Коли смерть стоїть за плечима

Київ у роки Другої світової війни, під час німецької окупації, після вигнання нацистів... Яким він був тоді? Йдеться не тільки (а може, й не стільки) про відтворення усіх (або більшості) складових величезного масиву фактів, подій, персоналій, які впливали на перебіг грандіозної Війни у місті на схилах Дніпра. Йдеться про стан суспільства у той нещадний, героїчний та звірячий час, коли смерть буквально чатувала за кожною людиною, стояла просто за плечима, про суть влади (точніше, обох тоталітарних режимів — «червоного» та «коричневого», при всіх суттєвих відмінностях доктрин схожих у головному: життя людини — то є нульова величина) і про її, влади, реальні вчинки. Зрештою, про Долю Людини у той наджорстокий час.

♦ Уже не один десяток років історики, філософи, соціологи, зрештою, письменники й журналісти вивчають цю проблему. Доводиться долати воістину «гори» стереотипів, міфологем, Монблани фальсифікацій, що вони накопичилися ще з радянських часів. Воістину, шлях до Правди ніколи не був і не буде легким. Проте учені-гуманітарії роблять рішучі кроки уперед. Один з таких кроків (аж ніяк не рядовий, а багато в чому «дороговказний» для майбутніх поколінь дослідників) — це публікація влітку 2014 року фундаментального науково-документального видання «Київ. Війна, влада, суспільство. 1939 — 1945 рр.» (Видавництво «Темпора», обсяг 863 стор.) Книжка підготовлена Інститутом історії України НАН України спільно з Центральним державним архівом громадських об’єднань України, Державним галузевим архівом Служби безпеки України, Галузевим державним архівом Міністерства внутрішніх справ України (редактор Юлія Олійник, голова редакційної колегії — Валерій Смолій, академік НАН України, автори та упорядники — Т. Вронська, Т. Заболотна, А. Кентій, С. Кокін, О. Лисенко, Т. Пастушенко).

♦ Уперше у вітчизняній історіографії, крізь призму документів як радянських спецслужб, так і нацистських каральних органів та цивільної німецької окупаційної адміністрації (переважна частина з цих документів публікується вперше) показано місце столичного соціуму в системі функціонування державних структур, досліджено вплив війни на життя пересічних киян. Це дало можливість авторському колективу відтворити цілісну картину життя столиці України в роки тотального насильства, подати максимально різноманітні точки зору та погляди на ті трагічні події, і, зрештою, відповісти на питання: що, власне, хвилювало найбільше простих киян, яким чином вони влаштовували свій побут, виживали, долали скруту і нестатки, як саме будували свої взаємини з владою.

♦ «Ця книжка про Київ, киян і війну — пишуть у вступному слові упорядники. — Чи треба пояснювати, про яку саме війну йде мова? Пострадянське суспільство й дотепер перебуває під її психологічним та ідеологічним впливом. Різні погляди учасників та свідків подій, їхні часом контроверсійні оцінки знайшли своє відображення в архівних документах, вони й надалі змушують нас шукати відповідь на запитання: «Якою ж насправді була та війна і для суспільства в цілому, і для кожного громадянина зокрема?» Сприйняття історії, як і сприйняття дійсності, залежить від погляду свідка, учасника й інтерпретатора подій. Чим більше різних ретроспектив матимемо, тим повнішу картину отримаємо. У пропонованому читачеві науково-документальному виданні представлено погляд радянських спецслужб на події в Києві від 1939 до 1945 року».

Автори книжки наголошують, що «реальне життя значно складніше за історичні схеми. Ще до того, як перші німецькі бомби впали на київські околиці, місто вже пережило не одну війну. У пам’яті киян ще живими були спогади про голод 1932 — 1933 років в Україні та безкінечні хвилі політичних репресій та терору. Практично жодної родини, а надто серед етнічних меншин, інтелігенції та представників дореволюційних міщанських класів, не оминула смерть, в’язниці, табори, виселення, переслідування, зубожіння. Мілітаризація зовнішньої та внутрішньої політики, форсована модернізація економіки радикально змінили міський ландшафт, втрутилися в особисте життя кожного його мешканця. Це був час перманентної мобілізаційної готовності до війни в суспільстві, де окреме людське життя нічого не вартувало. У часи ж нацистської окупації Київ став ареною протистояння різних політичних сил: німецьких окупантів, українських націоналістичних організацій, радянського підпілля. Основною ж «політикою» повсякденного існування киян у цей час лишалася боротьба за кусень хліба та виживання, а вияви людяності й милосердя пересічних мешканців наражалися на смертельну небезпеку».

♦ Такий загальний погляд авторів книжки на досліджувану проблему. Видання, яке містить величезний обсяг опублікованих документів (загалом 192!), складається з розлогого історичного нарису «Місто у вирі війни» обсягом 176 сторінок та власне корпусу документів, укладених у чотирьох окремих масштабних розділах за хронологічним принципом: «Війна на порозі» (1939 — 1941), «Перші дні війни» (22 червня — 18 вересня 1941 рр.)», «Київ під нацистською окупацією (19 вересня 1941 — 6 листопада 1943 р.)», «Після німецької окупації (6 листопада 1943 — 1945 рр.) Солідний обсяг документів дає змогу кожному читачеві відшукати щось своє, особисто йому близьке на сторінках видання, перевірити на «міцність» свої уявлення про перебіг військових подій та їх причини — порівнявши з автентичними документами жорстокої доби.

Можна навести безліч прикладів. Ось, приміром, численні «таємні» спецповідомлення керівників органів держбезпеки УРСР (як правило, на ім’я Микити Хрущова) про настрої та «реагування» населення Києва в перші тижні та місяці після початку війни (скільки ж сексотів та донощиків було залучено до цієї гидкої справи!) Ці «донесения» доволі одноманітні: спочатку неодмінно 2—3 вступні абзаци про «абсолютну відданість» переважної більшості киян, як і всіх радянських людей, справі захисту Радянської Вітчизни від гітлерівців; а потім, з оговоркою: «але є й зрадники, що ведуть антирадянські, ворожі розмови» — подається реальний зріз громадської думки людей. Для влади — дуже мало втішного: чітка пам’ять про її попередні злочини, зневага до Сталіна та його сатрапів за невміння воювати, песимістичні погляди на майбутнє (Середа, науковий співробітник музею ім. Шевченка: «Вчора німецькі літаки зробили напад на аеродром, скинули бомби й відлетіли, наші ж нехлюї, артшкола і ще деякі частини, почали бити по своїх літаках... У нас не підготовлено геть нічого, скрізь неорганізованість. Як можна було пропустити літаки на Київ?») Не так уже й мало киян сподівалися, що німці виявляться, зрештою, «меншим злом», аніж сталінська влада, і це також відображено у книжці.

♦ І ось — нацистська окупація, від 19 вересня 1941 року (до речі, саме в ті години загинув командувач Південно-Західного фронту генерал-полковник Михайло Кирпонос; обставинам його смерті в бою присвячено кілька розлогих документів). Ілюзії, якщо вони в когось і були, швидко розвіялися. Спочатку — наказ про обов’язкову реєстрацію мешканців, про сувору комендантську годину, тотальні обшуки, арешти, масові розстріли... І, звичайно, наведені документи, щодо жаху Бабиного Яру (оголошення окупаційної влади: «Все жиды города Киева и его окрестностей должны явиться в Понедєльник 29 сентября 1941 года к 8 часам утра на угол Мельниковой и Доктеривской (так в оригіналі. — І. С.) улиц, возле кладбища. Взять с собой документы, деньги и ценные вещи, а также теплую одежду, белье и пр. Кто из жидов не выполнит этого распоряжения и будет найден в другом месте, будет расстрелян. Кто из граждан проникнет в оставленные жидами квартиры и присвоит себе вещи, будет расстрелян». Або іще, наказ коменданта української поліції м. Києва пана Орлика такого змісту: «Всім керівникам будинків м. Києва до 24-х годин зголосити всіх жидів, працівників НКВД та членів ВКП(б), що мешкають в їх будинках, — до найближчих районових Комісаріатів та Команди Української Поліції м. Києва по вул. Короленка, 15, другий поверх. Затаєння цих людей матиме наслідком смертну кару» (виданий наказ не раніше 1 жовтня 1941 року). Окреме цікаве питання: хто такий був цей Орлик?

...Час тотального насильства. Час, коли смерть панувала неподільно. І час, коли було місце і героям, і справжнім подвигам. Так само, як і зрадникам. Ця книжка, мовою документів та фактів, дає нам вражаючу й суперечливу картину доби. І не тільки мовою «сухих» документів: видання містить 56 автентичних фотографій Києва 1941 — 1945 рр. На сторінках книжки незаангажований, вільний від догм будь-якого кшталту, насамперед людяний (!) читач знайде правду про ту війну і про Київ у ній. Хай не всю правду, але суттєву її частину.