Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Світло і тіні Генріка Сенкевича

«Вогнем і мечем»: антиукраїнський роман чи твір для «зміцнення сердець»?
14 грудня, 14:03
«ВОГНЕМ І МЕЧЕМ» ЄЖИ ГОФМАНА. КАДР ІЗ ФІЛЬМУ / ФОТО З САЙТА KINOFILMS.TV

Вихід роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» одразу ознаменувався в українській критиці цілою низкою критичних відгуків, щоб потім упродовж століття вітчизняна наука удавала, що нібито й не існує ніякої надпопулярної в Польщі «Трилогії» («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський»). Це не означає, що про Сенкевича взагалі не згадувалося. Українською мовою видавалися новели письменника і романи «Хрестоносці» та «Без доґмата». Були й відповідні передмови до цих видань. Але про «Трилогію» — жодного слова. Це табу мовчання кидало свою тінь і на роман, удостоєний Нобелівської премії, — «Quo vadis?», бо в ньому вбачалася не просто апологія християнства, а оспівування католицизму. Можливо, в радянський період науковці про ці твори не згадували ще й тому, що відверто висловити свої думки все одно не дозволили б: гострі проблеми міжнаціональних відносин у літературі були в УРСР під забороною (саме тому не потрапила в 50-томне видання творів І. Франка стаття «Поет зради», в якій досить гостро критикувалася ідейна спрямованість поем А. Міцкевича).

Своєрідним проривом в українському осягненні Г. Сенкевича став фільм Єжи Гофмана, котрий намагався відтворити героїку двох народів, різних їх представників, історії драматичного кохання, а не взаємопоборювання. Взагалі про гофманівську кінострічку вже сказано чимало. Варто звернути увагу тільки на одну зміну у фільмі порівняно з романом Сенкевича. За літературним твором, Горпина — стара і страшна ворожка, схожа на відьму. У картині Гофмана героїня Р. Писанки — молода, може, теж відьма, але не позбавлена автентичного шарму, привабливості. Її безнадійна закоханість у Богуна додає драматизму дії, а заодно позбавляє твір поділу на «позитивних» поляків і «негативних» українців. Нове тисячоліття дає зрештою й український переклад роману «Вогнем і мечем».

Дуже надовго ставлення українців до Г. Сенкевича (читай — до роману «Вогнем і мечем») визначила стаття Володимира Боніфатійовича Антоновича «Польско-русские отношения XVІІ в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечом»)», надрукована в «Киевской старине» у травні 1885 р., майже одразу після завершення публікації роману («Вогнем і мечем» друкувався одночасно, із числа в число, у двох польських часописах протягом 1882—1884 рр.). До твору Сенкевича Антонович підійшов насамперед як фаховий історик. Він одразу ж зазначив, що в романі практично немає відступів від історичного фактажу, але багато шкодить йому тенденційність висвітлення цього фактажу. Попри цю тенденційність, Антоновича прикро вразило те, що «Вогнем і мечем» зустрів такі захоплені відгуки з боку польської громадськості: різноманітні костюмовані вистави, бурхливі святкування, прийоми на честь письменника тощо. А далі В. Антонович, який з гучним скандалом колись порвав був стосунки зі своїм польським минулим та перейшов до українського «хлопоманства», вдається до метання стріл у роман Г. Сенкевича.

Хоча ці стріли часто аж ніяк не стосувалися роману «Вогнем і мечем». Так, складно закинути Сенкевичу, що він став апологетом цивілізаторської місії Речі Посполитої та прихильником монархічного державного устрою з чіткою вертикаллю влади, бо Сенкевич, мабуть, до кінця «Трилогії» так і не визначився, що ж для поляків цінніше: міцна королівська влада чи демократичний шляхетський устрій із його правом liberum veto. Але Антонович робить такі закиди на адресу «Вогнем і мечем», маючи на думці насправді ідеї Пантелеймона Куліша про регресивний, антицивілізаторсько-анархічний, недержавницький характер українського козацтва. А ще В. Антонович перелічив цілу низку неточностей у романі Сенкевича при вживанні українських слів, топоніміки, народних пісень тощо.

Як наслідок, виходило, що роман відтворив справжні історичні факти, але дуже спотворив історичну дійсність через свою тенденційність. А тенденційність полягала або в топонімічних неточностях, або в тому, що роману Сенкевича взагалі не стосувалося. До речі, Генрік Сенкевич уважно прочитав статтю Антоновича, у наступні видання роману сумлінно вніс виправлення всіх неточностей, на які вказав критик, але від цього для українських читачів «Вогнем і мечем» не став менш тенденційним та антиукраїнським.

Ще на початку своєї статті В. Антонович дуже чітко вловив, що «повість п. Сенкевича за прийомом, який вона зустріла в польському суспільстві, і за враженням, яке вона справила на це суспільство, є, безсумнівно, виразником сучасного стану історичної самосвідомості польської інтелігенції, останнім словом його патріотичних, національних і суспільних поглядів...» Саме «патріотичні, національні й суспільні погляди» українців та поляків багато в чому визначали характер сприйняття роману Сенкевича, тому малоперспективною справою було визначати, наскільки точно письменник відтворив той чи інший дрібний факт, на яких подіях він акцентував увагу, а про які — змовчав. Але переважно на цьому зосередилися майже всі польські та українські тогочасні критики роману «Вогнем і мечем» (Б. Прус, П. Хмельовський, О. Свєнтоховський, В. Гнатюк, О. Маковей та ін.).

ІСТОРІЯ ЧИ ЛІТЕРАТУРА?

Та попри критику таких поважних осіб, роман Г. Сенкевича і надалі залишався найпопулярнішим твором серед широкого кола польських читачів. Щоби примирити польський читацький загал та українську спільноту, 1934 р. видає працю «Вогнем і мечем» та історична дійсність» Ольгерд Ґурка, єврей-викладач із Золочева, учень відомого польського історика Людвіка Кубалі. Ґурку надзвичайно вразив мистецький рівень роману Сенкевича, високий талант письменника, який «lwim pazurem» залишає глибокий слід у свідомості читачів. Дослідник наводить навіть приклади таких слідів. Так, в одному з листів сучасника Сенкевича йдеться про те, як під враженням від щойно прочитаного чергового уривка з роману, в якому описано загибель Подбіпєнти, автор листа зайшов до костьолу і замовив месу за упокій душі померлого. І тільки пізніше усвідомив, що чинить блюзнірство, бо поминає душу неіснуючої людини — літературного героя. Ще одна пані похилого віку зі сльозами на очах повідомляла своїх знайомих, що «Бар взято» (козаками). А в роки здобуття Польщею незалежності вояки польських легіонів носили «Вогнем і мечем» біля серця так само, як два десятки років по тому радянські — носили «Як гартувалася сталь» М. Островського.

О. Ґурка ставить питання: хто ж винен у тому, що таким непривабливим постає образ українця зі сторінок роману Г. Сенкевича? І тут же дає відповідь: хто завгодно — тільки не автор «Вогнем і мечем». Так, у романі є неточності, але письменник не мав жодних упереджень щодо України та українців. А причина неточностей полягає в тому, що Сенкевич використав тенденційні праці історика Л. Кубалі, які грішать багатьма перекрученнями історичних фактів. Якби ж автор славнозвісного роману використав реальні факти, то, цілком можливо, «Вогнем і мечем» міг би стати улюбленим романом і для українців, бо й справді, наприклад, був реальний шляхтич Скшетуський, але він був русином і православним. Тож він мав би всі підстави розраховувати на прихильність із боку співвітчизників та одновірців. А поляки, на думку О. Ґурки, теж реалістичніше мали би трактувати події міжнаціонального протистояння середини ХVІІ століття.

Однак, як стверджують польські науковці, й досі пересічні поляки — від учнів до пенсіонерів — виробили собі уявлення про те протистояння аж ніяк не на основі праці Ґурки чи праць інших поважних істориків-співвітчизників (котрі загалом дають доволі об’єктивну картину тогочасних подій), а на основі все того ж роману «Вогнем і мечем», який буквально став національним польським міфом.

Інтуїтивно багато хто з українців розумів, що проблема у сприйнятті цього твору полягає аж ніяк не в тому, наскільки правдиво і точно відтворив письменник якісь конкретні великі чи дрібні події минулого, хоч реалізм і позитивізм, які панували на той час у слов’янських літературах, спонукали саме до такого прочитання історичного роману (такий підхід до творів історичних жанрів зберігався в радянському літературознавстві до моменту розпаду Союзу і навіть пізніше). Особливо гостро відчували те, що сила роману Сенкевича — насамперед у його художній досконалості, українські письменники. Тому пробують створити йому альтернативу не у формі науково-критичних праць, а у формі літературних творів. Але І. Нечую-Левицькому та А. Чайковському це не вдалося. Задум Нечуя-Левицького був доволі цікавим — створити роман для масового читача. Але для його реалізації забракло художньої сміливості, письменник боявся бодай на крок відступити від історичних документів, свідчень, фактів. Як наслідок, вийшов прекрасний белетризований переказ наукових праць; але бліді, схематичні персонажі, за відсутності якоїсь гострої інтриги, не могли перетворити «Ярему Вишневецького» на захопливий літературний твір. Остаточно відправило роман у небуття те, що протягом майже століття він ніде не публікувався. Не вдалося реалізувати задуми зі створення «антивогнемечівського» роману й А. Чайковському.

Втім, 1931 року було завершено ще один твір, який мав чітке полемічне спрямування проти «Вогнем і мечем» Сенкевича. Це був роман Олександра Соколовського «Богун». Свідченнями цієї полемічності були й епіграфи з праць польських істориків, зокрема Л. Кубалі. Одним із чільних образів, який протистоїть детально виписаному Вишневецькому, стає Хмельницький, відважний, мудрий, навіть хитрий — чим не поєднання «лева і змії», «лева й лиса», як про нього кажуть персонажі Сенкевича! Але основу протистояння становлять не історичні персонажі та події, а фабульна канва, що базується на класичному любовному трикутнику. Такий крен у бік «романічності» досить цікавий і дивний в О. Соколовського, бо історична романістика 1920—1930 х рр. була чітко зорієнтована на повну відповідність до документів (В. Гжицький у «Кармелюкові» цитує їх цілими сторінками, не завжди позначаючи лапками) та історичних праць. Зрештою, такими за характером були й попередні романи О. Соколовського про народників та їхню терористичну діяльність.

У центрі «Вонем і мечем» міститься боротьба Скшетуського і Богуна та їхніх товаришів за прекрасну шляхтянку Єлену Курцевич (ім’я цієї героїні та війна навколо неї цілком закономірно породили у науковців спроби порівняння роману з гомерівською «Іліадою»). Основу роману Соколовського становить боротьба за прекрасну козачку Оксану Івана Богуна і Стефана Чарнецького, того самого Чарнецького, який катував українців не менше, ніж Вишневецький, та який згодом викине тіло Хмельницького з його труни. Загалом «Богун» переповнений захопливими ситуаціями, перебігами подій, постійно тримає увагу читача в напрузі, але авторові не вдалося позбутися певної однобокості: він чітко розмежував персонажів на позитивні й негативні за національною приналежністю (гадаю, не варто уточнювати, до кого належали українці, а до кого — поляки). Богун — винятково позитивний персонаж, Чарнецький — уособлення всіх негативів.

У Сенкевича таким постає тільки один персонаж — Скшетуський, лицар без страху і докору. Але щодо інших, то польський письменник намагався уникнути подібної однобокості. Цікаві у цьому плані спогади О. Ґурки про власне сприйняття роману «Вогнем і мечем»: спочатку він безмірно захоплювався тим самим ідеалізованим Скшетуським, потім симпатії перейшли до «маленького лицаря», вправного фехтувальника Володийовського, щоб уже в зрілому віці остаточно і назважди закріпитися за Богуном, цим суперечливим романтичним поєднанням високого та низького, позитивного і негативного, що робить його по-справжньому життєвим і привабливим. Роман Г. Сенкевича сповнений драматизму і навіть трагізму, що викликає постійне прагнення до катарсису з боку читачів. Так, на адресу письменника, коли він опублікував у газеті чергову частину роману, в якій татари оточили біля дуба Подбіпєнту, посипалися були десятки листів, в яких читачі просили зберегти цьому персонажеві життя. Здавалося б, чому й не піти читачам на поступки, завоювавши їхню любов та прихильність? Але було розуміння й іншого: від цієї поступки постраждає художня цінність роману, і тому Подбіпєнта гине. І який це трагічно-патетичний момент у романі!

Цю особливість твору Г. Сенкевича вловив і Єжи Гофман, «удосконаливши» саме в цьому напрямі його роман. За твором Сенкевича, Горпина — стара й потворна відьма. У Гофмана — це по-своєму гарна Писанка, безнадійно закохана в Богуна, і це вводить у фільм ще одну побічну сюжетну лінію, сповнену драматизму і навіть трагізму. Досягти такого драматизму О. Соколовському в «Богуні» не вдалося — можливо, саме тому він і не завоював якоїсь надзвичайної популярності в українського читача. До цього до певної міри призвело також те, що ніхто особливо й не намагався популяризувати твір репресованого автора.

ЩО Є І ЧОГО НЕМАЄ У «ВОГНЕМ І МЕЧЕМ»?

Щодо «Вогнем і мечем» крапки над «і» в 1960-ті роки доволі вдало розставив польський літературознавець Казімєж Вика. Він запропонував чітко розмежовувати три поняття: процес творення роману — твір як замкнуту структуру — і його долю, а саме те, як його сприймають у контексті певних ідеологічних, політичних, національних протистоянь. Саме про останній аспект переважно вели мову стосовно роману Сенкевича з боку українців, намагаючись перекреслити непересічні для поляків два інші аспекти, які виводять цей роман до числа найвизначніших для польської літератури творів. Сам роман вийшов надзвичайно багатогранним, його структура дає невичерпні джерела для віднайдення нових смислів як для малограмотного читача, так і для тонкого естета, хоч багато хто зауважує, що роман дещо лубочно-примітивний. Написаний у неоромантичному дусі, він поєднує в собі риси історичного роману, легенди, переказу, перетворюючись, зрештою, на національний міф, вестерн (Сенкевич писав свій роман одразу після подорожі до США, де він спостерігав надзвичайну популярність цього жанру).

Сказати, що в структурі «Вонем і мечем» об’єктивно не було антиукраїнських випадів і все це привнесено лише контекстом міжнаціонального протистояння, — це сказати неправду. Попри яскраве зображення постатей Хмельницького і Богуна, козацької хоробрості й вольниці, українці найчастіше постають безкультурними, невдячними, напівдикунами тощо. Але то не була свідома настанова автора саме такими показувати українців. Задум автора полягав в іншому, на чому він наголосив в останньому романі «Трилогії» — «Пані Володийовському»: «На цьому закінчується той ряд книжок, що писалися упродовж кількох років і з чималими труднощами — для гартування сердець». Саме це прагнення «гартувати серця» співвітчизників за умов утрати державності спонукало автора до возвеличення предків. І нерідко це возвеличення мимоволі досягалося, крім усього іншого, і за рахунок зневажливо-принизливого ставлення до інших національностей. Це спостерігаємо не тільки у «Вогнем і мечем» щодо українців, а й у «Потопі» — щодо шведів, у «Пані Володийовському» — щодо турків і татар. Але ні шведи, ні турки не сприймали цих романів так гостро, як українці. Можливо, спрацював багатовіковий комплекс меншовартості, коли на кожному кроці потрібно було доводити своє право на існування, на утворення з часом власної держави, до чого не були змушені не тільки шведи і турки, а й самі ж поляки, за якими вся прогресивна Європа визнавала право на відродження державності. Вочевидь, саме цей комплекс спонукав надзвичайно гостро реагувати і проти тих непривабливих фактів чи описів українсько-польського минулого, про які дискутують й українські історики, але яких не хотілося б помічати чи бодай не акцентувати на них уваги, а в полемічному запалі в усьому звинувачувати «тенденційно брехливого» Г. Сенкевича...

На момент створення «Вогнем і мечем» на автора зійшло напрочуд високе натхнення, породжене, очевидно, потужним патріотичним запалом, — настільки високе, що більше він його, мабуть, не досягав у подальшій творчості, навіть у таких шедеврах, як «Хрестоносці» і «Quo vadis?». Це давало йому змогу силою однієї лише уяви творити унікальні картини. Так, прочитавши роман Сенкевича, 80-річний Богдан Залєський, поет «української школи», котрий довго жив в Україні та потім переїхав до Польщі, написав авторові вдячного листа за те, що він так яскраво відтворив картини української природи, особливо степу, з дитинства відомі Залєському. Щоправда, річ у тім, що в дійсності сам Сенкевич ніколи української природи не бачив, творячи її лише у своїй уяві на основі гоголівських описів у «Тарасі Бульбі» та ще власних спостережень за американськими преріями. Але ця сама уява витворила на тлі прекрасної української природи не відповідний до її чудової величі образ українця.

Коли увиразнилися антиукраїнські риси у «Вогнем і мечем», Генрік Сенкевич спробував згладити таке непривабливе бачення українців у романі «Пан Володийовський», персонажі якого приходять до висновку, що поляки та українці — народи-брати, християни-одновірці перед тією загрозою, яка йде від мусульманського світу. Пан Мушальський і козак Дидюк були непримиренними ворогами-сусідами. Та ось доля звела їх у турецькій неволі. Повернувшись із полону, Мушальський відверто сказав, що там йому Дидюк став ближчим за будь-кого з найближчої рідні. Колишній жорстокий упокоритель козаків Камінський, почувши глас Божий, стає священиком і проповідує любов до ближнього, маючи на увазі насамперед козаків, українців. Що, однак, не призвело до якоїсь зміни ставлення до «Вогнем і мечем» з боку української громадськості.

«ВЕЛЕТНІ» Й «КАРЛИКИ»

Патріотичне намагання звеличити власний народ, яке породжувало елементи зневаги до інших народів, зіграло з Г. Сенкевичем злий жарт 1907 р. Це було пов’язано з боротьбою студентів і викладачів Львівського університету за відкриття в ньому українських кафедр, а очолював цю боротьбу М. Грушевський. Усе розпочалося зі статті норвезького письменника, нобелівського лауреата Бьорстена Бьорсона «Поляки — гнобителям» на початку 1907 р. у віденській Die Zeit, в якій було піднесено з пафосом історію та незламність польського народу, але із застереженням, що народові, який зазнає національних утисків і домагається відродження власної державності, не личить пригнічувати інший народ, переслідуючи українців за їхнє прагнення до культурно-політичного самовизначення (багатьох студентів — учасників виступів за відкриття українських кафедр було ув’язнено, і вони оголосили були голодування, що, зрештою, увінчалося їхнім звільненням). Б. Бьорнсон продовжив у статті серію пристрасних публікацій на захист слов’янських народів, проти імперського гніту, будь-яких проявів шовінізму.

Спочатку зі спростуваннями положень статті норвежця, твердженнями про те, що поляки споконвіку толерантно ставилися до інших народів і залишаються такими ж великодушними назавжди, виступив визнаний в усій Європі польський піаніст Іґнацій Ян Падеревський. 19 травня з подібними ж твердженнями виступив у газеті й Г. Сенкевич, додавши, що, власне, ніякого студентського голодування не було, це тільки зайвий розголос навколо неіснуючого факту, бо українці в тюрмі споживали собі спокійно марципани з вином.

У червні Die Zeit звернулася до Івана Франка з пропозицією висловити власну думку про дописи Бьорсона, Падеревського та Сенкевича. Франко з відповіддю не забарився, подавши до друку статтю «Три велетні в боротьбі за карлика», досить гостру й інколи не зовсім справедливу щодо норвезького письменника (його разом із польськими опонентами він називає іронічно «велетнями», а український народ — «карликом»), але загалом науково аргументовану. Наведені Франком факти не залишали каменя на камені в патетичних заявах поляків про правічну повагу та любов свого народу до інших націй. І факти ці стосувалися минулого не лише українсько-польських відносин, а й литовців, білорусів, євреїв у складі польської держави. Не все було так безхмарно, як намагалися подати це І. Падеревський та Г. Сенкевич.

А львівські студенти, котрих було заарештовано тоді, подали позов на Сенкевича за образу гідності й честі до Віденського суду. Спочатку польський письменник бравурно твердив, що не боїться жодного позову, але потім до Відня так і не поїхав, погодившись, зрештою, з вироком суду: 30 діб арешту з правом заміни на 300 крон штрафу. Цей урок не минув для Сенкевича марно: 1914 року письменник отримав запрошення від польської громади в Києві дати низку виступів перед польськими колоністами по всій Україні, на що той дав ввічливу відмову, пояснюючи її тим, що своє завдання він вбачає в художній творчості, а не в публіцистичних виступах і заявах. Одночасно він позитивно відгукувався про українську культуру, зокрема, дав досить високу оцінку творчості Т. Шевченка. І тут постає проблема, яка заслуговує, мабуть, на окреме висвітлення: порівняння долі Шевченкових «Гайдамаків» у Польщі з долею «Вогнем і мечем» в Україні.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати