Чи була та імперія «нашою»? - 2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №227-228

ХТО САМЕ БРЕХАВ ВІД ІМЕНІ РАДІНФОРМБЮРО

Ось фрагменти зведень Радінформбюро від 29 червня 1941 року:

«Наступ танкових частин передового ешелону противника на Мінському і Слуцькому напрямках зупинено діями наших військ. Танкові частини противника зазнають великих втрат.  На Луцькому напрямку тривають великі танкові бої, під час яких наша авіація завдала низку нищівних ударів по танках супротивника.  На інших ділянках фронту наші війська міцно утримують держкордон.  Льотчик-орденоносець капітан Гейбо, виручаючи товариша, вступив у бій з двома фашистськими літаками, прикрив вихід товариша з бою і змусив противника відступити. На чолі невеликої групи винищувачів він атакував 18 німецьких бомбардувальників і змусив їх втекти.  Молодший сержант Бєльський і червоноармієць Іванов пішли в розвідку в розташування фашистського полку. Їх оточили два ворожі взводи під командою офіцера. Сміливі розвідники не розгубилися. Убивши влучними пострілами офіцера і кількох солдатів, розвідники прорвали оточення і зникли в лісі.  Багато полонених німецьких солдатів на допитах розповідають, що їх зняли з гарнізонів, розташованих в окупованих областях Франції, посадили в поїзди, не сказавши, куди направляють. Тільки зіткнувшись з червоноармійцями, вони зрозуміли, що почалася війна з Радянським Союзом. Військовополонені повідомляють, що їх гнали в бій під загрозою розстрілу з кулеметів у спину.  Низкою послідовних і безперервних ударів наших танкових військ та авіації велику частину танкових і моторизованих військ противника розгромлено. За словами полонених, одну танкову дивізію противника в бою під м. Ліда повністю знищено. У результаті наполегливих і запеклих боїв за період у 7-8 днів німці втратили не менше 2 500 танків, близько 1 500 літаків, понад 30 000 — полонених. За той же період ми втратили: 850 літаків, до 900 танків, до 15 000 — зниклі безвісти і полонені».

Нагадаю, що насправді 29 червня Червона армія залишила Львів, Лієпаю та Ригу; напередодні німецькі війська взяли Мінськ та Рівне. В оточення потрапили і склали зброю сотні тисяч червоноармійців, були кинуті їхніми екіпажами тисячі танків і літаків. Натомість, якщо вірити зведенням, німці та їхні союзники вже втратили половину своїх танків і третину літаків. Що ж, брехня Радінформбюро була значно грандіознішою за геббельсівську...

Це я до того, що у 1945 та 1946 роках Радінформбюро стало об’єктом перевірки присланих Сталіним комісій. Перша комісія знайшла «єврейське засилля», вказавши додатково, що багато хто з журналістів-євреїв друкується під російським псевдонімом. Друга комісія констатувала «неприпустиму концентрацію євреїв», мовляв, звідси всі біди. Насправді впродовж усієї війни куратором Радінформбюро з моменту його створення 24 червня 1941 року був корінний русак, кандидат у члени політбюро ЦК ВКП(б) Олександр Щербаков. Саме він виграв змагання у брехні з Геббельсом. Але мова у нас не про те. Якби не ці комісії і не державний антисемітизм сталінського режиму, не було б даних про етнічний склад цієї установи. А так ми його маємо. Отже: у червні 1946 року зі 154 працівників Радінформбюро 135 були росіянами та євреями. Українців там було не більше десятка. З одного боку, це добре, що українці фактично непричетні до того потоку брутальної і брехливої пропаганди, що лився з цього відомства, з другого боку, цифри засвідчують статус українців в СРСР як народу ненадійного та другорядного.

ЯК ІЗ РАДЯНСЬКОЇ НАУКИ РОБИЛИ «ІСТИННО РОСІЙСЬКУ НАУКУ»

«Що, прос...али ваші вчені атомну бомбу?» — похмуро запитав Сталін у президента Академії наук СРСР фізика Сергія Вавилова. «Ні, товаришу Сталін, у чергах за хлібом і картоплею простояли», — відповів академік. Ця мужня й правдива відповідь коштувала йому першого інфаркту (від другого 1951 року він помер), але до генсека  зміст сказаного все-таки дійшов, тож для науковців і викладачів вишів були встановлені високі на той час зарплати й першочерговість у забезпеченні житлом. А водночас розпочалася чистка наукових і навчальних закладів від «космополітів» і «ненадійних» осіб.

Звичайно, навряд чи це напряму пов’язано з результатами цієї чистки, але факт красномовний: 1948 року у вишах СРСР була майже тисяча кафедр суспільних наук. Українців там було: серед викладачів філософії — 13,6%, політекономії — 7,3%, історії СРСР — 11%, марксизму-ленінізму — 10,5%. Загалом серед викладачів кафедр суспільних наук українців тоді було лише 10,2%. Утім, може, це і добре — не вони замакітрювали студентські голови розповідями про «геній товариша Сталіна — корифея всіх наук»...

ПЛАКАТ КІНЦЯ 1940-х — 1950-х РОКІВ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

А ось дані щодо двох знаних вишів всесоюзного значення. У Московському юридичному інституті 1949 року було 2 213 студентів й аспірантів, серед них лише 55 українців (натомість росіян 1 685). А серед 142 викладачів — «аж» двоє українців. А серед студентів Московської консерваторії у грудні 1950 року було 67,2% росіян, 15,0% євреїв, 5,3% вірмен, 6,3% представників інших етносів. І хто там щось казав про українців як «співочу націю»?

Ба більше: в Одесі того ж року з 263 студентів консерваторії українців було 40. А серед викладачів усіх вишів міста українців виявилася тільки чверть. І, знову-таки, не думайте, що більшість становили євреї, зовсім ні...

Отож зовсім не випадково у державному симфонічному оркестрі СРСР у 1952 році було тільки 4% українців. За 1951—1952 роки туди за конкурсом не потрапив жоден українець, брали виключно етнічних росіян.

Ну а в царині фізики взагалі коїлося дивне. Бо українці, виявляється, нездатні ще й до цієї науки. Справді: станом на 1 жовтня 1948 року серед наукових працівників у царині фізики в СРСР українців було до 3% (росіян 70%), серед аспірантів-фізиків — до 8%.

КОЛОНІЯ КРЕМЛЯ

І нарешті повернімося до вищих партійних органів. Із 118 членів політбюро ЦК РКП(б) — ВКП(б) — КПРС за всю історію його існування українцями за походженням були тільки 12, і то троє з них (Ворошилов, Гречко, Кириленко) писалися офіційно «росіянами». Теж красномовні цифри.

Звичайно, саме собою етнічне походження тієї чи іншої особистості мало про що говорить. Бо, скажімо, у Києві провідними борцями з усім справді українським (крім борщу, сала і галушок) в останнє десятиліття існування Російської імперії були персонажі з прізвищами, які закінчувалися на «-ко» і з родоводом від славетних представників козацької старшини. А очільником Українського клубу в Державній думі Росії тих же часів був барон Федір Штейнгель (він же Теодор фон Штайнгайль), в майбутньому — один із міністрів УНР і провідних дипломатів. А якщо зазирнути в історію ще глибше, то з’ясується, що, скажімо, осавул Фрідріх Кенігсен був одним із організаторів оборони столиці Гетьманської України Батурина 1708 року, а полковник Іван Ніс зрадив і здав Батурин, прирікши його захисників (разом із Кенігсеном) та жителів, аж до немовлят, на мученицьку смерть. І таких прикладів можна набрати чимало. Проте коли йдеться про великі маси людей, про однакові тенденції в різних категоріях населення СРСР, то цифри, які засвідчують етнічне походження цих людей, стають значущими.

Перше, що засвідчують наведені вище цифри і пов’язані з ними факти, що українці не були «конструкторами» СРСР, а влада в радянській Україні не була ніколи українською. Я дозволю собі знову процитувати прихильника «світової революції» та сталінського противника Троцького, який знав національні проблеми в СРСР не з чужих слів: «На ділі бюрократія перетворила Радянський Союз на нову тюрму народів.  Мова різних національностей є не органом їхнього самостійного розвитку, а органом бюрократичного командування над ними. Уряди національних республік призначаються, зрозуміло, Москвою, точніше сказати, Сталіним». І ще одна його репліка про практичні результати періоду українізації: «Мало змінився національний склад бюрократії». Тобто вже у 1930-х облудна машкара «інтернаціоналізму» приховувала відроджену Російську імперію, в якій радянська Україна перетворилася з протекторату Кремля (якою вона була у 1920-х, виборовши певну автономію) на безправну колонію.

Сказане вище стосується України від Путивля до Збруча та часів Сталіна; західні ж українські землі були тоді типовою окупованою територією. З кінця 1950-х в УРСР розпочався потужний антиколоніально-автономістський рух, який охопив і частину партійної номенклатури; але це вже інша тема.