Чого далі чекати від Путіна

За минулі півтора тижня в світі сталася низка подій, які тією чи іншою мірою стосуються України. Це відкриття 70-ї сесії ГА ООН, на якій американський і російський президенти проголосили протилежне бачення устрою світу, зустріч лідерів «нормандського» формату в Парижі, на якому російський президент погодився на певну деескалацію ситуації на Донбасі  і пряме військове залучення Росії в сирійський конфлікт.

«День» звернувся до провідного дослідника Інституту Брукінгс Лілії ШЕВЦОВОЇ з проханням дати оцінку процесам, що відбуваються в світі, й розповісти, які наслідки агресивні дії Кремля матимуть для самої Росії й України.

«НАЙГОЛОВНІШИЙ ГЕОПОЛІТИЧНИЙ І ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИКЛИК — ЦЕ ВІЙНА РОСІЇ З УКРАЇНОЮ»

— Сьогодні пріоритети в оцінці глобальних світових викликів серйозно змінилися. І тут, звісно, є певні негативні моменти для України. Серед останніх викликів, які переживає Захід, це три кризи: з біженцями в Європі, російсько-українська війна й ситуація на Близькому Сході. І, поза сумнівом, найосновніший геополітичний і цивілізаційний виклик — це війна Росії з Україною, яка перейшла в латентну фазу конфронтації.

І Захід, вочевидь, не має рішення й розуміння, як вийти з цієї кризи, хоча є розуміння її серйозності, а також розуміння руйнівних наслідків при подальшому поглибленні цієї кризи. А якщо немає рішення й немає розуміння, як вийти з цієї пастки, природно з’являється спокуса відкласти війну Росії з Україною, відкласти кризу, пов’язану з Україною, на задню полицю. А це, поза сумнівом, ставить Україну в складну ситуацію, тому що Київ позбавляється усвідомленого й скоординованого західного потенціалу підтримки. Але з цією ситуацією доводиться жити. І це створює нові виклики й завдання для української дипломатії.

Про позицію Кремля щодо Заходу

— Ми бачимо, що Кремль намагається оформити нову-пост-пост кримську формулу виживання. Пост-кримська, що викликала переможну ейфорію, вже не працює. У чому суть нової формули? З одного боку, прагнення зберегти військово-патріотичну легітимацію влади й шукати новий військово-політичний наркотик для населення.  З другого боку, є відчуття, що Росія не може бути наддержавою в ізольованому маргінальному стані, тому є прагнення вийти з ізоляції й повернутися за стіл із західними державами. Це гра на двох піаніно. Свого роду розтяжка, яка може привести до розриву. Чим пояснюється? Кремль, тим паче з нинішнім лідером, не може повернутися в стан мирного часу. Адже це вимагає розв’язання внутрішніх проблем. Вони це вже не можуть. Але й бути у стані війни вони довго не можуть також. Їм потрібен діалог із Заходом, зняття санкцій, торгівля газом. Крім того, ні еліта, ні народ не хочуть війни.

Ця ситуація драматичніша для влади, ніж кінець СРСР, — тоді було більше можливостей для самозбереження, ніж зараз.

Судячи з усього, спроба  Путіна за прикладом антигітлерівської коаліції Обамі на полях ГА ООН запропонувати коаліцію боротьби з ісламським фундаменталізмом була його прагненням пробити шлях повернення за стіл з великими державами. Та, мабуть, не вийшло. І зараз ми бачимо дії з ескалації напруження на Близькому Сході, використання крилатих ракет з Каспійської флотилії, обстріл російською авіацією. По суті справи, це силовий шантаж, відчайдушне прагнення змусити Захід потіснитися й прийняти путінські правила гри за рахунок биття вікон на Близькому Сході.

Є ще й інша важлива складова — це спроба Путіна проектувати силу не лише, щоб переконати Захід у збереженні своєї життєздатності, це ще спроба лідера, що втрачає вплив, викликає заклопотаність у суспільстві, особливо серед еліти, утримати еліту довкола себе, запобігти її фрагментації й зберегти свій режим.

Про позицію Кремля щодо України

— Одним з другорядних завдань Кремля є прагнення відвернути увагу від України. І тому, що є усвідомлення того, що український чинник втрачає свій мобілізуючий вплив на російське суспільство. Населення втомилося від війни з Україною й української теми в зомбоящику. Навесні лише 16% російських респондентів були готові йти на жертви на користь держави, що свідчить про низький ступінь консолідуючого значення української теми. Звісно, є прагнення звільнитися від санкцій, які працюють і дуже кусають російську економіку. Також є певне прагнення обміняти — мікшування української кризи в обмін на співпрацю з Сирією.  Цим пояснюється м’якша позиція Путіна, зокрема й на паризькій зустрічі, і певні кроки з деескалації російського силового натиску на Донбасі.

Про готовність Кремля до реального мирного виходу  з війни з Україною

— Тут жодних сумнівів і жодних ілюзій не має бути. Абсолютно зрозуміло, що Москва прагне й готова до деескалації, але водночас Москва шукає шляху примусу України й примусу Заходу до прийняття російської формули миру в Україні й на Донбасі.

У чому вона полягає? Тут Москва не відходить ні на крок, ні на йоту: Україна залишається в «сірій зоні», поза членством НАТО й поза активною співпрацею з ЄС. Донбас як анклав входить до структури української державності, щоб там чинити руйнівний і деморалізуючий вплив. І поки що від цих основних завдань Кремль не відмовляється.   

Про готовність Європи, Меркель, Олланда й Обами прийняти російську формулу нового мирного підходу до України

— Тут важливо бачити одне. Захід хоче розв’язати проблему так званої «української кризи» при збереженні територіальної цілісності України. Це основна принципова позиція Ангели Меркель. Проте, ресурсів, прагнення, можливості, готовності Заходу повернути ситуацію у статус-кво-анте — немає. Отже, зараз Захід шукає можливості компромісу з Росією в рамках збереження територіальної цілісності мінус Крим. А це означає наполегливе, свідоме прагнення передусім Меркель шукати компромісу з Москвою в рамках урізаної територіальної цілісності. Тобто в рамках примусу України взяти Донбас назад зважаючи на інтереси Росії. Йде пошук, по суті справи, між готовністю України забрати Донбас й урахуванням російських інтересів впливати на Донбас, який має залишитися в рамках української державності.

Важливо зауважити, що  тут зберігається абсолютне протиріччя між стратегічними інтересами Росії й України. Кремль як і раніше зберігає прагнення утримати Україну в рамках свого геополітичного впливу або, принаймні, в «сірій зоні». Україна обрала інший геополітичний вектор, але якою мірою вдасться знайти компроміс у тактичному плані, покаже майбутнє. У мене є великі сумніви, що компроміс з приводу виборів, у питаннях особливого статусу можливий при збереженні відкритого кордону й при збереженні сепаратистів і збройних формувань на Донбасі. А якщо не вийде, то Заходу доведеться вдавати, що вони досягли мирного рішення. 

Про роль Меркель, Олланда і Обами в українському питанні

— Ми бачимо драматичну зміну ситуації в Європі. Німеччина, власне кажучи, підмінила собою ЄС, який виявився абсолютно безхребетним, безпринципним і позбавленим можливості, готовності і найголовніше ресурсів здійснювати будь-яку чітку  лінію в зовнішній політиці, перш за все щодо найсерйознішої кризи, яку переживає Євросоюз, — кризи довкола України. Але тягар, який узяла на себе Меркель, вивів її з попередньої ролі — лідера однієї європейської держави, але політичного карлика, хоча економічного гіганта і змусила змінити форму лідерства, взяти на себе всю відповідальність за європейську політику і навіть підмінити абсолютно безхребетного Обаму. Але, вочевидь, Меркель уже досягла тих меж своєї політики і в своєму лідерстві, які може викликати серйозні наслідки і для  її ролі і для її впливу в Німеччині. Важко чекати від неї більше сміливості, більшої мужності і більшої готовності взяти на себе відповідальність щодо примусу Росії до ефективнішого миру в Україні. Тим більше, за умов повної відсутності підтримки з боку Америки.

Тут безперечна одна істина. Навіть при вирішальній ролі Меркель, яка показує приклад динамізму, послідовності, але без участі Америки у вирішенні глобальних викликів, у тому числі виклику, пов’язаного з Україною, вирішення цих проблем неможливе.

«РОСІЯ ПРАКТИЧНО ПОВТОРЮЄ ПОМИЛКОВІ КРОКИ, ЯКІ ЗРОБИЛО РАДЯНСЬКЕ КЕРІВНИЦТВО 1979 РОКУ»

— Як сирійська криза може вплинути на виживаність самої Росії, яку після її втручання в Сирії на боці Асада  стали називати Рашиа, де закінчення означає шиїти? І наскільки дійсно Путін, ідучи на цю воєнну авантюру, робив висновки з афганської трагедії СРСР?

— Дії Путіна в Сирії є свідченням існування двох чинників. Перший чинник мій колега Ігор Клямкін визначив як «воронку імпровізації». Зробивши одну імпровізацію в Криму, анексувавши півострів, російське лідерство змушене робити інші імпровізації часом безрозсудні, щоб вийти з першої пастки «воронки імпровізації». Йдеться про безвідповідальність і неадекватність політичних дій лідера, який не осмислює, не продумує наслідки своїх кроків. Виникає проблема, що робити з наслідком цих кроків.

Інший чинник — це системна логіка, логіка самодержавства, на етапі очевидно не просто занепаду, а на етапі агонії, коли  починає повертатися логіка, що призвела до розвалу і розпаду Радянського Союзу. І ось зараз система повернулася фактично на ту ж стежку, яка після афганської війни призвела до 1991 року. Ось Росія практично повторює помилкові кроки, які зробило радянське керівництво 1979 року, і які мали набагато менш серйозні наслідки для Росії. Зараз Путін, вплутавшись у війну на боці  шиїтської меншості, ставши на чолі шиїтського воїнства, фактично поставив себе і Росію в конфронтацію з 1,5 млрд. сунітською більшістю.

Це абсолютно  нова і драматична ситуація з величезними наслідками. У Радянського Союзу був набагато більший військовий і економічний потенціал, ніж потенціал нинішньої Росії. Окрім економічної є складова, яка може призвести до сплеску тероризму, ісламського фундаменталізму в самій Росії. Очевидно, ці наслідки не було прораховано. Але вони свідчать  не лише про неадекватність Путіна і його відчайдушного прагнення вийти з глухого кута, в який він сам себе загнав. Працює, нарешті,  і логіка самої системи на етапі агонії.

— Сьоме жовтня в Росії дуже така дивна дата. З одного боку — це день народження Путіна і цього дня дев’ять років тому було вбито відому журналістку Анну Політковську. Як ви ставитеся до такого збігу обставин?

— Вже не перший рік сьомого жовтня ми згадуємо про те, що не лише злочин проти Анни Політковської не було повністю розкрито, так само як і політичні злочини останніх років. І тут ряд вишиковується вельми драматичний із Борисом Нємцовим як останньою жертвою. І доходимо висновку, що ця держава не лише дозволяє вбивати політичних опонентів, але й ця держава несе відповідальність за їхню загибель. І якраз для того, щоб доповнити цю драматичну картину Путін святкує день народження, граючи в шайбу. А це зайвий раз показує двоїстість і безпорадність держави, яка дозволяє політичні вбивства, й одночасно відчайдушне прагнення лідера проявити свою могутність, силу, енергетику, що змушує мати сумнів, що він володіє цією енергетикою, могутністю, баченням і спроможністю керувати цією країною.

Я не думаю, що після стількох демонстрацій голого торсу та інших сюжетних картинок, які б говорили про «мачизм» нашого лідера, в людей вселяється оптимізм з приводу здібностей лідера на хокейному полі.

«УКРАЇНА МОЖЕ СЛУГУВАТИ ПРИКЛАДОМ І ЛАБОРАТОРІЄЮ, ЯК РОБИТИ БАГАТО РЕЧЕЙ У РОСІЇ»

— Днями колишній прем’єр-міністр Литви Андріус Кубіліус сказав, що для Європи дуже важливо допомогти Україні домогтися успіху, оскільки це може стати прикладом для росіян змінити свою країну. Що ви думаєте з цього приводу, чи може успішна Україна змінити режим Путіна, чи це може бути дуже віддалена перспектива, чи потрібно по-іншому діяти, щоб Росія ставала демократичною?

—  Ми, російські ліберали протягом десятиріч, аж до нещодавнього часу, завжди вважали, що Росія і Україна мають разом іти до Європи. А багато хто досі вважає, що Росія має якоюсь мірою показати приклад реформування Україні. Наскільки ліберали не мали рації. Зараз абсолютно очевидьно, що Україна вирвалася з російської кишені, що Україна йде першою. Хай це буде болісний і драматичний шлях і Москва робить все можливе, щоб зробити цей шлях важким і болісним. Проте, ви вирвалися і підете. Деякою мірою ви станете прикладом для нової Росії, я думаю, так, коли проявиться консолідоване прагнення російської опозиції, коли виникнуть умови для змін у російському суспільстві. Я гадаю, що Україна більшою мірою, аніж інші нові незалежні держави може слугувати прикладом і лабораторією, як робити багато речей у Росії.

— Чому?  

— Досі в російській громадській думці існує впевненість у тому, що Україна багато в чому повторює Росію. Існує  думка, скоріше за все, неправильна про аналогічність і схожість дуже багатьох процесів у ментальності і сприйманні росіян і українців. Таким чином, ви станете багато в чому прикладом для наших експериментів. Інша річ, коли ці процеси почнуться у нас. Незважаючи на деморалізацію російського суспільства, попри зомбування, попри те, що я особисто не бачила суспільства в такому стані, навіть наприкінці Радянського Союзу, є певні сигнали, ознаки надії. Ми повинні признатися, що ми не розуміємо, що творитися в російській свідомості, з російським суспільством. Судячи з опитувань громадської думки, майже половина росіян говорить, що вони хотіли б бачити Росію як країну з високим рівнем життя і не однією з найсильніших країн світу. А це вже говорить про певний перелам у політичній ментальності. Коли 58% говорить, що вони хотіли б бачити реальну політичну опозицію, це говорить про те, що в суспільстві йдуть певні процеси. Інша річ, коли суспільство знайде в собі сили, сміливість, як знайшли українці: сказати про свої сподівання і свої проблеми. Питання в тому, коли вони скажуть: ми більше не хочемо жити в хліві. Ми не знаємо, коли настане цей момент, і яку ціну ми ще за це заплатимо. Але тут почав працювати закон неумисних наслідків — все, що не робить зараз Кремль, вся ця згубна авантюристична політика підштовхує Росію до самопізнання, до самоосмислення, до усвідомлення реальних проблем у житті, до жаху того, у що вони скочуються.