Доля «єдино правильного» вчення

Якщо чесно, я довго думав, чи варто піднімати цю тему. Нещодавно уважно перечитав 5-те число часопису «Філософська думка» за 2012 рік, де йшлося про філософію в Україні в останні десятиліття існування СРСР, тобто в період, який часто в літературі називають «відлигою» і «застоєм». Чимало дражливих думок викликало читання цих матеріалів. Зрештою, поява в газеті «День» статті Сергія Грабовського «Ревізіоністи та пророки. Український неомарксизм 1960—1980-х» переконала мене, що про ці речі треба говорити, оскільки «актуальне минуле» так чи інакше справляє (іноді навіть неусвідомлено) вплив на духовну ситуацію в сучасній Україні.

Сергій Грабовський на початку статті дає зрозуміти, що Карл Маркс не був догматиком; особливо його дратувало доктринерство «ортодоксальних марксистів». Цей мислитель (як би ми до нього не ставилися) умів і переглядати, і розвивати свої погляди. Відповідно, ці погляди мали свій «неортодоксальний» розвиток, зокрема й в Україні. Сергій Грабовський проводить думку, що елементи неомарксизму були представлені в українській суспільній думці 20-х рр. ХХ ст., називаючи такі постаті, як Микола Хвильовий, Михайло Волобуєв-Артемов і особливо Володимир Винниченко. Цей неомарксизм у 1960 — 1980 рр. остаточно відбувся в Україні, призвівши до переосмислення (ревізіонізму) положень «ортодоксального» марксизму. Тут згадуються як шістдесятники (Іван Дзюба, Юрій Бадзьо), так і деякі професійні філософи й науковці того періоду.

Частково з цим поглядом можна погодитися. Але тільки — частково. Направду, український марксизм (дозволю вжити такий термін) має надзвичайно цікаву й водночас трагічну історію. І названі Сергієм Грабовським фігури далеко не повністю представляють її. Можливо, багато хто буде здивований, але людина, яка стояла біля витоків українського марксизму, впливала на самого Маркса. Мова йде про Сергія Подолинського. Він змусив Маркса в кінці життя переглянути (хоча б частково) свої засадничі погляди, передусім теорію додаткової вартості.

Подолинський намагався синтезувати природничі, передусім біохімічні й медичні, знання зі знаннями соціологічними й політичними. Найбільш знаною та оригінальною працею цього мислителя стала робота «Праця людини та її відношення до розподілу енергії» (1880), яка ще за життя автора вийшла російською, німецькою, французькою та італійською мовами. Для мислителя праця була одним із різновидів світової енергії. Таким чином, він пропонував енергетичне розуміння праці, а також енергетичний підхід до історії технології. Якщо праця, на його думку, має осмислений характер, то вона не здійснює розпорошення енергії, насамперед сонячної, яка є основою життя. Відповідно, осмислена праця здійснює «пакетування» енергії. Тим самим забезпечуються вищі форми діяльності людини. Щодо людського розуму, то він здатний регулювати господарське життя й організовувати енергетичні потоки, тим самим забезпечуючи якісне перетворення світу.

Вчений дійшов висновку, що рівень розвитку суспільства визначається її «енергетичним бюджетом». Те саме можна сказати й про окремого індивіда. У такому сенсі праця — не лише джерело вартості, а й чинник у процесі розподілу та перетворенні енергії. Вона здатна привести не лише до змін на Землі, а й вплинути на процеси космічного масштабу.

Енергетичне розуміння Подолинським праці було тісно пов’язане з його тлумаченням суспільних проблем. Основну причину соціальних негараздів він бачив у привласненні праці одних іншими. Мислитель ставив перед собою завдання знайти шляхи для такого впорядкування праці людей, коли експлуатація людини людиною була би просто неможливою. Дотримуючись марксистської доктрини, він виступав за соціалістичні перетворення, зокрема за соціалізацію землі та господарських структур. Сподівався, що саме соціалізм здатний привести людство до розумного використання енергетичного потенціалу. Майбутнє ж суспільство мислитель уявляв як федерацію самоуправних громад.

Ідею «енергетизму», запропоновану Подолинським, можна вважати одним із важливих здобутків української суспільно-філософської думки. Щоправда, ця ідея не була належним чином поцінована. Та все ж вона отримала свій подальший розвиток у Володимира Вернадського.

Є підстави вважати, що Подолинський «випередив час». Для сучасного людства «енергетичні» ідеї науковця, поєднані з ідеями соціально орієнтованої регульованої економіки, виглядають дуже актуально. Адже людство, переживши час лібералізму, зустрілося з проблемою раціонального використання ресурсів, передусім енергетичних. Ідеї Римського клубу, руху «зелених» є якраз свідченням цієї тенденції.

Яскравою фігурою українського марксизму був Іван Франко. Він здійснив непросту еволюцію від марксистської ортодоксії до її кардинальної ревізії та заперечення. Ще в ранній період, коли він, здавалось би, повністю поділяв погляди Маркса, мислитель надавав великого значення в розвитку суспільства не лише економічним і технічним чинникам, а й чиннику комунікаційному. Пізніше Франко показав, що реалізація в чистому вигляді постулатів марксизму призведе до становлення тоталітарної держави. На його думку, прихильники марксизму бачать майбутній соціалістичний устрій «по-воєнному зорганізованим». Їхнім ідеалом є «казарма, армія праці, дисципліна і субординація», коли людей позбавляють «свободи, ініціативи і солідарності». При такому устрої запанує влада соціалістичних функціонерів, які будуть жорстко правити суспільством. Так звана народна держава марксистів, на думку Франка, має стати «всевладною панею над життям усіх горожан». «Поперед усього, — писав він, — та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилась би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виросли б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою». Можна лише подивуватися пророчому баченню Франка.

Якщо вести мову про 20-ті роки ХХ ст., то тут зустрічаємося з цікавими проявами українського марксизму. Це і хвильовізм, і шумськізм, і волобуєвщина. Однак репресії кінця 1920-х — початку 1930-х рр. поклали край розвитку українського марксизму. Трагічною була доля найбільш знаних професійних філософів тогочасної радянської України: Петра Демчука розстріляли у Сандармосі разом із багатьма іншими видатними діячами української культури; Володимира Юринця енкаведисти змусили до співпраці, а потім, коли він став їм непотрібний, стратили.

Щодо закордонного відгалуження українського марксизму, яке, зокрема, репрезентував Володимир Винниченко, то це було явище маргінальне. Серед українських діячів міжвоєнного періоду марксистські й соціалістичні ідеї не користувалися великою популярністю. Занадто відразливою для них виявилася «соціалістична» практика більшовиків.

Реально на українських землях, що були радянізовані й входили до Радянського Союзу, утвердився зросійщений варіант марксизму. Його головним теоретиком вважався Володимир Ульянов (Ленін) — звідси назва «ленінізм». Цю теорію розвивав і практично реалізовував Йосип Джугашвілі (Сталін). Ленінізм став теоретичною основою для партії російських комуністів-більшовиків. Звідси ще одна назва зросійщеного марксизму — більшовизм. Ми ж воліємо вживати термін «радянський марксизм». Мається на увазі варіант марксизму, який утвердився й розвивався в Радянському Союзі. Незважаючи на його російське походження і превалюючу російську специфіку, варто мати на увазі, що він став явищем «інтернаціонального» СРСР, і так чи інакше на нього мали вплив народи цієї країни. Зрештою, радянський марксизм (офіційна назва — марксизм-ленінізм) репрезентувався як світова чи інтернаціональна теорія, в якій національні, зокрема російські, моменти ніби були зняті.

Однак у критичних роботах антирадянськи налаштованих інтелектуалів можемо знайти думку, що радянський марксизм — це не плід західної культури, не автентичний марксизм, а, насправді, породження російської дійсності. Одним із перших, хто спробував усебічно обѓрунтувати цю думку, був Микола Бердяєв у роботі «Джерела та смисл російського комунізму» (1938).

Ще раніше Бердяєва цю проблему підняв український мислитель Арсен Річинський, який вважав, що більшовизм, тобто радянський марксизм, «є безперечно явищем у Росії не випадковим і не напливовим; його корені гніздяться в культурно-історичних і суспільно-психологічних особливостях московської натури». Річинський відзначав такі риси більшовизму: зорієнтованість на тотальне усуспільнення матеріальних благ; нігілізм у питаннях віри, що виявлявся, з одного боку, в крайньому атеїзмі, а з іншого — в перетворенні більшовизму в «матеріалістичну віру», зорієнтовану на механізацію людини та суспільства загалом; месіанізм, власне, віра в «спасительну місію» російського народу, який ніби є носієм «істини». При цьому утвердження більшовизму передбачало безкомпромісну боротьбу та знищення всіх «незгодних».

У період сталінізму (30—50-ті рр. ХХ ст.) радянський марксизм (більшовизм) утвердився в СРСР як єдино правильна ідеологія. Свій сконцентрований вияв вона знайшла в «Короткому курсі історії ВКП (б)», який видавався просто фантастичними тиражами. Хоча радянські марксисти декларували те, що вони є наступниками Маркса й Енгельса, насправді між «ортодоксальним марксизмом» та ленінізмом було чимало відмінного. Показово, що, незважаючи на позірне культивування марксизму, всіляке звеличення Маркса та Енгельса, в СРСР так ніколи й не було видано повне зібрання творів цих класиків — хоча можливості для цього були.

Можна сказати так: твори Маркса та Енгельса для радянських марксистів відігравали приблизно таку роль, як для християн відіграє Старий Заповіт. До нього звертаються, шанують, але він не стоїть на першому місці. На першому місці знаходиться Новий Завіт. Для радянських марксистів Новим Завітом стали твори Леніна, до яких постійно зверталися і в яких намагалися віднайти «найвищу істину». У цьому сенсі радянський марксизм можна розглядати як новітню схоластику, яка відшуковувала ідеї для своїх теоретизувань у авторитетних текстах — такими були твори класиків марксизму-ленінізму, що виконували роль «священного писання». До них ще додавалися партійні документи (своєрідне «священне предання»). Щодо працівників «ідеологічного фронту», компартійних пропагандистів, то їхнє завдання полягало у пропагуванні «істинної віри», комуністичній «катехізації населення». Показово, що навіть окремі твори Сталіна мали форму катехізисів.

Те, що радянський марксизм суттєво відрізняється від «ортодоксального марксизму», знаходило навіть відображення у творах деяких більшовицьких теоретиків. Наприклад, Сталін у роботі «Про основи ленінізму» писав таке: «Ленін — марксист, і основою його світогляду є, звичайно, марксизм. Але із цього аж ніяк не випливає, що виклад ленінізму повинен починатися з викладу основ марксизму. Викладати ленінізм — це означає викласти те особливе й нове в працях Леніна, що вніс Ленін у загальну скарбницю марксизму і що природно зв’язано з його іменем». Тобто ленінізм трактувався як цілком автономне від марксизму вчення, яке мало свої особливості. Сталін також вказував, що «між Марксом та Енгельсом, з одного боку, і між Леніним — з іншого, лежить ціла смуга безроздільного панування опортунізму ІІ Інтернаціоналу». Тобто Сталін визнавав, що між марксизмом і ленінізмом не існує безпосередньої спадкоємності. Сам же ленінізм Сталін трактував таким чином: мовляв, ленінізм — це «марксизм епохи імперіалізму і пролетарських революцій. Точніше: ленінізм є теорія і практика пролетарської революції взагалі, теорія і тактика диктатури пролетаріату зокрема». Як бачимо, для Сталіна головним у ленінізмі була диктатура пролетаріату, яка передбачала й усуспільнення власності, й утвердження матеріалістичного світогляду, й, звісно, безкомпромісну боротьбу з «ворожими елементами». Зрештою, ленінізм, так заявляв Сталін, визнає Росію «центром революційного руху», і саме звідси має розпочатися хода пролетарських революцій та утвердження диктатур пролетаріату.

Радянський марксизм був чужим для українців явищем. Розуміння цієї чужості зустрічаємо в творах українських мислителів ХХ ст. — Липинського, Донцова, Річинського, Самчука, Маланюка та інших. Проте тривале його нав’язування зробило свою роботу. Тому радянський марксизм в Україні почав сприйматися як «свій», як явище, що органічно вписується в історію української суспільно-філософської думки. Справді, радянський марксизм, як і загалом радянська ідеологія, трансформували свідомість українців, перетворюючи українця в механічну людину, яка розглядала себе коліщатком великої матеріальної системи.

Проте «кінець сталінізму» в 50-х рр. ХХ ст. в СРСР, точніше його трансформація, не могли не привести до певних ідеологічних зрушень, які спостерігалися в період «відлиги» і «застою». На ці зрушення й звертає увагу Сергій Грабовський у своїй статті «Ревізіоністи та пророки», розглядаючи напрацювання тогочасних професійних філософів Радянської України. Він навіть схильний проводити паралелі між ними і західноєвропейськими неомарксистами типу Герберта Маркузе чи Еріха Фромма. Як на мене, то ці паралелі не зовсім коректні. Західноєвропейський неомарксизм і «ревізіонізм» радянського марксизму, що спостерігався в СРСР в період «відлиги», — різні явища.

Анітрохи не хочу применшувати значення професійних філософів радянської України періоду 60 — 80-х рр. ХІХ ст., але вони у своїх поглядах (принаймні тих, які офіційно декларувалися) не виходили (та й не могли вийти!) за межі радянського марксизму. Єдине, що їм дозволялося, то це лише певна корекція, яка не повинна була торкатися фундаментальних питань. Віктор Козловський у згаданому 5-му числі «Філософської думки» за 2012 р. намагається визначити нові тенденції в філософській думці зазначеного періоду. До них він відносить такі: 1) нова мова (справді, у цей період мова радянських філософів стає менш «войовничою» і поступово лібералізується); 2) поява нових сфер та напрямків наукових досліджень, зокрема спостерігався посилений інтерес до спадщини Маркса, німецької класичної філософії, проблем людської діяльності, наукового пізнання тощо; 3) переклади й видання класичних та сучасних філософських текстів, в т.ч. немарксистських. Особливо прикметним стало звернення до «справжнього» марксизму. Водночас цей інтерес супроводжувався студіями німецької класичної філософії, котра трактувалася як одне з головних джерел марксистської теорії.

Такі «марксистсько-автентичні» студії, зрозуміло, не вели до радикальної трансформації марксизму. Хіба що знімали «сталінські крайнощі». Правда, певна «ревізія» радянського марксизму допускалася лише в точно визначених рамках. Це, думаю, чудово розуміли професійні філософи. В Україні ж ці рамки взагалі виявилися звуженими, порівняно з іншими регіонами СРСР. Адже до України була найбільш пильна увага з боку радянського імперського центру. Будь-які прояви вільнодумства тут відразу присікалися. Такої ідеологічно задушливої атмосфери, яка існувала в Києві, не було ні в Москві, ні в Ленінграді, ні навіть у Мінську, вже не кажучи про «вільнодумні» республіки Прибалтики, Грузію та Вірменію. Суджу це з власного досвіду.

Якщо бути об’єктивним, то професійні філософи радянської України не відзначалися особливим вільнодумством. І відверте дисидентство серед них це, радше, виняток, аніж правило. Хоча, з іншого боку, звинувачувати їх у цьому не варто. Бо загалом дисидентство в той час було явищем маргінальним — особливо у відвертій формі.

Трансформація радянського марксизму мала в Україні «несподівані» наслідки — правда, не стільки серед філософів, скільки серед інших гуманітаріїв. Формально звернення до «автентичного» марксизму породило відому працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Ще далі пішов письменник Микола Руденко. Почавши як ортодоксальний марксист, який намагався вхопити «справжню» суть марксистського вчення, він завершив свою світоглядну еволюцію запереченням марксизму, звернувшись до теоретичного спадку Подолинського. Проте і Дзюба, і Руденко, і Юрій Бадзьо, який у своїх поглядах наблизився до «демократичного соціалізму», в умовах «застою» були винятками — хай навіть яскравими й резонансними.

Зараз не будемо з’ясовувати, що зробили, а що не зробили професійні філософи радянської України, а що вони могли б зробити. Це тема окремої розмови. Зверну увагу лише на головний «гріх» цих філософів.

Їхня філософія, якщо дистанціюватися від окремих персоналій та явищ, не була українською. І справа не тільки в тому, що ці філософи, як правило, не користувалися українською мовою (хоча це теж має велике значення). Здебільшого мовою їхнього філософствування була російська. Остання панувала на філософському факультеті Київського університету, в стінах Інституту філософії. Нею переважно видавалася філософська література. Пригадую, як уже в роки «перебудови» довелося слухати лекцію одного маститого філософа, який із часом різко «став українцем». Читав він цю лекцію російською. Більше того — запевняв, що філософствувати українською мовою неможливо.

Професійну філософію радянської України важко назвати українською за своєю суттю. Мається на увазі те, що вона не осмислювала українських реалій. І фактично була служницею радянської ідеології. На позір ця філософія виглядала як «інтернаціональна», насправді ж була російсько-імперською. До сьогоднішнього дня чимало професійних філософів України, що сформувалися в період «застою», продовжують вірити в «інтернаціональність» філософії. Хоча навіть «найінтернаціональніша» філософія існує в певному етнокультурному контексті. І так чи інакше відображає ментальність народу, який творить її.

До речі, про ментальність. Було б цікаво проаналізувати, як вона знайшла відображення в творіннях професійних філософів радянської України періоду «відлиги» і «застою». Боюся, що «українського характеру» в ній було небагато. Дозволю собі розповісти одну історію. Кілька років тому був у Польщі на одній конференції, на яку з’їхалися філософи зі слов’янських країн. І ось під час фуршету один поляк запропонував: мовляв, хай представники кожного народу заспівають якусь свою народну пісню. Біля мене сидів достатньо відомий професійний філософ з України. І ось із його уст пролунало таке: «А что мне петь? Разве что — «По долинам и по взгорьям»...» Думаю, коментарі зайві.