Засіб проти зла

Війна огидна тим, що люди перетворюються на статистику. Кількість евакуйованих, поранених, убитих нагромаджується, як знеособлена бухгалтерія. І це ненормально. Не знаю, чи можна почути Донбас, чи будь-яку іншу частину світу — але чути окрему людину, хоч яких би вона була переконань, особливо людину, яка живе практично на лінії фронту, — можна і навіть потрібно.

Наше спілкування з Наталією спочатку мало носило однобічний характер. Переконаний противник Майдану, нещадний критик США, прибічник ДНР, вона регулярно присилала мені в приватні повідомлення на «Фейсбуці» посилання на статті, які підтверджують її правоту. Я не відповідав. Можливо, так би ми й залишилися одне для одного такими віртуально-політичними привидами, доки одного дня я не запитав у неї, як справи.

Наші розмови не йшли гладко. Врешті-решт, я запропонував їй відповісти на мої запитання. Нижче — інтерв’ю, яке вийшло в результаті.

За винятком суто стилістичних правок і скорочень, все, що мені сказала Наталя, у тому числі і ті речі, які можуть здатися спірними, я залишаю без змін.

— Наталю, чи не могли б ви спочатку розповісти про себе?

— Зі своїх 38 років перші 16 я провела в Горлівці Донецької області. Це традиційне промислове містечко, те саме, в якому розташоване хімоб’єднання «Стирол», що випускає добрива, вітамін С та «Спірулін» і в якому у чоловіків довкола очей частенько можна побачити незмивні «стрілки» від вугільного пилу. 8 років я прожила в Дніпропетровську, де вступила до університету на факультет журналістики і одружилася, 10 років — у Києві, де в нас народилася дочка. Зараз мешкаю в Донецьку, у своїх батьків. Трохи фотографую, трохи займаюся японською мовою і думаю над тим, як будувати подальшу долю.

— Коли ви відчули, що ваше життя почало ставати частиною новин?

— Думаю, це сталося не тоді, коли теплим весняним днем, вийшовши на вулицю, я побачила в небі два військові літаки, які летіли так низько, що, попри мою короткозорість, змогла добре їх розгледіти. І не тоді, коли у «Фейсбуці» мені запропонував дружбу молодий чоловік із Слов’янська, батько трьох маленьких дітей, викликавши в мене важке відчуття відповідальності, страху і невідворотності того, що відбувається. І навіть не тоді, коли в Донецьку, на центральній площі, стали проходить мітинги на підтримку референдуму в Криму — хоча атмосфера у світі, судячи з новин у Мережі, тоді розігрілася до межі, і загроза ядерної війни висіла в повітрі разом з весняним відчуттям приходу тепла і світла.

Мабуть, це сталося, коли працівниця мого чоловіка, перекладачка з японської, молода дівчина, дочка урядовці і мати симпатичної дівчинки, активна учасниця Майдану, на прислану мною статтю з альтернативним поглядом на те, що відбувалося взимку в Києві, відповіла в наказовому способі «перебувати на місці й чекати на наслідки» (на той час, за повідомленнями деяких джерел, декілька автобусів з представниками «Правого сектору» мали приїхати до Донецька з метою «наведення ладу»). Можливо, тоді я й усвідомила, що життя змінюється різко і безповоротно.

— Пам’ятаєте, коли був перший обстріл?

— Першим обстрілом я вважаю події, які відбулися 26 травня в Донецькому летовищі. Над містом цілий день літав військовий літак. Не полишало почуття небезпеки і безпорадності. Як пізніше стало ясно з Мережі, від ударів української авіації там загинуло понад сто осіб. Наступного дня місто було абсолютно порожнє. На вулиці не було ні людей, ні машин, крамниці зачинено. Влітку частенько народ роз’їжджається на дачі, у відпустки, діти на канікулах, і в місті теж панує порожнеча, але вона тоді легка, безтурботна. 27 травня місто було порожнє від страху. І це непередаване важке відчуття, можливо, я запам’ятаю назавжди.

— Як війна вплинула на ваші повсякденні заняття?

— Коли б не воєнні дії, я б більше їздила. Донецький край дуже мальовничий, навіть просто переміщуючись на велосипеді, можна зробити багато цікавих світлин. Тепер, коли я беруся за будь-яку справу, мені бракує впевненості в завтрашньому дні, щоб продовжувати її досить швидко і в доброму настрої. Вже понад рік не можу побачитися з дочкою (вона мешкає і вчиться в Києві), а запрошувати її до Донецька за даних обставин — недоцільно. Те ж саме стосується планів із навчанням, роботою і так далі. У цілому, стан невпевненості, підвищеної небезпеки, тривоги заважає діставати задоволення від життя і повноцінно спілкуватися з людьми.

— Яка зараз атмосфера в місті?

— Останнім часом стріляють частіше. Будинок моїх батьків розташовано в приватному секторі, недалеко від центру. Весь цей час світло і вода тут були без перебоїв, продуктові крамниці та ринки, як правило, працювали справно. Але кільце воєнних дій звузилося і, наприклад, вже понад місяць на ринок не приїжджають продавці меду із Західної України, які раніше постійно ним тут торгували. Відділення банків у місті частенько зачинені або відкривають двері на прохання — мабуть, перестраховуються від мародерства. А люди в камуфляжі і зі зброєю стали зустрічатися частіше. І хоча, як правило, вони зустрічаються з мирних питань, за ними відчувається відчуття військової загрози.

— Зараз, коли протистояння йде вже не перший день, ви боїтеся більше чи менше? Чи є у вас свій власний засіб проти страху? Чи ви вже звикли?

— Скоріше, засіб проти зла. Зла цього світу, яке з’явилося не вчора і, мабуть, зникне не завтра. Способів безліч, вони відомі — хтось співає, хтось малює, або читає книги, або вишиває. Я з нещодавнього часу саджаю квіти. Що ж до звички — гадаю, звикати до подібних речей небезпечно. Потрібно усвідомлювати, як розвиваються події, якщо маєш намір залишитися живим.

— Чи думали ви про те, що вашому життю може бути пряма загроза?

— Якби десять років тому мені сказали, що я переживатиму подібні події, скоріше за все я б не сприйняла це серйозно. Загроза життю не така рідкісна, як може здатися на перший погляд. Люди гинуть в аваріях, на небезпечному виробництві, від хвороб і від рук злочинців. Але сьогоднішні події мають масовий і, що ще страшніше, навмисний характер. І це не може не пригнічувати.

— З іншого боку — чи уявляли ви собі, що вам, можливо, самій доведеться позбавити життя іншу людину?

— Важко відповісти. Але, гадаю, за нинішньої ситуації до цього слід бути готовим.

— Як для вас змінилися значення слів «мир», «ненависть», «любов»?

— Любов давно є цінністю в моєму житті. Можливо, через якісь труднощі вона часом відходить на задній план, що несправедливо. Що стосується миру, то, на мій погляд, сучасне суспільство — і тут я не виняток — дуже давно не відчувало потрясінь у цій сфері, і відчуття цінності миру притупилося. Гадаю, якщо коли-небудь все благополучно закінчиться — це стане хорошим уроком на майбутнє ВСІМ сторонам конфлікту. Хотілося б дожити до цього дня!