Борис ЕГIАЗАРЯН: «Переможемо. Силою любові»

Серед різноманітних програм арт-форуму (музичної, лекційно-дискусійної, театральної, дитячої, кінопоказів), присвячених Майдану і сьогоднішнім трагічним подіям на сході країни, і художня виставка «Переможемо. Силою любові». Вернісаж об’єднав роботи відомих українських художників Бориса Егіазаряна, Матвія Вайсберга, Олексія Белюсенка і творчого об’єднання Sampled Pictures. Мета проекту — доброчинна. Це збір коштів на евакуацію мирного населення і дітей із зони бойових дій.

Про різноманітні програми арт-форуму вже сказано й ще буде написано чимало — дуже вже актуальна і болюча для всіх нас тема. Мені ж хочеться акцентувати увагу на художниках. І навіть не на їхніх роботах, представлених на вернісажі, а на особистостях, які беруть у ньому участь. Ідея ця виникла не сьогодні, а понад рік тому. У грудні 2013 року, після побиття студентів на мирному Майдані, куди в ті дні вийшли жителі Києва й інших міст України, які протестували проти непідписання тодішнім президентом країни Януковичем угоди про вступ до ЄС.

Тоді я робила для газети «День» матеріал про виставку талановитого львівського художника-живописця Сергія Савченка. Сергій з першого дня протестних мітингів перебував на Майдані, разом з ним було багато його друзів і колег по цеху. Цей факт вразив мене. Адже художники (за визначенням) — індивідуалісти й одинаки, які практично безвилазно сидять у своїх майстернях і лише зрідка вибираються на вузькопрофесійні заходи (вернісажі, пленери тощо). Здавалося б, далекі від політики. І всього, що з нею пов’язане... Приємно здивували і багато київських художніх галерей, які без жодних закликів ззовні стали реально допомагати майданівцям: збирати харчі й медикаменти, влаштовувати тематичні виставки. Ідея, що називається, визрівала... А потім події стали розвиватися швидко. І настав лютий 2014 року.

Коли ми всі трохи оговталися і життя в Києві стало поступово входити в нормальне русло, а мозок — виконувати свою природну функцію, бажання зробити проект під умовною назвою «Я народився в лютому 2014-го» виникло знову. Ще не був анексований Крим, ще не було війни. Просто стали дратувати популістські ток-шоу з політиками, їхні демагогічні й порожні обіцянки кращого життя, нерозуміння (чи небажання зрозуміти), що події Майдану кардинально змінили наше життя, і ми живемо в абсолютно інший — новій Україні. Як альтернатива їм — талановиті мислячі люди, які певної миті полишили бізнес, творчість, сім’ї і вийшли на Майдан. І стояли на барикадах — з першого до останнього дня. Незважаючи на контузію і шпиталь, як Борис Егіазарян, хворе серце, як Матвій Вайсберг, тощо.

Під час революції (і ще довго після неї) на згорілому Будинку Профспілок висів портрет Тараса Шевченка. Можливо, не всі звернули увагу, але це був колаж з окремих фотографій учасників Майдану, зроблених оператором і фотографом Юрієм Гармашем. Саме тоді й викристалізувалася ідея проекту: можна зробити подібну мозаїку з нарисів, есе, інтерв’ю з майданівцями й у ЗМІ. Розповісти історії конкретних талановитих людей, цвіту нації, як заведено казати (але це правда!), — з чітко вираженою громадянською позицією, цікавими долями, прекрасним живописом, графікою, скульптурами. Спочатку його героями мали бути лише художники: Борис Егіазарян, Матвій Вайсберг, Сергій Савченко (Львів), Валерій Шкарупа, Олексій Малих, Лесь Подерев’янський, Володимир Будников, Влада Ралко, Валерій Татарський, Петро Антик (Горлівка), Олександр Дяченко, В’ячеслав Шерешевський, Темо Свірелі, Давид Шарашидзе, Лариса Піша. Сьогодні список персоналій розширився — актриса Ада Роговцева, її дочка, актриса і режисер Катя Степанкова, художник Ігор Гайдай, оператор і фотограф Юрій Гармаш та інші.

З Борисом Егіазаряном протягом минулого року ми зустрічалися багато разів. І яким би не був привід, розмова постійно поверталася до подій річної давнини...

— Я — вірменин. Моє серце — в горах. Воно залишилося у Вірменії. Але я живу в Україні, і це моя друга Батьківщина. Сьогодні мені вже вистачає сили публічно говорити дуже особисті речі: так хотів Господь, що він забрав мою кохану, молоду дочку Люсю до себе, до царства небесного. Я вірю, що вона в Божій ласці. Як «небесна сотня», як інші близькі мені люди, які пішли незаслужено рано. Моя дочка похована недалеко від Києва, і ця земля — свята для мене. Тому я служу Україні.

Звичайно, я страждаю за Вірменію, і все, що в моїх силах, робитиму для неї. Я зрозумів: доля Вірменії залежить від того, як складеться майбутнє України. Нещодавно я їздив на батьківщину Сергія Нігояна, був на його могилі. Він загинув, захищаючи нашу країну. І такі самі, як він, майже хлопчиська, воюють сьогодні на Сході. Коли Україна стане членом Європейського Союзу, вороги не зможуть і пальцем її торкнутися. Бо це означатиме загрозу для всього цивілізованого світу. Коли це станеться, життя на планеті зміниться кардинально. Саме за це ми й боремося, за це проливається кров в Україні в XXI столітті.

— Я прийшов на Майдан після першого віче, яке відбулося біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Причому, доклав воістину неймовірних зусиль, щоб через соціальні мережі, особисті зв’язки повідомити про віче якомога більше своїх знайомих. Вважав це архіважливим. Бо, коли Янукович не підписав угоду про асоціацію з ЄС, чітко усвідомив: ситуація, що склалася, закінчиться вибухом. Проте, скажу відверто, я навіть не міг уявити, що того дня збереться така кількість людей. Перша надія, що віче стане дієздатним, з’явилася, коли в ювілей Помаранчевої революції на вулиці Києва вийшли студенти. Зрозумів, що є «живе тіло», що українці долають депресію, яка розпочалася за президентства Ющенка. Цього не можна було допускати. Колись, ще 1998-го року, під час потужного підйому вірменського руху, один великий учений-історик з Вірменії в особистій розмові сказав мені, що після світлого духовного подвигу назовні підніметься «вірменський бруд». І перекреслить усі досягнення цього пориву. Я тоді сперечався з ним, мовляв, такого не може бути! Але мудрий учений виявився правий, що доводить нинішній стан Вірменії. Після Помаранчевої революції я попереджав своїх однодумців, що слід бути обережними, не дати утворитися «бруду», який може поховати завойовані цінності. Звичайно, багато в чому винуватий Віктор Ющенко, який припустився чималих помилок. Який втратив довіру українського народу, позбувся іміджу переможця. Але все ж таки, будьмо відверті, він зберіг те, що називається демократією, свободою слова. Саме вони дозволили Януковичу прийти до влади, на жаль... І саме вони дозволили організувати те перше віче. І українців почула Європа.

— Українці — дуже толерантний народ. Я завжди розповідав про це й у Вірменії, і в Європі. М’які, доброзичливі, працелюбні й приязні люди. Але якщо українця вивести з себе, він може дати супротивникові дуже жорстку відсіч. Я навіть дивувався, чому Україна стільки століть терпіла гніт Росії і досі не змогла створити по-справжньому незалежну державу. Сьогодні пояснюю це так: світ був іншим — Європа і Росія були іншими. Зараз є реальний шанс, що Україна, нарешті, стане серйозною самостійною державою. Бо ситуація в світі змінилася — після Другої світової війни, потім ще більше після розпаду Радянського Союзу. Змінилася Європа. Та й Росія, попри імперські амбіції, теж не та. Настали такі історичні часи, коли за рік може статися стільки, скільки раніше і за 300 років не траплялося. Потрібно лише бути мудрими і терплячими, щоб не програти. І налаштуватися на тривалу боротьбу.

Скажу чесно, поки стояв Майдан, мені неодноразово приходили в голову песимістичні думки. Я бачив, наскільки ми, які стояли на барикадах, слабші за противника. Боявся, що не встоїмо, забракне сил. (Адже ми були беззбройними, лише каміння могли кидати у воєнізований «Беркут»). І тоді всіх, хто залишиться живий, ув’язнять, переб’ють у тюрмах. Побоювався можливих репресій.

Проте настав той момент, коли звичайні люди ставали героями. Але проникали на Майдан і такі, хто в найвідповідальніший момент поводився підло. І провокатори були, і зрадники. Одиниці, але були. Ніколи не забуду випадок, коли я, мокрий, чорний від сажі, намагався підпалити «коктейль Молотова» і не міг знайти запальничку. Поряд стояв хлопець і курив. Але вогню не дав — мабуть, моє обличчя «кавказької національності» йому не сподобалося: «З якого дива ти тут командуєш?!». І прикро було, і соромно за нього. Дівчина якась виручила, принесла запальничку...

— Сьогодні — дуже небезпечний для України час. Війна прийшла на нашу землю. Я віруюча людина і закликаю українців не лише критикувати нову владу, а й молитися за неї. За майбутнє України. Рік тому Майдан перетворився на церкву, а церкву перемогти неможливо! Бог допоміг нам вистояти на Майдані. Нами керували тоді два почуття: натхненність і подолання страху. Майдан став макетом всієї України. Перемогли Віра, Надія і Любов!

Зараз потрібно знов об’єднатися, стати сильними, щоб вистояти. Коли в суспільстві деструкція, воно розхитується, а саме це й потрібно Путіну. Гідність, яку дала нам революція, необхідно підтримувати. І робити це слід не лише політичними заявами, але й засобами культури і мистецтва. Проект «Переможемо. Силою Любові» — один з них.