Як це було...

«У моєму розпорядженні десять хвилин. Це так мало. У стінці аорти зяє отвір близько сантиметра. Краї нерівні, навколо змінені запаленням тканини. Не зашити! Ні, не зашити...

Потрібно щось робити. Намагатися. А раптом шви втримають? Боже! Яви диво!

Швидше шию, прагнучи захопити краї ширше. При спробах зав’язати тканини прориваються. Так і знав!

— Давай ще. Ще!

У марних спробах минуло хвилин п’ять.

— Переливайте швидше кров! Оголіть артерію на іншій нозі. Та швидше, не баріться, розтяпи!

— Пульсу немає!

Боже, Боже! Що ж робити? Бачу, відчуваю руками, як слабшають сердечні скорочення.

Епітети, різні слова. Я кричу, тому що у відчаї. Я ледве не плачу. Я не хочу жити на цьому жахливому світі, в якому ось так вмирають дівчатка...».

Таким є один із кульмінаційних епізодів цієї пристрасної сповіді, який і дав, власне, імпульси до створення знаменитої книги. Але чому ці сцени так приголомшують? Чому газета «Нью-Йорк Таймс» у рецензії після публікації повісті в США назвала Амосова правдошукачем, від сторінок якого волосся стає дибки? Медицина в екстремальних ситуаціях і зіткненнях у відблисках смерті, цей найдраматичніший бік людського життя — і для хворого, і для лікаря — вперше постала абсолютно оголеною. Ці рядки міг породити саме хірург, здатний в істинних відчуттях передати свої переживання. Якщо ж говорити про предмет, що викликав ці звичайні, але й незвичайні слова, йдеться про виклики хворого серця, коли інші зазвичай відступають, і якраз таким тонким льодом треба пройти. Але для цього треба було бути Амосовим, майже гладіатором, що знову й знову кидає в жахливі ці бої і власне серце. А звідси й чарівні одкровення.

Якимось чином у восьми днях повісті, в їхніх інтервалах часу, що охоплюють насправді роки, майже як в біблейському Бутті, Амосов відобразив всі світлотіні своїх дерзань, свого болісного подвигу — в ім’я зцілювальних змін у кардіохірургії, яку як сучасну дисципліну він в Україні, та й неабиякою мірою у світі, сам і генерував. Фактично перед нами емоційна історія його починань — від конструювання власного АШК, своєї моделі «механічного серця», з його дивовижними можливостями, але й розуміння ризиків, битви за нові конструкції клапанів — до трагічної аварії у кисневій камері, що сталася, зрозуміло також на благо. І в ці умовні вісім днів укладається, по суті, вирішальне перше десятиліття пошуків Миколи Михайловича як сердечного хірурга, що зумовило й усе інше. «Ось він, цей відсоток. І взагалі життя, і смерть — у відсотках. Як у бухгалтерії. А куди подінешся? Потрібно шукати розраду. Все-таки сімдесят дівчаток зі ста підуть до школи, виростуть і вийдуть заміж. Після такої операції можна».

Побут і пульс клініки. «А я поки зайду до палат. На третій поверх — там лежать хороші хлоп’ята. Вони вже поза небезпекою, і я їм зовсім не потрібний. Але вони мені потрібні. Зараз, перш ніж йти на цю операцію... Грають «в Амосова». Стоїть семирічний Мишко. Як мені розповідали, він зображує мене:

— Надька, ти неправильно робиш! Коли зондують, завжди темно. Потрібно залізати під ліжко...

І є ще одна палата. Своя приваблива нитка повісті. У ній лежить Сашко, талановитий науковець, здатний математичними знаками з абсолютною точністю спрогнозувати кібернетичні вертикалі суспільства, що цікавлять Амосова. Поза сумнівом, Сашко за повістю, наче «друге я» хірурга Михайла Івановича, який Амосовим, по суті, й є. Хоча, за сюжетом, він на десять років старший за Миколу Михайловича, і в нього, в побудові сторінок, не донька, а улюблена онука. Насправді, це Катя Амосова, що пронизливо відчуває переживання батька, а в книзі — дідуся.

«Сьогодні звичайний день. П’ять операцій, з яких одна зі штучним кровообігом, — це Саша. Починають зазвичай із молодших. Два ординатори повідомили про хворих з мітральними стенозами. Потім рак легені. Семен повторно перев’язуватиме боталлову протоку. Перша операція у хлопчика була два роки тому».

МИКОЛА АМОСОВ /  ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Турботи, турботи, турботи, важлива частина яких — радикальна допомога тим, хто лише на важкому шляху до одужання, хто знаходиться на разі в зоні ризику, але від дітей і дорослих, яким лише тут можна спробувати допомогти, просто не можна відступитися. Та все ж особлива повість у повісті, її інтелектуальний нерв — історія Сашка, розмови з ним і думки довкола неї.

«Перше знайомство: у рентгенкабінеті, на амбулаторному прийомі. Багато хворих. Юнака направлено з мітральним стенозом.

— Жодного стенозу. Недостатність третього ступеня.

Яка він цікава людина. Він відкрив для мене цілий світ. У чому суть? Кількісні стосунки у всьому. «Інформаційний план світу». Біологія, мистецтво, соціальні науки. Всюди панують закони переробки інформації. Зустрічалися кожного тижня. Як лікар я бачив, що йому дедалі гірше. Задишка, стомлюваність. Часто лягає під час бесіди після тисячі вибачень...

Повезли вже, напевно?

10.30, час. Посміхався він добре сьогодні. Щось буде через декілька годин? Як перенести, якщо помре...».

Медичні терміни й подробиці через рядок, причому дається навіть розшифровка деяких. Але дивна річ, перед нами воістину художнє полотно. «Я бачу страждання людей від хвороб. А скільки ще інших, яких я не бачу? Від приниження гідності людини, від кохання, що минуло, або нерозділеного кохання, від неможливості зрозуміти один одного? Що ж мені робити? Померти?

Скільки разів у такі хвилини приходила ця думка! У боротьбі, яку ведуть хірурги, вмирають лише хворі. Але тієї миті, коли серце зупиняється у твоїх руках, і життя, як вода, витікає між твоїми пальцями, скільки разів хотілося все віддати, щоб його утримати! Півжиття. Все життя. Але ніхто не бере в обмін. І хворий помирає, а я залишаюся. Минає час, і я не погоджуюся мінятися. Передумав. Проте від кожного такого випадку залишається щось, що зменшує бажання жити».

Таким був Амосов — стоїк у хірургії крізь гострі страждання, бо такою, правдивою і чутливою була його натура. Можливо, й інші хірурги відчувають щось подібне, адже були випадки самогубств лікарів в історії після лікарських трагедій, однак висловив це, гранично щиро й глибоко покірливо, київський подвижник.

Або такий його аналіз особливостей покликання: «Управління руками — це і є думка під час операції. Миттєва оцінка результату, замикання нового руху. Весь світ вимкнено. Можна простояти шість годин і не відчути, що є ноги...».

І, загалом, про те саме, але саме по-амосовськи, в коротких реченнях. У розділі «Другий день», в пролозі, він пише: «Дорога йде в гору, я йду на роботу. Майже кожен ранок я деруся в гору (а так і було, за колишнім списком Степана Разіна, до нинішньої вулиці Амосова, повз бакінститут. — Ю. В.). У думках теж операції. З ранку туго закручується пружина. Наче вже все сто разів продумано. Та це лише зверху. Уривки думок. «Потрібно не забути це. Мабуть, краще зробити так. Ось тут зачекати. Спитати анестезіолога...». Навіть трохи ворушу руками». Юрій Щербак написав про цю дорогу так: «Через двісті років дерева згадуватимуть, що тут ішов Амосов».

Та ось з’являється сміливий план створення кисневої камери, що вселяє великі надії, та насправді фатальної, за збігом обставин. «Камера. Уявляєш? Набряк легені — туди. Синього хворого — оперувати. Гіпоксія після операції — теж. А інфаркти? А газова флегмона?». Нововведення у дії, з цілющими результатами, спочатку на собаках, потім у допомозі спочатку кільком пацієнтам. Наяву. І раптом фатум: « В камері нещастя! Швидше... Пожежа від електрики. Клапан вирвало тиском. Все сталося блискавично. Сімдесят дев’ять відсотків кисню. Дві атмосфери. Ти ідіот. Кретин... Сорок осіб із вищою освітою мали стосунок до цієї справи. І жоден не сказав про небезпеку. Все одно — ти мав знати»... Коли це сталося, Амосов телеграмою відмовився від балотування на звання академіка АМН СРСР. І раптом у фіналі повісті, після невеликого скромного бенкету на честь шістдесятиліття Михайла Івановича, з дружнім фотомонтажем (насправді, очевидно, в якихось деталях описано п’ятдесятиліття Миколи Михайловича) знову звучать мрії про кисневу підтримку.

«Деякі йдуть на операції, тому що життєві ресурси вичерпано. А він ні (це про того Сашка, що пішов!). Він і хворим жив. Знаю, погодився б лежати, аби лишень мислити. Якби була велика киснева камера, то таких хворих можна було б тримати безперервно, роками». Аби лишень мислити... Але ж це аксіома Амосова, що в цьому контексті у чомусь перегукується із фантастичною «Головою професора Доуеля».

І висновок «Дня восьмого» абсолютно буденними словами, але й це письменницька непідробна майстерність крізь хірургію: «Сиділи в коридорі, біля сестринського столика, згадували, обговорювали, чому операції стали краще проходити.

— Просто досвід. Десята сотня операцій з АШК...

А вже були: дівчинка з бантами, Сашко, Сіма... Вони всі тут вмирали, у цих палатах.

І зараз присутні. Нагадують. Не дають забувати про головне... А що головне? Можливо, совість?». Совість. Амосовське кредо.

Але як Амосов став шанованим і друкованим письменником? «Спогади (у «Голосах часів») такі: був дійсно жахливий день — розтин дівчинки, що померла з моєї вини. Потім термінова операція з приводу аневризми аорти з кровотечами, що розвинулася після ушивання боталлової протоки. Під час операції аневризма порвалася,  й дівчинка померла на столі від крововтрати. Така туга, що треба було напитися або виговоритися... Наступного дня почав писати. Так народився «Перший день».

Пам’ятаю, що було відчуття сорому, коли перечитував і правив. Але заховати не міг. Читав і перечитував, навіть вголос. Надихнувся. Вирішив використовувати цей дар для оголошення своїх наукових ідей. Врешті-решт, наважився представити друзям. Вигадав фабулу і до кінця 1963 року написав усю книгу. Дольди (йдеться про письменника Ю. Дольда-Михайлика, пацієнта Миколи Михайловича, та його дружину. — Ю. В.), схвалили, і Юра влаштував знайомство у видавництві «Радянський письменник». Вийшло дуже вдало, редактори замінили всього декілька фраз. Час був ліберальний — «відлига». Першим «Думи і серце» надрукував київський журнал «Радуга».

Знову гортаю незбагненний бестселер в амосовському двотомнику, виданому за редакцією Катерини Миколаївни Амосової до 100-ліття від дня народження батька. У передуючому есе «М. М. Амосов: портрет» вона пише: «Ось основні книги того періоду: «Операції на серці зі штучним кровообігом» (1962 р.), «Регуляція життєвих функцій та кібернетика» (1964 р.), «Моделювання мислення та психіки» (1965 р.). 1965 року вийшла перша (і, на мій погляд) найяскравіша художня книжка М. М. Амосова «Думи і серце». Витяг із його щоденникового запису 10. 10. 70: «...Часу письменництву віддав небагато. Ефект великий — моя слава хірурга — вона від книжки «Думи і серце».

Слава як така... Як категорія марнославства, адже вона була абсолютно не потрібна й чужа для Амосова, він був страстотерпцем і непохитним лицарем, але з неприйняттям німба. Але у цьому випадку книга сприяла належному розвитку клініки, припливу нових учнів, нових ентузіастів, новим ідеям, створенню найлегендарнішого Амосовського інституту. Так було. І тому безліч людей, дітей і дорослих, врятованих Миколою Михайловичем , — це плід і слід цієї книжки.