Життя за принципом «аби не гірше»
За попередніми даними ООН, нині лише 5% українців живуть за європейськими стандартами. Але крім об’єктивної бідності, говорять експерти, в Україні поширена і суб’єктивна
В Україні борються з бідністю вже понад 20 років. Серед підписаних «Цілей тисячоліття» є ціль подолати бідність до 2015 року. Але якщо, за даними ООН, до 2008 року кількість бідних людей в Україні поступово зменшувалася, то 2012-го ми повернулися до рівня 2006 року. До того ж, за попередніми даними ООН, нині лише 5% українців живуть за європейськими стандартами.
«В українців є значні проблеми із врівноваженням власного бюджету. Бідними вважаються ті, хто витрачає понад 60% сімейного бюджету на харчування. За минулий рік відсоток таких людей склав 41,5%», — повідомила старший програмний менеджер ПРООН Катерина РИБАЛЬЧЕНКО.
Також, за даними агентства політичного консалтингу «Перспектива», минулого року тільки 17% вірили у поліпшення життя, третина дивиться у майбутнє з тривогою.
БУТИ БІДНИМ ЧИ НІ — ВИБІР ЛЮДИНИ?
Проблему бідності вивчають не тільки економісти, політологи, соціологи, а й психологи — в Європі, Америці, Україні. Адже часто причина бідності криється в підсвідомих установках людини, в ментальності, в заниженій самооцінці. Причин — завжди більше, ніж одна, вважають психологи.
«Ми не заперечуємо економічного контексту. Наприклад, якщо людина дуже активна, діяльна, але не має престижної роботи та нормального заробітку, бо змушена доглядати хворих батьків, — наводить приклад доктор психологічних наук, завідуючий лабораторії спільнот і мас Інституту соціальної та політичної психології АПН України Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ — Ми досліджуємо чому в однаковому середовищі люди з однаковими об’єктивними можливостями живуть по-різному. Ми розглядаємо психологічний аспект. Бути чи не бути бідним — це вибір людини. Але це речі дуже тонкі... Особа, не усвідомлюючи ситуації, перебуває в стані певної прихильності, лояльності до бідності.
На Заході є багато досліджень бідності — переважно соціологічних, з яких добре видно особистісні чинники. Щодо нас, то бідні творять певне середовище, культуру бідності як таку, і в процесі взаємодії вони одне одного індукують (підсилюють установки — Авт.). Це не так стан переживання бідності, як стан небажання щось змінити, щоб бідності позбутися. Цю культуру вони закріплюють одне в одному: що так можна жити, що це норма, що це не страшно. Вони самим способом життя стверджують, що не треба нічого робити, натомість нарікають, скаржаться. І навіть в цьому наріканні люди можуть здобувати для себе моральні дивіденди. В ході дослідження ми побачили, що регіональних відмінностей немає. Є відмінності в орієнтації на допомогу держави (Східна Україна) чи на те, щоб виїхати за кордон (Західна Україна). Відмінності між українцями і поляками, напевне, є, але між українцями і росіянами — невеликі, або їх взагалі немає, тому що ми всі вийшли з однієї шинелі».
ЩАСЛИВЧИКИ, ОБРАЖЕНІ ЖИТТЯМ, І ПЕСИМІСТИ
У дослідженні йдеться про людей здорових, з освітою, але які гірше живуть за рівних собі у своєму середовищі. Так, вдалося опитати 117 осіб віком від 18 до 50 років (безробітні й ті, що працюють) у Києві та Бердянську. Після аналізу отриманих даних, людей розподілили на три групи — «щасливчиків», «тих, хто вважає, що їх життя образило» і на песимістів. «Щасливчики» склали 28%. Це люди, які працюють, вони — соціально активні, вважають себе успішними, самодостатніми. Їм властиве осмислення власного життєвого досвіду, вони люблять свою роботу. Майже стільки ж — 29% — люди, які вважають, що життя з ними обійшлося несправедливо, чогось позбавило. У своїх невдачах вони часто звинувачують інших, обставини життя, також відчувають свою мало значимість. Серед їхніх емоцій переважає образливість, заздрість. Загалом для цієї другої групи характерна відстороненість від життя, ізоляція. До речі, серед цих людей найбільше осіб з вищою освітою.
Але найбільше, як виявилося, у нас песимістів — 43%. Ці люди відчувають свою нікчемність, скаржаться на неможливість щось змінити, фатальність всього, що відбувається. Треба наголосити, що все це — позиції молодих людей (до 50 років)! При чому невдоволеність своїм життям не залежала від їхнього матеріального стану. Тому, однозначно, йдеться про субкультуру бідності.
«Субкультура бідності пов’язана із хронічним станом «позбавленості». Культура незадоволеністю життям корелюється із культурою бідності, і не корелюється між статтю, віком, доходом. При цьому люди з вищою освітою проявляють більше психологічного захисту — вони виправдовуються, чому вони бідні. Загалом же громадяни виробляють свою систему цінностей — пояснення чому вони не можуть досягнути успіху, — і перебувають під впливом загальноприйнятих норм, установок. Субкультура бідності — це психологічна частина стилю життя. Безумовно, тяжіння до бідності формується в дитячому віці, коли дитина засвоює досвід своїх батьків. Психологічне тяжіння до бідності — один із складових культури бідності, — вважає науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології Ірина БЄЛАВІНА.
ПРО СУБ’ЄКТИВНУ ТА ОБ’ЄКТИВНУ БІДНІСТЬ
Отже, є суб’єктивна та об’єктивна бідність. Першу дослідники оцінюють за тим, якою вважає себе людина — біднішою чи багатшою, в порівнянні з людьми, які її оточують. Об’єктивна — це оцінка середнього доходу на одного члена сім’ї. В ході дослідження фахівці опитали майже три тисячі респондентів у п’яти містах. Суб’єктивно бідні склали 32%, об’єктивно бідних — 45%. Тобто, між ними немає чіткої межі. До суб’єктивних показників бідності психологи зараховують рівень задоволеності життям, соціальне самопочуття, психологічний комфорт, оптимізм/песимізм, соціальну активність, а також такі особисті якості як альтруїзм, емпатію. Чим вищий оптимізм, активність людини — тим більше можливостей змінити своє життя.
На жаль, держава не завжди допомагає, а часом і заважає людям ставати щасливішими. Без сумніву, для того, щоб почуватися добре, потрібно працювати, бути затребуваним. Завдання — дати людині роботу. Як правило, про гідну зарплату йдеться рідко. При цьому соціальні виплати, які отримують громадяни, є вищими за можливий заробіток. Через те люди живуть за принципом «аби не гірше».
«На державну соціальну підтримку населення витрачають шалені кошти: суми на соціальні цілі досягли рівня доходів населення від роботи. Це знижує соціальну активність громадян. Але водночас, держава абсолютно не підтримує тих, хто потребує допомоги», — резюмує Катерина Рибальченко.
