Чому проект «Новоросія» – не птиця-фенікс

Нещодавно Інститут історії України НАН України опублікував друге перероблене видання монографії «Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна» (Київ, 2015. 182 с.). Одним з її авторів є доктор історичних наук, професор Запорізького національного університету Галина Федорівна ТУРЧЕНКО. Запрошуємо її  до розмови про історичну долю Новоросії.

Зіновій ПАРТИКО: Галино Федорівно, коли і як, за вашими даними,  «народилася» Новоросія? Хто, кажучи образно, був її батьком і матір’ю?

Галина Федорівна: Вперше на карті Південної України Новоросійська губернія з’явилася в 1764 р. Тоді це були землі українських козаків — Вольності Війська Запорізького. Авторкою, якщо хочете — «мамою», цього проекту була Катерина ІІ. Коли її придворні — тобто «батьки» — підготували документ про заснування нової губернії та запопадливо запропонували для неї назву Екатерининская, цариця відкинула цю пропозицію і назвала губернію Новороссийской. У цих теплих, сонячних краях навіть планувалося побудували третю столицю Російської імперії.

Та це був лише початок грандіозного плану. Його продовження отримало назву «Грецький проект». План ставив завдання закріпитися на берегах Азовського і Чорного морів, розгромити Османську імперію і захопити Константинополь, легендарний Царгород, звідки прийшло на Русь православ’я, й стати не більше й не менше як «третім Римом».

З. П.: Як проходило «дорослішання» цього «дитяти» — Новоросії? Росло нівроку здоровеньким чи, даруйте на слові, хирлявеньким?

Г. Ф.: Як відомо, Константинополь, як не старалися, захопити не вдалося. Він залишився турецьким, тобто в кінцевому результаті «Грецький проект» провалився.  Що ж стосується так званої «Новоросії», то вона на політичній карті залишалася до 1874 р., поки не розчинилася в інших адміністративно-територіальних утвореннях. Відповідно, про неї  стали забувати. Що залишилося, — це назви Новоросійського (Одеського) університету і декілька газет на кшталт «Новороссийский край», яка виходила в 1908—1911 р. Більше нічого не залишилося. Не було ні «Новоросії», ні новоросів. Були українці, росіяни, євреї, греки та інші, а от «новоросів» не було. Відбулося декілька демографічних переписів. Проте ніхто не хотів ідентифікувати себе як «новороса». А яка ж «Новоросія» без «новоросів»?

Однак, навіть не використовуючи саму назву «Новоросія», цей проект намагалися реалізувати також представники Тимчасового уряду та більшовики. Так, Тимчасовий буржуазно-ліберальний уряд, який після Лютневої революції 1917 р. прийшов на зміну царизму, прагнув відірвати південний і східний регіони від України, яка І Універсалом оголосила свою автономію. Південь і Схід (Харківську, Катеринославську, Таврійську і Херсонську губернії) Тимчасовий уряд вважав частиною етнічної Росії. Автономію України Петроград погоджувався визнати лише в межах «чотирьох з половиною» губерній — Київської, Полтавської, Волинської, Подільської і Чернігівської (частково). Так вирішували в Петрограді. Вкотре підтвердилася відома істина: російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Але абсолютна більшість населення Слобожанщини і Південної України не сприйняла такої політики Тимчасового уряду і виявила бажання бачити свій край складовою частиною єдиної автономної України. Врешті-решт, всупереч позиції Тимчасового уряду Центральна Рада восени 1917 р. поширила свою юрисдикцію на Південь і Схід України.

Знову з’явилася ця назва на карті України в 1919 р., коли Південь України захопили білогвардійці. Денікінці відновили дореволюційні порядки і назву «Новоросія». Але це продовжувалося лише декілька місяців. Згодом наступник А. Денікіна — генерал П. Врангель — під впливом політичної кон’юнктури (воювати йому довелося в північному Причорномор’ї та Приазов’ї) змушений був визнати українську приналежність Півдня і навіть запропонував тодішньому керівнику Української Народної Республіки С. Петлюрі рівноправні відносини і взаємодопомогу. До речі, до місцевого населення П. Врангель у своїх листівках звертався їх рідною мовою: «Сини України!»

Коли до влади в Росії прийшли більшовики, то у ставленні до південноукраїнського регіону вони продовжили традицію царської влади й Тимчасового уряду. Почалося створення на території Південної та Східної України радянських республік, які підпорядковувалися російському центру. Від радянської України відривали найбільш розвинуті східні й південні території, зрозуміло, що ті самі, які ще недавно Тимчасовий уряд не бажав віддавати автономній Україні.

Проте регіональні радянські утворення (Донецько-Криворізька республіка, Одеська радянська республіка, Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, Радянська республіка Тавриди) виявилися нежиттєздатними. Ігнорування їх українського характеру, непродумані соціально-політичні експерименти, реквізиції та контрибуції, конфіскація хліба й вивезення його в Росію розладнали всі сфери життя. Керівники цих квазідержавних «республік» нічого не могли протиставити наступу військ України й тодішніх її союзників — Німеччини та Австро-Угорщини. Південь України з весни 1918 р. знову став частиною Української Народної Республіки.

Хоча Центральна Рада, режим генерала П. Скоропадського і Директорія УНР орієнтувалися на різні форми соціально-економічного устрою, проте стосовно приналежності південного і східного регіонів Україні вони були однодумцями. На початку 1919 р. більшовики змушені були відмовитися від ідеї розчленування України шляхом відновлення на її території регіональних радянських республік, підпорядкованих Росії. Вони задовольнилися тим, що Українська СРР, до складу якої увійшов південний і східний регіони з їх населенням і ресурсами, опинилася під повним контролем Російської комуністичної партії (більшовиків), а, отже, й під контролем нової російської імперії.

Таким чином, протягом 250-річних українсько-російських відносин, проглядається спільна позиція всіх російських режимів у ставленні до південно-українського регіону: заперечити український характер цього регіону та сприймати його як «корінні» російські території, на які Росія начебто має всі права.

З. П.: Галино Федорівно, а чи вписувався Кримський півострів у «Проект «Новоросія»» з часу виникнення цього проекту і аж до наших днів? Чи, може, Крим відігравав роль близнюка, тобто ще однієї Новоросії?

Г. Ф.: Із Кримом особлива історія. Якщо Південь не став Новоросією тому, що  його заселили українці, то в Криму на момент приєднання його до Росії в 1783 р. жили татари і сотні тисяч виведених туди в полон (ясир) українців. Росіян там не було взагалі. Однак царизм розпочав швидку інтеграцію Криму в імперію. У 1783 р. Крим було включено до Новоросійської губернії. Після реорганізації у 1802 р. на базі Новоросійської губернії було створено Катеринославську, Херсонську та Таврійську губернії. Саме до Таврійської губернії і увійшов Крим. Із 20-х р. ХІХ ст. Крим став частиною Новоросійсько-Бесарабського генерал-губенаторства. Отже, Крим, як і інші південноукраїнські землі, сприймався царською владою як Новоросія. 

Складовою політики російської імперської, а потім і радянської влади стало гасло «Крим без кримських татар!». Відповідно, в 1944 р. всіх татар з Криму вивезли. За фактом це був акт геноциду (до речі, нещодавно саме так оцінила цей факт своїм законом і Верховна Рада України). Але півострів так і не став частиною Росії, оскільки і географічно, і економічно він був пов’язаний з Україною значно тісніше ніж з Росією. Тож у 1954 р. керівництво СРСР змушене було визнати життєві реалії і Крим став частиною України. Після розпаду СРСР на свою історичну батьківщину почали повертатися кримські татари.

Після виселення татар, в 1944 р. почалося чергове заселення Криму вихідцями з Російської федерації. Масштаби таких переселень свідчать, що з 1917 по 2001 р. кількість росіян там зросла з 42 до 58%.

Для татар окупація Криму Росією в 2014 р. — це повторне повернення до поневірянь і трагедій минулого, це, якщо хочете, — повторний геноцид. А для українців і росіян, що мешкають у Криму, це повернення в тоталітарне минуле, це зниження життєвого рівня, це життя в неорадянському, острівному гетто.

З. П.: Чи пов’язуєте ви сучасні намагання оживити, гальванізувати Новоросію з якоюсь внутрішньо— чи зовнішньополітичною ситуацією в Російській імперії, байдуже колишній чи теперішній?

Г. Ф.: Це очевидно. Нинішнє керівництво Росії прагне відродити імперію. Вся його політика спрямована саме на це. В Москві ніколи всерйоз не сприймали незалежність України. До ліквідації Української держави там готувалися з початку 90-х років. Готувалися різнобічно, системно. Досягти цієї мети прагнули різними методами. А Україна в ці роки, хоча й повільно, петляючи, але йшла своїм шляхом — у Європу. Коли стало очевидно, що мирними методами її не зупинити, Росія вирішила здійснити воєнно-політичну агресію, використавши для цього струхнявілий, запліснявілий, поїдений міллю «Проект «Новоросія». Потрібне ж було хоча б якесь ідеологічне виправдання цієї агресії!

До речі, ніде правди діти, деякі громадяни півдня України на цей проект повелися. Але після побаченого в Криму й на Донбасі, думаю, бажання стати «новоросами» в багатьох явно минуло. Хоча фанатики, звісно, залишилися.

Сподіватимемося, кінець російським «проектам» настане доволі скоро. Розпад Російської імперії в теперішньому її стані — попереду, оскільки це рано чи пізно трапляється з усіма імперіями. Так трапилося з Римською імперією, іспанською, британською, австрійською, радянською та багатьма іншими. Це — аксіома, підтверджена всією світовою історією. Заперечувати її — означає бути повним сліпцем.