Небезпечний градус

Віче «Правого сектору» пройшло під досить радикальною назвою «Геть владу зрадників!». Перед самим заходом ПС в палаці «Жовтневий» провів з’їзд, на який з'їхалися представники Добровольчого Українського Корпусу, всіх обласних осередків політичного крила руху та Провід структури на чолі з Дмитром Ярошем. Згаданий з’їзд обговорив позиція «Правого сектора» щодо неучасті їхньої партії у місцевих виборах восени з огляду на неможливість зміни ситуації через пануючу олігархічну систему.

Дмитро Ярош поставив також питання про початок роботи над організацією референдуму, що відбудеться відносно питань недовіри народу до уряду і Президента, скасування «Мінських угод», блокування окупованих територій, відміни нещодавно поданих Верховною Радою до Конституційного Суду змін до Конституції та утворення системи самоорганізації населення. Після з’їзду його учасники рушили на Майдан, де зібралось понад 3 тисяч громадян.

На головній площі країни виступила низка відомих персон. Зокрема, дисидент Левко Лук’яненко, який висловив свою підтримку «Правому сектору», Степан Хмара, сам Дмитро Ярош, інші політики, добровольці і правозахисники.

Можна сказати, що всі виступаючі зійшлись на основних спільних засадах - критика діючої влади на чолі з Президентом, якого звинувачують у пасивній політиці щодо агресора та потуранню олігархам; вимога визнати «Правий сектор» українським армійським легіоном на рівних правах з іншими офіційними військовими формуваннями; припинення тиску на ПС; визнання Росії агресором і припинення будь-яких перемовин з Кремлем. При цьому більшість виступаючих провела чітку лінію між жорсткими вимогами до влади і розумінням, що країні не потрібен третій Майдан, який може призвести до поразки України через внутрішній конфлікт (чого і чекає зрештою від нас Путін). Перед Віче правоохоронці застосували належні засоби безпеки, хоча помітити міліцію на Майдані під час заходу було важко. Зате міліцейські автобуси для чогось вишикувались перед офісом «Правого сектору».

Речник ПС Артем Скоропадський так прокоментував цю подію:
«Правоохоронці заблокували наш офіс, але там нічого блокувати, адже в офісі все одного нікого немає. Всі були в Жовтневому палаці на з’їзді. Ми бачимо, що влада відкрито оголосила війну не лише «Правому сектору», але й всьому добровольчому сектору і волонтерському руху. Ці рухи їм не вигідні, адже ми дуже сильно критикуємо владу, дуже часто вказуємо на її помилки. Саме тому зростаємо в очах суспільства. Якщо подивитись на соціологічні опитування, то видно, що в суспільстві наразі найбільша довіра до добровольчих і волонтерських рухів. Ми фактично віднімаємо монополію на довіру у влади. Також видно, що триває політичний терор проти «Правого сектору» в Закарпатті. Якщо одного волонтера чи добровольця влада призначила на якусь посаду і він там може бути корисним, то це добре але це не вирішує питання в цілому. Це не змінить всю гнилу систему, яку треба ламати повністю».

Історія з «Правим сектором», його одіозністю і принциповою опозицією до влади, вже набула низки неоднозначних і навіть кривавих випадків. Його члени, з одного боку, демонструють взірець героїзму на війні, а з іншого, беруть участь в сумнівних провокаціях, як то побиття мирної ходи сексуальних меншин. Випадок в Мукачевому, який овіяний низкою незрозумілих моментів, поставив питання ребром. По-перше, загалу досі не ясно - бійці «Правого сектору» боролись на Закарпатті з контрабандою чи стали на бік однієї з сторін конфлікту. По-друге, в питаннях розслідувань справ про мародерство і вбивств правоохоронців, нагальним залишається питання поведінки радикальних течій, які мають зброю і користуються нею не лише в зоні АТО. Роль держави в цьому аспекті завжди має бути чіткою - боротись з безладом і беззаконням. По-третє, радикалізм не завжди означає рішучий патріотизм, а інколи навіть зовсім навпаки, коли радикальні течії майстерно використовуються ворогом, в чому Кремль має великий досвід.

Але з іншого боку сама українська влада вже рік як демонструє нехтування суспільними запитами, що особливо гостро відчувається за умов людських втрат, починаючи з Небесної сотні і продовжуючи героями АТО. Ці запити, які торкаються перш за все справедливості, національних інтересів і соціальної захищеності вже перетворились в низку вимог, які циркулюють в суспільстві, а значить оформлюються в потужні і навіть революційні мотиви. Заговорити, навіяти, переконати красномовними промовами народ можна лише на певному етапі за яким без підкріплення слів дією неодмінно слідує розчарування, фрустрація і спротив. Саме тому, або держава зрештою зуміє знайти спільну мову з радикальними добровольчими рухами, або сама свою непоступливістю, зверхністю створить градус протистояння, яке вже буде гасити запізно.

КОМЕНТАРІ

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, доктор політичних наук, конфліктолог, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

— Недовіра до влади висить у повітрі. Вона існує об’єктивно і посилюється виходячи з дій уряду, які йдуть всупереч інтересам суспільства. Ми маємо падіння виробництва, ВВП на 17%. Внаслідок афер із гривнею 80% населення опинилися в жебрацькому стані. Хто відповідає за стабільність національної валюти? Хто призначає голову Нацбанку? Президент. На ньому зрештою лежить відповідальність. Деякі кроки уряду в напрямку реформ були зроблені лише під тиском громадськості, від підвищення градусу незадоволення, яке зашкалює в суспільстві. Ми бачимо повторення того, що відбувалося з Януковичем та урядом Азарова, коли замість того щоб радикально проводити реформи, щоб виконувати вимоги Майдану, відбувається зворотний процес.

Нова влада намагається зберегти систему, закладену Януковичем. Ми бачимо нових осіб, які залучаються до уряду. Але це точкові дії, а не системні. Як можна говорити про відновлення справедливості, коли не покарано жодного з винуватців розстрілів на Майдані. Більш того, було створено умови, щоб вони виїхали із країни. Кілька днів тому навіть Інтерпол зняв із розшуку Януковича, тому що українська влада в реальності не збирається його переслідувати. Тепер — про Генеральну прокуратуру. Замість того, щоб проводити кардинальну чистку цього органу, Президент намагається їх примирити. Візьмемо питання з фронтом, який фронтом не визнається, а називається АТО. Воєнні експерти з самого початку окупації Росією Криму говорили про необхідність запровадження воєнного стану. Цього не було зроблено. Більш того, Президент назвав цих людей популістами, які грають на руку Москві. Ніхто не дивиться на законодавство, на Конституцію.

Як наслідок, ми з великими труднощами набираємо військових на чергову хвилю мобілізації. Добровольці закінчуються, то хто буде воювати? При цьому ми намагаємось задіяти окремі інструменти, які передбачені воєнним станом: воєнно-цивільні адміністрації, призначення генералів на посади керівників ВЦА. Ці засоби можуть бути ефективними лише в комплексі, коли діє воєнний стан. Тому що лише в умовах такого стану вони набувають відповідних повноважень. Воєнний стан не означає оголошення війни Росії, як це дехто хоче подати. Це наш внутрішній стан у державі, і ми маємо право його запроваджувати. Якби ми його досі запровадили, то мали б право звернутись до ООН за воєнною допомогою і формувати міжнародну антипутінську коаліцію, а не боротися з Росією лише санкціями. Зараз ми оголосили деякі регіони на Донбасі окупованими, та при цьому запровадили масовану контрабанду. Завдяки цьому наші суб’єкти влади отримують колосальні надприбутки. Те ж саме стосується й Криму. Коли у нас немає воєнного стану, то американці та європейці нас запитують: навіщо вам зброя? Це ж наш внутрішній конфлікт, у якому ми боремося начебто з терористами. Таким чином, вся дипломатична спільнота ведеться на цю віртуальну реальність...

Геннадій ДРУЗЕНКО, громадський активіст, правник:

— Справді, у «Правого сектору» є певна моральна правота в своїй позиції. Адже пройшло півтора роки, пролито ріки крові, а якихось відчутних зрушень в реформах немає. Це видно абсолютній більшості людей в країні. Хлопці бачили смерть своїх товаришів і у них існують справедливі питання, чому в тилу немає зрушень. І на ці питання відповісти має уряд.

Водночас у «Правого сектору» існує брак мудрості і терпеливості. Бо ті рішення, що потрапили в публічну сферу з вуст Яроша у вівторок не є виходом із ситуації. Яку економічну модель України вони бачать? Що вони пропонують по суті? Патріот — це відчуття щирої любові до Батьківщини, але це ще не є компетентністю в розвитку країни. Я багато зустрічаю в «Правому секторі» своїх друзів, які вже рік провели на фронті і я знаю їхні героїчні історії. Програми реформи країни у них немає. У них немає цілісного бачення того як перезапустити економіку, як збудувати зрілу державу, яка не буде лізти туди, куди державі лізти не слід.

На сьогодні є ключова проблема — як поєднати цю щирість, героїзм, запал патріотів з компетенцією, якою має володіти уряд, експерти. Ті експерти, які досі окрім написаних розумних паперів нічого більше не зробили. Умовно кажучи там треба приєднати до серця голову. Патріотів там більшість. Хоча там є і деякі представники цього руху, до яких багато питань. Наприклад, звідки у них фінансування, чим вони займаються, звідки у них джипи? Але це меншість.

Поки що ми бачимо, що Президент грає в цьому русі на роз’єднанні і зіштовхуванні чолами. Пошуку компромісу там не намічається, Закон про володіння зброєю не розглядається, легалізації добровольчих загонів по прикладу країн Балтії на порядок денний не виноситься. Залишається питання щодо змін до Конституції та інші речі, які не знаходять підтримки в суспільстві. Від цього конфлікту за умов російської агресії програють всі. Добровольці з відчуттям моральної правоти можуть стати повстанцями і ми матимемо внутрішню ІРА. Росія безумовно може використати наші патріотичні сили в своїх цілях за таких обставин. Це і є брак мудрості. Будь-яке протистояння в середині країни з елементами збройного конфлікту об’єктивно грає на Путіна. Це дуже заплутаний клубок проблем, який вимагає стратегічного обдумування, бачення і бажання не виграти, а побудувати країну.