області. Про те, що там ростуть старі дерева кизилу, повідомив учитель із Броварів Петро Прокопович Зубченко. У цьому селі він народився і довгий час жив. Те, що випало побачити, вразило: могутні дерева кизилу заввишки до 5—6 м розрослися так, що утворили колонію (кизил дуже добре розмножується кореневою порістю) із 20—25 штамбів різного діаметра, а крона утворила шатро по довжині кола 3—4 м! Дерева рясно плодоносять. Сад було закладено в наприкінці XIX століття, він належав члену Державної думи лікарю Клопотовичу. Місце вибране з невеликою тінню, з достатньою кількістю вологи, а тому дерева розкішні. На жаль, тепер майже не доглядають за садом. Дев’ять дерев кизилу, що мають плоди різної форми і забарвлення, представлені 4 сортами, з-поміж них і жовтоплодовий. Цей жовтоплодовий кизил із плодами пляшкової форми знайшли і у Вінницькій області.

Жовте забарвлення плодів у кизилу буває рідко — це рецесивна ознака (ознака, яка на відміну від домінантної — червоного забарвлення — виявляється набагато рідше). У природі таких форм практично вже немає. Іще на початку ХХ століття Л.П.Симиренко писав, що в Криму (а тут кизил був дуже поширений у природі і серед культурних рослин, як і нині, але вже меншою мірою) жовтоплодовий кизил можна побачити рідко. Його було знайдено і введено в культуру садовласником Кефелі.

В експедиційних обстеженнях ми описали понад 350 форм, дібрали і розмножили понад 100 з них. Таким чином, зібрали генетичний фонд кизилу, що становить початковий матеріал для селекції за різноманітними ознаками.

Унаслідок багаторічної селекційної роботи, нами створено перспективні для садівництва України сорти з овальними, кулеподібними, грушоподібними, пляшкової форми, із плодами червоного, вишневого, темно-червоного, майже чорного, жовтого та рожевого забарвлення. Середня маса плодів у наших сортів становить від 4,0 г до 8,0—10,0 г, довжина плоду — 22—36 мм, ширина — 11—19 мм, кісточка становить 9,8—12,0% від маси плоду (в дикого кизилу ці показники становлять відповідно: 1,6—2,5 г, 13,0—18,0 мм, 6,9— 11,0 мм, 18,0—20,0%). Смак плодів кисло-солодкий, солодко-кислий, із приємним специфічним ароматом.

До наших робіт у Державному сортовипробуванні України (та й колишнього СРСР) не було сортів кизилу. Вперше було передано сорти нашої селекції в Державне сортовипробування СРСР 1987 року, а в 1990—1998 рр. передано в Держсортовипробування України такі сорти: Лук’янівський, Видубицький, Елегантний, Євгенія, Олена, Світлячок, Семен, Володимирський, Миколка, Радість, Гренадер, Вавиловець.

Для багатьох любителів і деяких фермерів Київської, Черкаської, Хмельницької, Миколаївської, Запорізької областей кизил став уже звичною рослиною, і нам приємно усвідомлювати, що в цьому є заслуга селекціонерів Національного ботанічного саду НАН України. Ранньою весною можна побачити на кожній другій дачній ділянці Київщини на тлі ще безлистих дерев — і особливо красиві на тлі газону — золотисто-жовті хмари квітучого кизилу. Цвітіння в Києві протягом багатьох років спостерігається 20 березня — 20 квітня за середньодобової температури повітря 6—11 0 С. Запилюється кизил бджолами, які дають рясний узяток ранньовесняного меду. Цвітіння триває 12—20 днів, через 10—12 днів після початку цвітіння розпускається листя. Кизил — рослина з перехресним запиленням, у межах однієї рослини запилення не відбувається. На садовій ділянці треба садити не менше як два екземпляри кизилу або, якщо мало місця, можна прищепити в крону дерева гілочку іншого сорту.

Як правило, кизил плодоносить рясно і щороку, тобто періодичності в плодоношенні в нього немає. Урожай кизилу високий: у віці дерева 5—10 років він становить 10—20 кг, у 15 років — 30—50 кг, у 25 років — 80—100 кг. Дозрівають плоди в умовах Києва через 125—140 днів після цвітіння, в серпні— вересні. Плоди дозрівають протягом 20—25 днів, після повного дозрівання в більшості сортів вони не обсипаються і можуть висіти на дереві до листопада, набуваючи відмінного солодкого смаку.