Про миротворчу операцію ООН в «сепаратистському» регіоні Хорватії

Днями в електронному ресурсі Project Syndicate було розміщено статтю «Належне втручання в Україні» відомого європейського політика Карла Більдта — колишнього прем’єр-міністра (1991—1994 рр.) та міністра закордонних справ (2006—2014 рр.) Швеції, великого друга України, чи не найбільшого та найпринциповішого серед політиків Західного світу багаторічного лобіста й прихильника європейського курсу розвитку України. Сьогодні він є безкомпромісним критиком агресивної стратегії та зовнішньої політики президента РФ Володимира Путіна щодо країн пострадянського простору, військової агресії цієї держави проти України, наслідком якої стала протиправна анексія Криму та кровопролитна війна на сході України, що вже забрала тисячі життів українських громадян. Зазначена зухвала агресія спричинила початок руйнації сучасного пост-Ялтинсько-Потсдамського світопорядку (1945 р.), Хельсінкського процесу ОБСЄ (1973 р.), стала небезпечним прецедентом силового захоплення та анексії частини території країни-члена ООН ядерною державою — постійним членом РБ ООН.

Карл Більдт сьогодні не потребує представлення в Україні, оскільки завдяки своїй особистій діяльності та публічним заявам на підтримку нашої держави є широко відомий як серед політиків і фахівців, так і серед широких верств населення. Разом з тим, мабуть, лише обмежене коло фахівців пам’ятають, що в середині 1990-х років минулого століття він посідав низку відповідальних дипломатичних посад у системі ООН та Європейського Союзу: спеціального посланника ЄС в колишній Югославії, верховного представника щодо Боснії і Герцеговини (БіГ), спеціального посланника ООН на Балканах, співголови Дейтонської мирної конференції щодо БіГ. Широкий міжнародний миротворчий досвід дозволив цьому політику провести деякі аналогії та спрогнозувати можливий розвиток ситуації на українському Донбасі на основі моделі врегулювання Югославської кризи 1990-х років, зокрема завершення війни на території Хорватії та мирної реабілітації регіону Східної Славонії, Баранії та Західного Срему (ССБЗС, так зване хорватське подунав’є), що був східним регіоном Хорватії зі значною часткою сербського етнічного населення, на території якого (а також деяких інших районів Західної і Центральної Хорватії) було проголошено сепаратистське утворення «Республіка Сербська Країна» (1991—1995 рр.).

На думку Карла Більдта, якщо Росія справді хоче розв’язання конфлікту на сході України, вона має бути готовою підтримати розміщення міжнародної миротворчої військової місії та міжнародних сил у цьому регіоні. Така місія могла би розпочати процес мирної реабілітації регіону, забезпечити надійний контроль українсько-російського кордону в зоні конфлікту, повернення переміщених осіб та реінтеграції Донбасу до України з належним дотриманням усіх міжнародних норм і правил. Як корисну модель таких перехідних процесів мирної реабілітації та реінтеграції наводять приклад «належного втручання» світової спільноти в особі ООН та створення восени 1995 року Інституту тимчасового міжнародного протекторату — UNTAES — Перехідної адміністрації ООН для прикордонного з Сербією регіону Хорватії — ССБЗС.

Як і у сьогоднішньому випадку із сепаратистськими силами на Донбасі, що повністю у політичному та військовому сенсах залежать, фінансуються та підтримуються федеральною владою президента Володимира Путіна, російськими регулярними військами та найманцями, так і 20 років тому сербські сепаратисти в Хорватії  повністю залежали та підтримувались федеральною владою сербського диктатора Слободана Милошевича, який, як і Володимир Путін сьогодні, наполягав на тому, щоб проблему вирішували прямими переговорами між сепаратистами і урядом Хорватії. В разі реалізації така політика призвела б лише до заморожування ситуації, легітимізації сепаратистських урядів і управлінських структур «Республіки Сербська Країна» (РСК) та наступного її об’єднання в рамках «Великої Сербії» або продовження de facto «незалежного» існування.

Авторові цих рядків у 1998—1999 рр. випала честь представляти Україну у складі міжнародної миротворчої місії Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) в Хорватії, яка, працюючи паралельно з UNTAES, спостерігала за процесом поступової передачі влади в регіоні від Перехідної адміністрації ООН до центральної влади та місцевих управлінських структур Республіки Хорватія, дотриманням відповідних міжнародних норм і правил згідно з Ердутськими і Дейтонськими мирними домовленостями 1995 року. Певною мірою, поділяючи думку про існування деяких аналогій описаної ситуації 20-річної давнини в колишній Югославії і сьогоднішньої — на сході України, а також сподіваючись на подібне ж позитивне і мирне розв’язання спровокованої Росією кризи на Донбасі, як у схожій ситуації це було успішно вирішено за широкої, активної та ініціативної посередницької участі світової спільноти, насамперед ООН, НАТО та ЄС, хотів би привернути увагу до деяких досить принципових відмінностей між цими двома названими кризовими ситуаціями в Центрально-Східній Європі, які можуть принципово ускладнити просування розв’язання російсько-українського конфлікту за «хорватським сценарієм».

Обидві кризи були спровоковані авторитарними режимами країн, які сповідували політику політичного і силового тиску на своїх сусідів, що прагнули до демократії та  справжньої незалежності. Водночас якщо Сербія в середині 1990-х років була лише невеликим шматком колишньої Югославської федерації, що продовжувала тріщати по швах і розпадатися, із посередньою армією та застарілим озброєнням, РФ сьогодні продовжує залишатися у військовому відношенні однією з найпотужніших держав світу, що володіє другим ядерним арсеналом на планеті, є постійним членом РБ ООН і має досить високий політичний вплив у Євразійському регіоні та величезний ресурсний потенціал.

У травні та серпні 1995 р. збройні сили Хорватії, які в оперативному порядку були створені, навчені та озброєні за активної підтримки міжнародної спільноти, завдали значного удару по позиціях Югославської народної армії (ЮНА), що дозволило приєднати до Хорватії Західну та Центральну частини так званої РСК (Західна Славонія), у складі якої після цих наступів залишилися лише території ССБЗС, що фактично припинило її існування.

Зрозуміло, що на зговірливість авторитарного, але вже сильно розхитаного політичного режиму Югославії серйозно вплинули бомбові удари військової авіації НАТО по позиціях ЮНА в Боснії (5 серпня і 22 вересня 1994 р. в районі Сараєво; по району Пале — 25 і 26 травня 1995 р.; а також двотижневі авіаудари в серпні-вересні 1995 р.), після чого белградський режим був готовий погодитися на будь-які домовленості, запропоновані міжнародними посередниками (Дейтонські та Ердутські).

Із зазначеними жорсткими та ефективними діями світової спільноти у відповідь на агресію з боку режиму Слободана Милошевича в межах колишньої Югославії різко контрастує сьогоднішня м’яка політика напучування та умиротворення російського агресора, яку фактично проводять сьогодні країни Заходу, не зважаючи на гарантії, які надавались ними Україні згідно з положеннями Будапештського меморандуму 1994 року та низкою інших фундаментальних міжнародно-правових документів в рамках ООН і ОБСЄ.

Врегулювання хорватської кризи далося дуже високою ціною. За офіційними даними, за підсумками військових дій на території Хорватії у 1991—1995 рр. загинуло понад 30 тис. людей, понад півмільйона мусили покинути місця свого постійного проживання. При цьому, думається, що сьогоднішню кризу українського Донбасу можна було би розв’язати меншими жертвами та меншою ціною. Для цього є кілька підстав. В Хорватії мала місце міжетнічна та міжконфесійна лінії розколу: серби/хорвати і православні/католики. На Донбасі лінія розколу пролягає між тими, хто відносять себе до української політичної нації, яка вибрала європейський демократичний шлях розвитку, і тими, хто вважає «розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» (при тому, що це століття стало свідком двох найкривавіших в історії людства світових війн) і є апологетами «русского мира». Таким чином, це протистояння є переважно в ідеологічній та інформаційно-пропагандистській площині і не є жорстко антагоністичним. Очевидно, що без інтенсивного підживлення з боку Росії регулярними військами та найманцями і їх активного озброєння прибічників «русского мира» на сході України є переважна меншість.

Такі міркування щодо внутрішніх об’єктивних факторів обґрунтування причин розколу на сході України вселяють певний оптимізм. Водночас головний зовнішній фактор, що провокує ескалацію конфлікту на сході України, на жаль, є значно потужнішим і самодостатнім порівняно з фактором політичного режиму Слободана Милошевича в колишній Югославії. Крім того, рівень рішучості, єдності і безкомпромісності світової спільноти, вжитих нею рішучих, в тому числі військових заходів у протистоянні агресору у 1990-х роках і сьогодні не є співставними.

У цьому зв’язку хотілося б підтримати оптимізм Карла Більдта щодо того, що у разі спільних рішучих зусиль України і Заходу на протидію дестабілізації з боку Росії ситуація на Донбасі може отримати конструктивний розвиток за описаним успішним хорватським сценарієм. Водночас залишається лише сподіватися на активізацію позиції Заходу, на продовження і посилення висунення нашими західними партнерами все більш вагомих та рішучих аргументів на підтримку подібного конструктивного розвитку ситуації на сході України.