Виклик Росії міжнародному порядкові

Проблеми, породжені українським конфліктом, носять не лише регіональний, але й системний характер. Конфлікт ставить два важливі питання: наскільки стабільний міжнародний порядок, вибудуваний в основному США після Другої світової війни і розширений після закінчення Холодної війни? І чи готові ліберальні демократії Європи, США та інших регіонів захищати цей порядок, чи ми скоро станемо свідками занепаду Заходу?  

Застосувавши свою військову могутність проти України, Росія зробила зухвале твердження: малі і слабкі країни не мають права самі визначати свою долю. З погляду Кремля, це право належить лише жменьці могутніх держав, які мають потужні збройні сили, включаючи і ядерні озброєння, і які спроможні поводитися на міжнародній арені як заманеться, а їх єдиним стримуючим чинником є не міжнародне законодавство, а інтереси інших могутніх держав. 

Деякі оглядачі називають таку модель міжнародного порядку «поділом світу на сфери впливу», проте Кремль прагне до більшого, ніж просто «вплив». Він прагне до панування, схожого на те, що існувало за радянських часів, коли країни Варшавського договору були лише сателітами, які не могли визначати ні свою зовнішню політику, ні внутрішній устрій. Але на цю модель можна подивитися й інакше – як на проекцію внутрішньоросійської «вертикалі влади» на міжнародну арену. 

ЧИНИТИ ЯК АМЕРИКАНЦІ?

Важливим аргументом на користь тих, хто виступає на користь такої моделі, є віра в те, що саме так поводиться Америка. Цілком можливо, що російський президент Володимир Путін вважає, що він чинить саме так, як американці, що саме так влаштована міжнародна система, якщо прибрати всі декоративні надмірності. Деякі західні аналітики з цим би погодилися.   

Проте вони випускають з уваги той факт, що нинішній світовий порядок зовсім не побудований на простій рівновазі сил. Сила зазвичай пливе через канали правил та інституцій, найпомітнішою з яких є ООН. Це порядок, збудований на ідеї «горизонталі влади» – рівному суверенітеті держав.

Цей порядок, звичайно ж, неодноразово порушувався – в першу чергу Сполученими Штатами. У деяких випадках Вашингтон зловживав своєю силою. Але, в основному, він був змушений діяти так саме тому, що США не просто одна з країн у рамках цієї системи, але її основний творець і гарант.

Майже всі втручання, які здійснювалися під керівництвом США в період, що настав після закінчення Холодної війни, були спровоковані громадянськими війнами або великомасштабними актами насильства. Винятком (вельми суперечливим) з цього правила є інтервенція до Іраку. Але за умов нинішнього світового порядку країни, які не кинуто до трясовини насильства, не загрожують своїм сусідам і не нападають на них, можуть робити практично все, що їм заманеться в тому, що стосується свого внутрішнього устрою (включаючи репресії і обмежене вживання насильства) та зовнішньополітичної орієнтації.

Саме з цієї причини більшість країн підтримують нинішню міжнародну систему, гарантом якої є США: вона повсюдно сприймається як благотворна, яка відкриває перед країнами різні можливості і не змушує їх до підпорядкування.

І не випадково багато країн, які декілька десятиріч пожили під російським пануванням, прагнуть встановити тісні зв'язки із Заходом. Для них стати частиною західної системи означає не лише забезпечення більш високого рівня благополуччя, але й гарантію їх незалежності і територіальної цілісності. Вони віддають перевагу порядкові, забезпеченому багатьма чинниками, де могутність врівноважується правом, а малі країни є суб'єктом міжнародної політики, а не об'єктом геополітичних розрахунків цинічних лідерів.  

НА КІН ПОСТАВЛЕНО ПРИНЦИПИ

Зараз Україна опинилася на стикові обох сфер – західної сфери мультилатерального порядку і неоімперіалістичної сфери російського домінування. Кремль застосовує військову силу з тим, щоб утримати Україну у сфері свого підпорядкування. Щойно Україна стане нормально функціонуючою державою, щойно українці усвідомлять себе громадянами нової країни, шанси зробити з неї російського сателіта наблизяться до нуля.

ЄС зовсім не був зацікавлений у  розширенні своєї сфери на пострадянський простір. Більшість країн ЄС протягом довгого часу була цілком задоволена тим, що Україна зі всіма її проблемами залишалася предметом турбот Москви. Коли Вірменія під потужним тиском з Москви відмовилася від запропонованої їй угоди з ЄС, то Брюссель пальцем не поворухнув у відповідь, якщо лишень не рахувати пропозиції про проведення нових перемовин про вельми урізаний варіант угоди.

Путін не бореться із західною змовою по визволення України з російської сфери домінування. Це значна більшість українців бажає витягнути свою країну з болота корупції і насильства, що асоціюються в їхніх очах із російським пануванням, і відвести її в світ процвітання, ліберальних порядків і верховенства закону, який вони бачать на своїх західних кордонах.

Для Путіна контроль над Україною є ключовим зовнішньополітичним завданням, оскільки вона відіграє центральну роль у плані створення альтернативної міжнародної системи, яка ґрунтувалася б на сферах панування. Він хотів би, щоб Росія стала чимось великим, аніж однією з національних держав у горизонтальній системі собі подібних, і домагається для Росії ролі лідера і начальника блоку країн у багатополюсній світовій системі. Контроль над Україною є наріжним рівнем, піднявшись на який Росія досягне такого лідерства.

Для Ангели Меркель, яка зіграла чималу роль у визначенні західної реакції на український конфлікт, він у рівній мірі є конфліктом за принципи. Захід відреагував настільки гостро не лише тому, що Україна йому не байдужа, але й через те, що ясно усвідомлював, що на кін поставлено не просто долю однієї країни, але, щонайменше, саму сутність європейської системи підтримки світу, і навіть сутність міжнародної системи в майбутньому.

КИТАЙ ВИПРОБОВУЄ СТАТУС-КВО НА МІЦНІСТЬ

Наслідки того, як буде вирішено український конфлікт, матимуть глобальний ефект. Якщо Путінові вдасться відновити російський контроль над цією країною, то буде створено прецедент, і інші країни визнають, що їм теж можна реалізовувати свої неоімперіалістичні амбіції.  

Однією з таких країн, ймовірно, стане Китай. Потенційна «сфера панування» Пекіна поширюється на Східно- і Південно-Китайські моря, але, скоріше за все, зовсім не обмежується ними. За цього часу Китай тестує міцність міжнародної системи, але не атакує її в лоб, як це робить Росія своїми діями на Україні.

Але якщо Пекін відчує, що нинішні норми послабилися, і що Захід і його союзники більше їх не підтримують, то він зможе спробувати підсилити свої позиції в прилеглому регіоні. Це призведе до зростання напруженості з довколишніми країнами і США, які є гарантом безпеки певних сусідів Китаю.

Як і західні сусіди Росії, країни, які межують з Китаєм, зовсім не готові визнавати своє підпорядковане потужнішому сусідові становище. Більше того, більшість країн Східної і Південно-Східної Азії дотримуються концепції «горизонталі влади» – вони вірять у суверенну рівність держав, у свободу самим визначати свій внутрішній устрій і зовнішню політику, до якої вони звикли з часів закінчення Другої світової війни, і яку вони високо цінують. 

Найбільш оптимальним і дешевим способом мінімізації ймовірності виникнення подібного роду конфліктів у всьому світі стало б відновлення норм міжнародної поведінки в сьогоднішній Україні. Протидія Росії і забезпечення необхідного простору для України, підтримка її зусиль щодо вибудовування повноцінної держави з життєздатною економікою мають стати одним із головних пріоритетів для Заходу і його союзників. Якщо це вдасться, то норми сьогоднішнього міжнародного порядку буде зміцнено і підтверджено на благо всіх.

Ульріх ШПЕК – експерт з питань зовнішньої політики, старший науковий працівник Європейського центру Карнегі, Брюссель.

 (www.intersectionproject.eu)