Турок – не козак

(Закінчення. Початок читайте «День», №111-112)

Тим паче, що згадки про тюркських козаків зустрічаються раніше, ніж про козаків християнських. Так, перша згадка про них зафіксована в латино-персько-кипчацькому рукописі Codex cumanicus, який з’явився наприкінці ХІІІ ст. і який пов’язують із Феодосією. При цьому під козаками розумілось тюркське населення, яке несло сторожову службу. У 1308 р. в Суґдеї (Судаку) теж згадуються козаки. Але їх трактували як розбійників. Говорить про татарських козаків і відомий польський хроніст Ян Длугош, теж вважаючи їх розбійниками і вигнанцями. У другій половині XV ст. про татарських козаків говорять кримські джерела. В одних випадках це — найманці-вартові, в інших — розбійники   17.

У ХV ст. козацтво стає відносно поширеним явищем у тюркському світі. Це було пов’язано з дезінтеграцією Золотої Орди. Козаками ставали окремі родові клани чи навіть групи кланів, які поривали із золотоординськими державними структурами й втікали на «нічийні» степові території. Також серед кочівників певного поширення набув звичай посилати юнаків, здатних до військової служби, у степ, аби вони там набували досвіду. Можливо, це була своєрідна ініціація, яка зазнала трансформації. Потім подібний звичай (очевидно, під впливом тюрків) утверджується і в руському (українському) суспільстві. Згаданий звичай знайшов відображення в повісті «Тарас Бульба». Твір починається з того, що головний герой забирає своїх юних синів у степ, на Запорізьку Січ, щоб там вони «пройшли школу», бо Києво-Могилянка, де вони навчалися, — це «непотрібна вченість».

МОРСЬКА БИТВА ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ ТА СУЛТАНОВИХ СУДЕН. ТУРЕЦЬКИЙ МАЛЮНОК ХVII ст.
 

Татарські козаки нерідко опинялися на службі в християнських володарів, зокрема в князів литовських та московських. Так, відомо, що на початку XVI ст. на українських землях знаходили притулок втікачі з Кримського ханства. Так, у 1507 р. виявили в Черкасах ханського слугу, якого місцеві козаки не хотіли віддавати   18. А в грамоті польського короля й великого князя литовського Сигізмунда Августа, виданій у 1561 р., було сказано, що на «службу господарську» взяли 24 татарських козаків. Називаються їхні імена — Ясе-ходжа, Бокайчик, Карача-акчай, Джаниш, Муся, Скиндер, Люльчан та ін.    19 У перспективі такі козаки чи їхні нащадки могли християнізуватися й стати «типовими» українськими козаками. Загалом збереглося чимало свідчень про перебування козаків-татар на службі у Великому князівстві Литовському, до складу якого входили пограничні українські землі   20. Паралельно з цим поширеним явищем стали шлюби між козаками-слов’янами й татарками. Турецький султан Сулейман в 1570 р. скаржився, що «в Черкасах, в Києві, в Брацлаві, і в Каневі, і в Переяславі... більше, ніж тисяча наречених і дітей мусульманських перебуває»   21. На перший погляд, такі шлюби видаються дивними. Адже іслам не дозволяв жінкам-мусульманкам одружуватися з невірними. Зрештою, і християнам невільно було брати шлюб з мусульманками. Однак не варто на той час переоцінювати рівень ісламізації татарського соціуму. Як і рівень християнізації русинів-українців.

Схоже, татарські козацькі ватаги, які виникли в результаті розкладу Золотої Орди, й заполонили степову зону від Каспію до Причорномор’я, стали взірцем для християнських козацьких спільнот. Останні переймали від своїх татарських «побратимів» і особливості військової справи, і спосіб життя, і навіть культурні цінності.

З кінця XV ст. зустрічаються згадки про християнських козаків на українських землях. У «Хроніці» Марціна Бєльського говориться, що в 80-х роках XV ст. козаки несли службу в польсько-литовському війську при поході на татар   22. У 1492 р. великий литовський князь Олександр Ягеллончик звинуватив козаків у тому, що вони в пониззі Дніпра захопили й пограбували татарське судно, яке належало кримському хану   23. Християнські козаки все голосніше починають заявляти про себе. Так, у грудні 1499 р. кримський хан Менглі-Гірей І скаржився московському цареві Івану ІІІ на підданих Великого князівства Литовського, які постійно нападають на околиці Очакова й чинять багато різних бід   24.

Можна наводити й інші свідчення про християнських козаків у кінці XV — першій половині XVІ ст. Вони дають підстави твердити, що на теренах України ці козаки «копіювали» татарських козаків. Їхнім «ремеслом» були переважно розбійницькі напади на «ворогів», а також сторожова служба. Вказані речі могли органічно поєднуватися. Адже служба на литовсько-татарському пограниччі сусідувала із наїздами на татар. Так само й татарські козаки, несучи службу на кордоні Кримського ханства, вчиняла наїзди й грабунки християнських поселень.

Одним із головних занять козацтва стала торгівля «живим товаром», яка приносила чималі прибутки. Татарські козаки брали бранців на християнських теренах. Після чого останні поступали на невільничі ринки Османської імперії. Один із головних таких ринків знаходився в Кафі (сучасна Феодосія). Приблизно те саме, але в зворотному напрямку, чинили козаки християнські. Інша річ, що в нашій історіографії ці факти сором’язливо замовчуються. Щодо козацької работоргівлі Віктор Брехуненко писав наступне: «Донедавна в історіографічній традиції виразно домінувала своєрідна гра в одні ворота, коли проблема ясиру на Степовому Кордоні розглядалася з перспективи лише християнських претендентів на Степ. Основну вагу клали на жертви з-поміж християн, тоді як торгівля полоненими-мусульманами залишалася переважно «за кадром». Про ясир із Туреччини, Криму, Ногаю, Азова та про торгівлю ним християнами якщо й не замовчували, проте особливо й не розводилися, згадували лише побіжно, без наміру концептуалізувати проблему. Перевагу цим підходам забезпечували насамперед українські, російські та польські історики, які за кожної зручної нагоди наголошували лише на втратах від вторгнень татар і турків»   25. У принципі, можна зрозуміти українських, а також російських чи навіть польських істориків. Невигідно було їм представляти козаків як торгівців рабами. Таке неблагородне заняття руйнувало позитивний образ козацтва, імідж про їхній «християнський гуманізм», «прогресивність» і т.д.

«Із християнського боку, — зазначає цей дослідник, — саме козакам належала перша скрипка у постачанні ясиру на невільничий ринок. На цій ниві в них не існувало конкурентів. На загал, ані інші соціальні групи, ані державні чинники не годилися для цілеспрямованого й методичного полювання за ясиром, як це робили козаки. Навіть в Україні, де місцеві князі й шляхта (українська й польська) охоче вправлялася в «лупах» на степовому кордоні, особливо в XVI ст., притік ясиру від не козаків не міг бути значним. Далебі в загонах нападників рідко коли обходилося без козацьких ватаг, а в багатьох випадках козаки взагалі переважали»   26.

У XV, XVI століттях і навіть у пізніші часи козаків сприймали переважно як розбійників, людей, котрих варто остерігатися. Наприклад, у люстрації Кременецької волості 1563 р. зазначалося наступне: «Козаків, або ж людей неосілих, прихожих не утримувати ніде в селах більше 3 днів, все село має знати, коли який козак прийде чи піде, оскільки від таких людей робиться по селах багато шкоди; а якщо б хто пустив до хати такого козака, людину неосілу, не сповістивши всьому селу і тримав його більше трьох днів, а відпустивши не оголосив всьому селу, і якщо б від того трапилась кому шкода, то будь-який господар повинен буде відшкодувати її і, крім того, зобов’язаний виплатити три рублі згідно статуту земського»    27.

До середини XVI ст. козацтво в Україні було переважно явищем «побутовим». Говорити про якусь серйозну його організацію проблематично. Найвищою формою такої організації могли бути хіба що козацькі ватаги, які мали тимчасовий характер. Зорганізувавшись для певного наїзду, вони швидко розпадалися, як тільки мета була досягнута. Звісно, серед козаків виділялися провідники, які користувалися авторитетом і навколо яких гуртувалися такі ватаги. Були серед них і амбітні люди, що претендували на більш «високе» вождівство й не проти були оволодіти якимсь престолом або отримати високу державну службу, щоб собі та своїм наближеним забезпечити безбідне та відносно стабільне існування. Наприклад, до таких вождів належали Дмитро Вишневецький та Іван Підкова. І один, і другий, зокрема, прагнули оволодіти молдавським престолом. Взагалі молдавський престол розглядався козаками як «свій». Не випадково Богдан Хмельницький намагався взяти його під контроль, а в перспективі посадити на нього свого сина Тимоша.

Козаки тривалий час задовольнялися «малим», «розбійницьким спортом» на землях прикордоння, де фактично не було контролю з боку державних структур. На перших порах козацтво приваблювало соціальних нонконформістів, яким було «тісно», некомфортно в рамках державних структур. Маємо їх і з боку татарського, і з боку слов’янського (ширше — християнського). Не обов’язково це були плебеї. Радше, навпаки, вихідці із «феодальних» середовищ, де цінувалося військове ремесло. Могли то бути збіднілі «феодали», котрі шукали для себе «швидкого багатства». Адже вдала війна могла умить збагатити людину. Були серед козаків також люди, які мали проблеми з законом, через що втікали на «неосвоєні» землі. Ймовірно, до таких належав відомий гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, за часів якого українське козацтво остаточно перетворилося у організовану силу.

Схоже, на перших порах і татарські, і християнські козаки легко знаходили спільну мову. За великим рахунком, це були люди «без роду й племені», для яких мало важили традиції їхніх предків, у тому числі й традиції релігійні. Показово, що в українському козацькому фольклорі хай і рідко, але зустрічаються зразки релігійного нігілізму. Чи випадково це? Як і те, що деякі автори XVI ст. не могли чогось певного сказати про релігійні погляди козаків з України, а то й писали, що вони мусульмани    28.

Та все ж серед козаків відбулося розділення за конфесійним принципом. Хоча знову ж таки не варто перебільшувати його значення. Навіть після того, як відбулося таке розмежування, між мусульманськими й християнськими козаками зберігалися різноманітні контакти, переходи із одного конфесійного середовища в інше.

Розділення за конфесійним принципом обумовлювалося специфікою козацької служби на прикордонні. Звісно, козаки не особливо переймалися, кого грабувати і кого брати в ясир. Але державна служба на пограниччі (а тут доводилося служити або християнським, або мусульманським господарям) змушувала їх робити конфесійний вибір. Зрештою, пограбування «чужого», взяття його в полон для продажу в рабство сприймалася позитивно. Відповідна конфесія забезпечувала козакам сатисфакцію їхнього розбійницького ремесла. Пограбувати гяура для мусульманина було такою ж «благородною» справою, як і пограбування «бусурмана» християнином. Зазначена сатисфакція в кінцевому рахунку працювала на розділення козацького середовища за конфесійним принципом. На початку XVII ст. українських козаків навіть починають трактувати як захисників християнства від ісламського світу.

Активний процес розділення козаків України на християнську й мусульманську частини припав на кінець XVI — початок XVII ст. Важливим кроком у цьому процесі стала організація реєстрового козацтва, яке знаходилося на службі Речі Посполитої. Тим самим козацтво отримало офіційний статус у християнській державі як її інституція. Важливим етапом у цьому розділенні стала діяльність козацького ватажка, часто іменованого гетьманом, Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме він надав українському козацтву антимусульманського спрямування, здійснивши вдалий морський похід на Кафу, а потім взявши участь у Хотинській битві на боці Речі Посполитої. Не даремно він, за свідченням деяких авторів, став популярною фігурою в українському фольклорі. Останній, до речі, в ранньомодерний період набув відверто антимусульманського характеру. 

Правда, це не значить, що після розділення козацтва України на християнську й мусульманську частини не відбувалося міграцій мусульман у християнське середовище й навпаки. Відомо, що запорозькі козаки й кримські татари активно співпрацювали в 1624—1629 рр., а також у 1636—1637 рр. Це, зокрема, вилилось у тривале перебування великих татарських загонів на Запоріжжі. Частина з них могла тут осісти   29. Львівський літопис під 1637 р. зафіксував таку подію: дванадцять (!) тисяч татар перейшли під руку «короля польського» і їм вказано було поселитися «за Дніпром між козаками»   30. Звісно, ці татари з часом, живучи в такому середовищі, зазнали й християнізації, й українізації. Однак не до кінця. У деяких районах Наддніпрянщини зустрічаються мешканці, які антропологічно нагадують тюрків. Наприклад, такими є мешканці села Іракліїв Чорнобаївського району Черкаської області. Серед місцевої людності поширені прізвища тюркського походження: Ханделій (вдатний хан), Хандюк (ханський слуга), Кучук (малий), Каракаш (чорнобривий) тощо   31.

У першій половині XVII ст. серед українських козацьких ватажків зустрічаємо чимало осіб з прізвищами тюркського походження — Василь Турченин, Павло Бут, Антон Бут, Левко Бут, Степан Булгак, Микола Болбас, Филон Джаджалій, Матвій Ширяй, Ганжа та ін. Пізніше маємо знатні козацькі старшинські роди тюркського походження. Наприклад, такими були Кочубеї.

Все це й дає підстави говорити про значний тюркський чинник у формуванні українського козацтва. Останнє можна розглядати як своєрідний синтез переважно слов’янських і тюркських елементів. І хоча слов’яни тут взяли гору над тюрками, це не означає, що тюркське безслідно зникло. Воно впливало на різні сторони життя українського козацтва, певним чином визначало його обличчя. І саме тюркські елементи надали українцям своєрідного східного «шарму», який відрізняє нас від «традиційних» слов’янських народів.

17 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — С. 110.

18 Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства литовського з Кримським ханатом (1515—1540). — К., 2006. — С. 231.

19 Історія українського козацтва. — К., 2011. — Т. 2. — С. 19.

20 Там само. — С. 11.

21 Джерела до історії України-Руси. — Львів, 1908. — Т. VIII. — C. 31.

22 Kronika Marcina Bielskiego. — Sanok, 1856. — T. 2. — K. 4-5. — S. 882.

23 Литовская метрика. — Вильнюс, 1992. — Кн. 5. — С. 66.

24 Сборник Русского исторического общества. — СПб., 1882. — Т. 35. — С. 290.

25 Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: Типологія козацьких спільнот XVI — першої половини XVII ст. — К., 2011. — С. 396—397.

26 Там само. — С. 396.

27 Архив Юго-Западной России. — К., 1890. — Ч. 7. — Т. 2. — С. 114—115.

28 Наливайко Д. Козацька християнська республіка. — К., 1992. — С. 45—50.

29 BaranowskiB. Polska a Tatarszczena w latach 1624-1629/ — Lodz, 1948. — S. 139.

30 Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. — К., 1971. — С. 117.

31 Сегеда С. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України. — К., 2012. — С. 325.