З ворогом можна боротися двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб притаманний людині, другий - звіру
Нікколо Макіавеллі, державний секретар Флоренції, політичний мислитель

Український бунт

Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни
18 вересня, 2004 - 00:00
«ГЕРОЙ» ЧОРНОЇ РАДИ І РУЇНИ ІВАН МАРТИНОВИЧ БРЮХОВЕЦЬКИЙ. З ЛІТОПИСУ САМІЙЛА ВЕЛИЧКА, КИЇВ, 1991 РІК

На брата — брат... Вітчизняна історія є трагічно багатою на численні приклади громадянських конфліктів, кривавих міжусобиць, пошуків «внутрішнього ворога», коли суспільство ділили на «своїх» і «чужих»; еліту, що має дане Богом право керувати, та «голодранців» (або, навпаки, — на «паразитів» і «трудящих»). Наслідки таких розколів української громади завжди були воїстину страшні. Руйнувалися підвалини державності (не в останню чергу внаслідок безмежного соціального розшарування), витоптувалися крихкі паростки громадянського суспільства, катастрофічно знижувалась «вартість» людського життя.

Саме тому події, що відбулися в середині червня 1663 року в Ніжині на Чернігівщині, мають бути й предметом уважного вивчення нових поколінь українців, що цікавляться своєю історією та відчувають себе громадянами своєї Вітчизни, і виключно актуальним моральним уроком. У ті дні там була скликана знаменита Чорна рада (зауважимо, рада виборна: метою її було обрати нового постійного гетьмана Лівобережної України з двох реальних претендентів на цю посаду: Якима Сомка та Івана Брюховецького) за участю представників десятків тисяч «чорного», незаможного люду — селян, міщан, бідних козаків та іншої «голоти». Активними дійовими особами цієї історичної драми були, звичайно ж, і провідники козацької старшини на чолі з тим же Якимом Сомком, котрий був тоді «наказним» (тобто виконуючим обов’язки) гетьманом, і маси запорозького низового козацтва, і, нарешті, посол московського царя Олексія Михайловича, царський окольничий князь Гагін із чималим загоном війська. Подивимось, як відбувалися вибори в Ніжині, результати яких ще більше загострили суспільну кризу доби Руїни та визначили майбутній розвиток подій в Україні.

Історичним путівником для нас у цій справі буде класичний роман видатного українського письменника Пантелеймона Куліша «Чорна рада» (1857), присвячений якраз трагедії 1663 року, та, з іншого боку, найбільш відомі джерела наукових знань про ту добу — козацькі літописи Самовидця та Григорія Граб’янки. Отже, почнемо. Зазначимо лише, що роман Куліша, попри те, що з нього ще наприкінці 80 хроків знято тавро «націоналістичного» твору, ще й зараз недостатньо прочитаний, сприймається як річ суто пригодницька, мало не для підліткового читання. А між тим «Чорна рада» — творіння вельми серйозне й глибоке, плід багаторічного вивчення історичних джерел і свідомого рішення Куліша написати роман із минулого України, який послужив би справі національного самопізнання. Автор «Чорної ради» писав, працюючи над своїм вершинним твором: «Страшно думать, что народ, так деятельно участвовавший в событиях рода человеческого, не в состоянии был рассказать о своей жизни в историческом романе!». Тут — витоки до задуму Куліша.

Отже, яким було історичне тло драми, що розігралась у Ніжині в червні 1663 року? Як відомо, невдовзі після смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657 рік) в Україні розпочалась складна політична боротьба за владу (за посаду гетьмана послідовно змагались Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький, згодом — Петро Дорошенко...). Але варто мати на увазі, що, окрім політичної «складової» (боротьба точилася між прихильниками «західної», тобто пропольської, та промосковської орієнтації; трагічно мало було поборників орієнтації проукраїнської), катастрофічні події Руїни мали ще й складову соціальну. Увесь час поглиблювалась прірва між заможними козаками (як сказав Куліш: «тяжко грошовитими», або кармазинниками, і основною масою народу (селянство, міщанство, незаможне козацтво). Ці люди пам’ятали про обіцянки Хмельницького дати не тільки національну та духовно-релігійну свободу, але й землю, й волю. А реально кількісно невеликий прошарок козацької старшини, зосередивши у своїх руках політичну владу й майже всю власність, виконувати оці обіцянки зовсім не збирався. Це багато в чому й пояснює перебіг подальших подій.

У 1660—1661 роках став явним процес руйнування раніше єдиної та централізованої гетьманської влади. Правобережна Україна визнала своїм гетьманом Павла Тетерю (цей регіон загалом залишався сферою впливу Польщі), а за посаду гетьмана Лівобережної України розпочалася запекла боротьба. Наказним гетьманом став Яким Сомко, родич Богдана Хмельницького(брат його дружини), представник «статечної», найбільш заможної частини козацтва. В політичному плані Сомко (як й інший «претендент на булаву», ніжинський полковник Василь Золотаренко), безперечно, орієнтувався на Росію, проте водночас був і прихильником широкої автономії України. Але не це відіграло фатальну роль у долі цих двох яскравих представників тодішньої козацької верхівки. Згубним і для їхньої кар’єри, і для життя стало інше, а саме — становий егоїзм.

А козацька голота розуміла свободу по-своєму. Ось як викладає свій погляд на волю, рівність та справедливість неназваний старий козак з «Чорної ради»: «Горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно... Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: «Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!» — та й займає, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля... Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш!».

Чи дивно, що саме на такому тлі зійшла зловісна для України «зірка» Івана Мартиновича Брюховецького, колись — особистого охоронця Хмельницького та його слуги, а тепер — найпершого «заступника народу», спритного демагога та кар’єриста. Його гасла, як вони подані у «Чорній раді», дуже прості: «Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво... За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні!».

Оцим підступним політичним жонглером була людина, зовнішність та одяг якої Куліш описує так: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучок видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось не просте: щабля аж горіла од золота; да й та на ньому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не Гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. Тільки очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе і чигають ізпідтішка чоловіка». Але юрба простих людей вірить цьому пройдисвіту («Безумна якась радість у всякого в очах і річах. Усюди знай викрикують: «Іван Мартинович, батько наш любий!»). Прості запорожці вірили, що вони «тепер перші люди в світі. Кажуть, подаровав їм цар усю Україну».

Весною 1663 року становище на Лівобережній Україні загострилось до краю. Брюховецький аж ніяк не обмежувався популістською агітацією; він постійно й наполегливо апелював до Москви від імені усіх запорожців, стверджуючи, що козацька рада у Козельці (1662 року), на якій Якима Сомка було обрано наказним гетьманом, є, кажучи сучасною мовою, нелегітимною, бо на ній не було представників Запоріжжя. І Москва прислухалася до нього! Ось яка думка побутувала про нього в оточенні царя: «Брюховецкий хоть и не учен, да умен и ужесть как вороват и исправен. Посадивши его на границах, можно спать в Москве без торопливости». Коротше кажучи, цар Олексій Михайлович через свого посла Гагіна призначив «окончательную» раду з виборів гетьмана, котра й відбулась у Ніжині 14—17 червня 1663 року.

На початку ради — а на ній явно переважали селяни, міщани й голота, «оброблені» Брюховецьким! — Сомко спробував, апелюючи до Гагіна (втім, це робили обидві сторони) проголосити себе винятково законним гетьманом. У відповідь «брюховці» напали на Сомка зі старшиною, мало не вбили їх, через що ті змушені були шукати рятунку в стані московського війська. Запеклі суперечки тривали три дні. Козацький літописець («Самовидець») згадує: «Козаки сторони Сомковой, отступивши своей старшини, похапавши корогви каждая сотня, и до табору Бруховецкого прийшли и поклонилися, отвернувши, зараз напали вози своїх старших жаковати. Що видячи Сомко с полковниками своїми и инною старшиною, впавши на коні, прибігли до намету царского до князя (Гагіна. – І.С. ), сподіваючися помочи и оборони своему здоровью, которих зараз князь зо всім отослал в замок ніжинскій. Того ж часу усе у них поотбірано — коні, ринштунки, сукні. и самих за сторожу дано».

Через два місяці Якима Сомка, Василя Золотаренка та інших вождів старшини було страчено після тривалих катувань. Але фатальний розкол України поглибився. Новий гетьман Брюховецький виявився ще ретельнішим, ніж його попередники, провідником політики старшини. Він першим із гетьманів особисто побував у Москві (1665 р.), одружився з місцевою бояринею, уклав (за хабарі) низку кабальних угод, але потім зрадив царя, викликав загальну ненависть і був буквально розтерзаний натовпом у Диканьці на Полтавщині 7 червня 1668 року (літописець зазначив: «Забит, и правильно!»).

А висновки? Не шукаймо грубих, прямих аналогій із сучасністю — вони завжди «шкутильгають». Але вдумаймось краще в такі слова, вкладені Кулішем в уста Якима Сомка (письменник, звісно, ідеалізував його!): «Гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар. чи свинопас — аби ми полковникували. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими». Либонь, краще не скажеш...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів