«Біла гарячка» пострадянського світу

Нещодавно було представлено збірку репортажів польського журналіста Gazety wyborczej Яцека Гуго-Бадера, що була написана за результатами мандрівок Україною, Росією, Молдовою та невизнаною Придністровською республікою. Партнером у виданні книжки і промо-туру Яцека Гуго-Бадера став Польський інститут у Києві.

Яцек Гуго-Бадер встиг повчителювати серед дітей з обмеженими можливостями, побути вантажником та вагарем свиней на ринку і навіть був членом антирадянської польської організації, яка поширювала самвидавську газету. Як каже сам пан Гуго-Бадер, він є збирачем історій людських доль на колишньому пострадянському просторі.

Книжка репортажів «Біла гарячка» присвячена передусім подорожі Яцека Гуго-Бадера теренами РФ. Початкові розділи присвячено колишнім радянським хіпі та їхнім сучасникам, що є не лише даниною нонконформістському рухові «дітей-квітів», а й у чомусь квінтесенцією власного досвіду Гуго-Бадера, який замолоду був шанувальником хіпі. Досліджуючи долі старих авторитетів серед руху хіпі в Росії, він змальовує життя тих, хто переступив через грань 1990-х і став успішним архітектором, прийшов до православної церкви або залишився «хіпувати» й до нашого часу. Автор цитує слова Юрія Буракова на прізвисько «Сонечко», одного з найголовніших передвісників хіпівського руху: «Вбиваючи себе, ти розвалюєш Радянський Союз», — проте бачити в цьому політичну складову не варто, на думку автора, як і частини його респондентів: хіпі в Радянському Союзі були рухом утечі від системи, а не активними учасниками опору. І в цій втечі було досить асоціальності, що межує із самогубним уживанням наркотиків, алкоголю, що швидше вбивало самих учасників руху, аніж наближало кінець СРСР.

У своїх зустрічах із ВІЛ-позитивними, алкоголіками та безхатченками автор надає передусім можливість цьому світу правдиво свідчити перед читачем, не пропускаючи жодного вироку або, тим паче, осуду. Центральний репортаж книжки — приголомшлива розповідь про долю оленярської бригади евенків та її головного ворога, який знищив її вщент — білої гарячки. Історія головного ворога корінних етносів Російської Півночі, який чатує на них у кожній випитій краплі горілки. Біла гарячка в цьому тексті є синонімом колективної смерті для цілих народів.

«Білу гарячку» можна назвати холодним антиколонізаторським «душем» для тих, хто вірить у цивілізаторську місію окремих народів. Пострадянська дійсність для народів Російської Півночі виглядає як втілений у життя апокаліпсис денаціоналізації, за яким настає смерть і небуття як окремих представників, так і цілих етносів.

Репортажі з України представлено двома містами — Донецьком та Ялтою. У Донецьк Яцек Гуго-Бадер приїхав одразу після страшного вибуху на шахті ім. Засядька, коли понад сто чоловік загинуло внаслідок витоку метану. Познайомившись із сім’ями загиблих шахтарів, спілкуючись із родичами та дружинами загиблих, Яцек Гуго-Бадер виступає як свідок, а не як закордонний репортер, намагаючись осягнути не лише трагедії, а й знайти відповіді — чи існує повноцінне життя після таких техногенних катастроф для тих, хто від них постраждав.

У своїй оповіді, присвяченій мандрівці Байкалом — славним морем Сибіру, він звертається до історії поляків, які стали першими дослідниками байкальської флори і фауни, а також численних геологічних скарбів, Бенедикта Дибовського, Яна Черського та Олександра Чекановського. Ідеться про учасників Січневого повстання 1863 р., коли польська, литовська та білоруська аристократія підняла повстання проти Російської імперії.

Змальовуючи соціальне дно та історії й долі громадян, які проживають у колишніх республіках СРСР, Яцек Гуго-Бадер намагався досягти єдиної мети, а саме — правдиво свідчити про всіх, із ким він ділив свій хліб: на вокзалах Москви в середовищі безхатченків, у сім’ях шахтарів Донецька чи на пасовищах оленярів Російської Півночі. Описуючи те, про що місцева, а тим більше загальнонаціональна преса соромливо «толерантно» мовчить, він став їхнім справжнім союзником і другом.

Один із героїв Січневого повстання 1863 р. Шимон Візунас Шидловський, хорунжий, мав на прапорі одночасно герби Польщі (Мати Божа та орел з короною), Литви (Погоня) і Київської Русі (Архангел Михаїл зі схрещеними мечами) — стародавніми символами Вітебської землі. На репортерській корогві сучасного польського репортера Яцека Гуго-Бадера знайшлося місце для непростих людських доль народів Російської Півночі, українців, росіян, молдован, і в цьому чи не найбільша цінність книжки «Біла гарячка», яка прийшла зараз до українського читача.