Сергій КРИМСЬКИЙ: «Людство живе на вулкані, який зветься Iсторія»
— У світовому масштабі рік, що минає, характеризується дуже серйозними зрушеннями. По-перше, у становленні планетарної соціальності. Це — цілком нове явище. Мається на увазі не тільки створення й активізація діяльності організацій типу ООН. Виникає всесвітня мережа не в розумінні Інтернету, а в розумінні мережевої організації як економіки, так і соціального життя дуже багатьох країн. Принципом сучасної суспільної діяльності стає абсолютно новий мережевий принцип. Він ще не переміг, але сам факт виходу його на перший план свідчить про ослаблення принципу ієрархії — не ієрархічне, а мережеве керівництво.
Прикладом може бути подальше формування Європейського Союзу. І, мабуть, висунення європейської організації країн в якийсь новий вид наддержавної соціальності. Дебати щодо прийняття європейської Конституції — це дійсно серйозний крок у становленні цієї планетарної соціальності. Процес тільки почався, але він позначений цілою низкою подій року, що минає.
По-друге, минулий рік ознаменував знищення, можливо, останньої в історії людства, великої злочинної держави. Я маю на увазі Іракську республіку. Річ у тім, що в ХХ столітті виникло особливе поняття, невідоме навіть добі древніх імперій, добі завоювання — злочинна держава. Це держави, які ведуть боротьбу не тільки і не стільки із зовнішнім ворогом, скільки з власним народом, знищуючи своїх громадян у величезній кількості — як ми знаємо на прикладі Китаю («культурна революція») або ж з часів сталінізму. Такою останньою злочинною державою, можливо найбільшою, і був Ірак. І знищення такої держави, носія зла — всесвітньо історична подія. Незважаючи на порушення норм міжнародного права, незважаючи на агресивні, імперіалістичні інтереси учасників цієї акції. Колись Гегель дуже вдало сказав: « Люди, звісно, роблять історію, але вони не знають, яку історію вони роблять ». Так, учасники акції переслідували свої приватні цілі, але результат вийшов, імовірно, навіть не той, на який вони розраховували.
Далі, якщо говорити про Україну, то 2003 рік позначився посиленням її ролі в діяльності структур ООН, у миротворчих акціях. Наша держава починає завойовувати собі ім’я як один із активних учасників миротворчих акцій у міжнародному масштабі. Це свідчить про участь (поки дуже часткову, поки, можливо, навіть спірну) України в цій планетарній соціальності.
В Україні можна відзначити певний ренесанс, своєрідний духовно-культурний сплеск. Я маю на увазі передусім вихід третього тому «Української культури», виданого Національною академією наук, де докладно й глибоко досліджено період ХVII — ХVIII століть в Україні. Це й вихід двотомника, ми вже можемо сказати, видатного суспільствознавця, академіка Івана Дзюби, а також видання під редакцією академіка Юрія Пахомова серії монументальних праць про цивілізаційні моделі сучасності.
«МАЙБУТНЄ НАСТАЄ НАДТО ШВИДКО...»
В умовах наростаючого динамізму соціальних подій у сучасному світі майже загальновизнаним фактом стала неможливість якихось надійних розрахунків. Але на короткій дистанції можна пролонгувати деякі тенденції, позначені вже цього року. Триватимуть спроби (я кажу про спроби) провести політичну реформу в Україні. Майже безсумнівно, що ця реформа приведе до посилення ролі Верховної Ради. У певному сенсі, хоча тут є своя політична гра, сам факт утворення парламентсько-президентської республіки, на яку спрямована ця реформа у всіх її варіантах, відповідає світовим тенденціям. Якщо ставити долю демократії та державного життя в сучасному світі в залежність від діяльності лідера, від діяльності президента, то починає діяти відомий соціологам принцип Пітера. Один із варіантів цього принципу визначає: кожен лідер у своєму кар’єрному сходженні прагне (усвідомлюючи це або не усвідомлюючи) досягнути рівня своєї некомпетентності. Він заспокоюється тільки тоді, коли досягає рівня своєї некомпетентності. Динамізм сучасного соціального життя веде до того, що він дуже швидко, причому це стосується не тільки України, досягає рівня своєї некомпетентності. Адже стало очевидним, що людство живе на вулкані, який зветься Історією , що вже двічі вибухнув двома світовими війнами, і цілковитим переворотом усіх продуктивних сил суспільства під впливом науково-технічних інновацій.
Прискорення подій сягає такого рівня, що футурологи вже кажуть про футурошок. Майбутнє настає надто швидко, і люди не встигають пристосуватися до нього . І цей ефект дуже вдало відзначив Іван Дзюба. Він говорив, що нині взагалі втрачає сенс поняття вождя або вождизму. Вождь потребує певної довгострокової стратегії. А хід подій розмиває можливість довгострокових стратегій . І зараз не президент, не лідер, не окрема людина, а саме парламентська система є стійкішою до змін, що відбуваються в світі. Зміни, якщо говорити про Україну, також специфічні. Можливості парламентської діяльності в організації прийняття рішень, у законодавчих ініціативах, звісно, значно вищі, ніж можливості окремої особи. Тут справді вже продовжує в локальному масштабі діяти той мережевий принцип прийняття рішень, де вузлами цієї мережі є пункти компетентності. Але, на жаль, парламенти також обмежені, і особливо український парламент щодо цього. Річ у тім, що він приймає рішення за принципом більшості. А ще Платон запитував — «А чи є в меншості мудрець?» Тобто самі принципи роботи парламенту дуже обмежують можливості компетентних рішень.
«ТІЛЬКИ ІНТЕЛІГЕНЦІЯ Є ПРОТИВАГОЮ АГРЕСИВНІЙ НЕКОМПЕТЕНТНОСТІ»
І тому, якщо використати ті позитивні можливості, що відкриваються при парламентсько-президентській організації управління, то позитивні тенденції можуть бути реалізовані лише у вигляді створення громадського форуму контролю за діяльністю парламенту. Коли я кажу про громадський форум, то маю на увазі не ті форуми, які виробили свого часу або виробляють різні опозиційні партії. Я маю на увазі той ресурс громадянської легітимації влади, який може здійснити українська інтелігенція, організована в Національній академії наук, в Академії вищої школи, в творчих спілках, Академії педагогічних наук... Ці, вже організовані структури, в яких зосереджені кращі сили інтелігенції (хоча вони й досі виявляли себе лише у сфері освітніх програм, а не соціальних), повинні зайняти активну громадянську позицію. Без цієї позиції не буде громадської легітимації влади, яку на сучасному етапі підтримує меншість. Адже ми чудово знаємо результати соцопитувань.
Річ у тому, що фактично йдеться про тих перевірених на, скажімо, Чехословаччині, Польщі (країнах колишнього соцтабору) моделях, коли на перший план у керівництві суспільством виходить інтелігенція. Бо тільки інтелігенція є противагою агресивній некомпетентності . Вона досі не відігравала цієї ролі, хоча літератори з Руху і намагалися щось зробити. Це все ж таки обмежені спроби, бо результати їхньої діяльності не мали загального масштабу. Заважала передусім консервативна традиція: ми жили у країні, в єдиній країні, де виникло поняття «гнилий інтелігент». Розумієте, нещасна та країна, де таке поняття могло виникнути . Інтелігент — це і є втілення духовних сил нації. Є різні сили в середовищі інтелігенції, але за історичною місією, за можливостями — це справді духовна еліта нації. Так, звісно, я не хочу сказати, що цілком зникла необхідність у компетентному президенті або лідері, або ж вожді. Туга за харизматичним діячем у нас залишається, і вона загалом притаманна менталітету українського народу. Приєднатися до вождя, пророка, до людини, здатної вказати шлях. У нас немає зараз таких людей! Але туга за таким харизматичним лідером присутня, так би мовити, в усіх порах суспільного організму.
І тому, якщо брати найкращий варіант прогнозу на подальший розвиток подій в Україні, з огляду на можливості, а не на реалії, то можна сказати — лише троїстий союз харизматичного лідера, компетентного парламенту та громадського форуму в особі інтелігенції може вивести Україну з кризи . Така собі триєдина організація. Бо в Україні досі цілком була відсутня громадянська легітимація влади. Я хотів би сказати, що мені вже доводилося наголошувати на думці американського письменника Рея Бредбері про те, що майбутнє слід не пророчити, а запобігати.
«БІЙТЕСЯ СЕРЙОЗНИХ ЛЮДЕЙ...»
І ось з цього погляду до прогнозу не можна не включити просто такі собі новорічні фантазії та новорічні побажання. Не розглядаючи те, що я хочу сказати, надто серйозно, а вбачати в цьому просто деякі мрії. Я завжди звертав увагу на те, що в українському парламенті відсутній гумор; депутати не схильні до гумору, тобто до самоіронії, не схильні до самокритики. Саме в цьому сенсі видатний філософ ХХ століття Жан-Поль Сартр говорив: « Бійтеся серйозних людей, це дуже небезпечні люди ». Це не означає, що людина повинна бути несерйозною, вона повинна бути відповідальною. Але й повинна знати, де серйозно, а де виявити необхідну іронію. Справжні рішення приймаються через сумніви, через подолання самого себе, через підняття над конкретною ситуацією, до того, що я називаю третьою правдою.
Критерієм творчих організацій у науковому світі є гумор. Якщо там є гумор, то вважається, що це група, що творчо працює. Свого часу один дослідник звернув увагу на такий парадокс. Найвидатніші вчені не створили своїх шкіл. Не створили школу Ейнштейн, Резерфорд, Гейзенберг... Єдиним із великих лідерів сучасної науки, хто створив школу, був датчанин Нільс Бор. І коли він приїхав до Москви, перше запитання, яке йому поставили: «Як вам вдалося створити школу?». На що він відповів: «Ми приймали на роботу людей тільки з почуттям гумору». Бо гумор дозволяє зрівняти і академіка, і лаборанта, і аспіранта. Це ніби загальна здатність до іронічного сприйняття, яке, відповідно, не заважає серйозній роботі.
«ВІРИТИ ПОТРІБНО НАВІТЬ У НЕВІРІ»
Я зараз поки жартую, але у Святому Письмі (Євангеліє від Марка), є одне із найчудовіших на мій погляд висловлювань, на яке не звернули належної уваги — епізод у 9 розділі, де батько біснуватого юнака звертається до Христа з проханням про допомогу. На що Христос відповідає: тільки віра може вас врятувати . І тоді батько вигукує, я дослівно цитую: « Вірую, господи, допоможи моїй невірі ». Що це означає? Вірити потрібно навіть у невірі, навіть у сумнівах, і через сумнів, і навіть у невірі, приходити до віри . Ситуація виходу з сумнівів і невіри вирішується тільки за допомогою гумору; тільки за допомогою творчої, так би мовити, фантазії.
Ще один момент, який хотілося б відобразити, знову ж таки у плані мріянь, а не реальних пропозицій. У культурології є таке поняття: парадокс Кампанелли. Томмазо Кампанелла, як ви знаєте, — один із утопістів, який 27 років просидів у в’язницях. У реальності він, звісно ж, був опозиціонером, брав участь у всіляких акціях і навіть у змовах, але обвинувачення йому сформулювали єзуїтським чином: «за надто серйозне ставлення до справ церкви». Тут цікавий сам спосіб маскування, що полягає в тому, що будь- яка діяльність потребує безперервно звірювати з реальністю, безперервної самокритики, навіть подолання якихось опозиційних спрямувань ; ну якщо завгодно, навіть, знову ж таки повторюю, гумору. А вже якщо надто серйозно ставитися, то догматизувати існуюче становище. Навіть парадокс Кампанелли свідчить нам, що нормально працюючі творчі, в тому числі політичні, колективи потребують у хорошому розумінні слова гумору. І я бажаю нашим парламентаріям творчого гумору.
Перед Новим роком можна допустити жарти навіть у такій серйозній газеті, як «День». Я хочу розповісти таку байку. У лісі помер вовк. Його друзі написали некролог. Але тут виникло питання — як саме підписати його? Підписати «група товаришів»? Але ж який вовк вовку товариш? Написати «зграя вовків» — непристойно. Думали-гадали і написали «зграя товаришів». Тож я все таки бажаю нашим політичним діячам, щоб таке чудове слово товариш, яке має ще передєвангелічну традицію (у секті єсеїв), і пройшло крізь усю людську історію саме як Божий дар у людських відносинах, все ж таки оформлювалося у вигляді групи товаришів, а не зграї.
Основна якість, якої зараз не вистачає особливо в Україні, це вирішення питання, що стало головним у ХХІ столітті. Це питання ставлення до іншого і ліквідація такого явища, як скажімо, лють правоти. Я не проти правоти, але я проти лютої правоти. Будь-яка лють, навіть якщо на її боці правда, це порушення прав іншої людини. Тому треба бачити в іншій людині не ворога, а компаньйона. Можливо навіть суперника. Але суперника, який має право на свою діяльність . Інакше кажучи, це те, що вже перевіреною традиційною мовою називається проблемою толерантності . Вона настільки серйозна, що англійський письменник Олдос Хакслі абсолютно серйозно закликав інтелігенцію до створення міжнародного ордену на кшталт чернечого. Члени якого повинні ходити серед людей і вчити розумінню іншого . Причому він вважав, що члени ордену зобов’язані дотримувати обітницю безшлюбності. Я, звичайно ж, не прихильник такого підходу, але сам факт необхідності створення не церковного, не чернечого, а герменевтичного ордену із навчання розуміння іншої людини є цікавим. А що означає зрозуміти іншу людину? Зрозуміти іншу людину можна тільки в тому разі, якщо включити її до свого життя.
«ЗАЛИШАТИСЯ ЧОЛОВІКОМ У СТАВЛЕННІ ДО ВЛАДИ»
2003 рік — рік Росії в Україні. Безумовно, він провалився, хоч ця подія отримала велику пресу. Як із боку того, що тут не було справжньої програми його проведення, так і з боку Москви вона була відсутня. Зараз дуже модне слово — діалог, діалог культур. Діалог культур неможливий! Діалог — це означає мати спільну метамову. Тобто спільна мова, тоді можна будувати діалог. Сама сократівська методика діалогу включає наявність спільної мови. Адже кожна культура має свої цінності. Можлива взаємодія, можлива імітація, запозичення, можливе й насильницьке придушення однієї культури іншою. Але не діалог! Бо взаємодія не потребує спільної мови . Це просто якісь елементи взаємодії. Ось у нас і плутають взаємодію з діалогом.
А в якому випадку можливий діалог? Є такі періоди й такі події у взаємодії української та російської культури, які здійснюються ніби під спільним загальним небосхилом, під спільним принципом. Наприклад, культура Києва. Вона не українська й не російська. Тут і Булгаков, тут і Купрін, і Волошин, тут і видатні російські філософи, і українські класики. На рівні, скажімо, дослідження регіональних культур, культури Києва, приміром, — тут можливий діалог. І він реально здійснювався. Ось що треба було поставити в центр Року Росії в Україні. А не абстрактно російську культуру. Вона різну функцію виконувала, в тому числі й таку, що пригнічувала або ж поглинала найцінніші кадри.
Хотілося б наостанок нагадати таку забавну обставину. Московський есеїст Григорій Померанц звернув увагу, що в богословському і людському звичайному досвіді диявола зображають чоловіком, а янголи женоподібні. Звідси висновок, що слід ставитися до влади як чоловіки, тобто зі здатністю до критики, здатністю навіть негації, і як жінки — до Бога . Тобто виконувати те, що він говорить. Але насправді в нашому соціумі все відбувається навпаки. Ми ставимося до влади як жінки, іноді як гаремні жінки, а до Бога як чоловіки, тобто критикуємо його . Тож маю побажання до всіх нас, залишатися чоловіком у ставленні до влади.
Я дійсно вважаю однією з кращих газет саме «День». Бажаю якомога більше світла в душі і творцям її, і читачам. З Новим Роком!
