Мужність робить нікчемними удари долі
Демокріт, давньогрецький філософ

«Для того, щоб прожити на гонорари, треба друкуватися в Росії» Володимир ПУЗIЙ:

9 серпня, 2001 - 00:00


Письменник і суспільство завжди знаходились у якомусь химерному метафізичному зв’язку. Роль першого розцінює друге — стан другого намагається осмислити перший. Інколи вони міняються своїми розпливчастими ролями і тоді взагалі легко заплутатись. Простіше було в тоталітарний період нашої історії — бійці пера знаходились на ідеологічній передовій. Зміна полярного клімату на помірний вкотре дезорієнтувала письменництво, овіявши його невизначеним вітром свободи. Наразі постає нове покоління українських письменників. Їм не треба відкараскуватись від колабораціонізму та ідеологічного запопадництва. Вони майже позбавлені радості протесту. Свобода все-таки. Вони знову взялися за вічне. Водночас, вони вкотре стикнулися з вічними проблемами письменника — затребуваністю творчості. Окрім таких суто професійних труднощів існують об’єктивні економічні нюанси. Володимира Пузія вважають одним з найперспективніших українських письменників-фантастів. Ледь перетнувши межу пари десятків років, він автор чотирьох виданих та декількох нових книг, які готуються до друку. Володимир цьогорічний лауреат міжнародної літературної премії ім. Олеся Гончара у номінації романи. Усі його твори видані в Москві, але він мріє й про вітчизняний простір. Про стосунки молодого письменника й маститих видавців, стан українського книжкового ринку та деякі його сюрпризи — у інтерв’ю з літератором.

— Володимире, як ти потрапив у літературу?

— Будь-яка діяльність починається з певного наслідування чогось. Десь у класі восьмому я, начитавшись купи книжок — це був час, коли почали масово видавати фантастику, вперше у нас надрукували трилогію Толкієна «Володар кілець» — і собі почав щось таке писати. По-друге, саме тоді з’явилися книжки Генрі Лайона Олді, і якщо говорити про якесь вчительство чи літературне наслідування, то власне книжки цих харківських письменників (Дмитро Громов і Олег Ладиженський — І. О. ) і підштовхнули мене: був певний внутрішній резонанс по тематиці, стилістиці.

— Чи уявляєш ти своє подальше життя без письменницької праці?

— Теоретично я можу собі це уявити, але це буде суміш антиутопії і роману жахів. Я не знаю, що повинно статися, щоб я перестав писати. Он Борхес, навіть будучи сліпим все одно працював. У цьому є внутрішня потреба, хоча інколи буває важко і на фізичному, і на емоційному рівні, але не робити це неможливо. Саме через це я й пишу.

— А чи не боїшся, що подорослішавши, десь років після сорока, тобі набридне писати ту саму фантастику, яка вважається «несерйозним» жанром?

— Я не дуже люблю якісь умовні речі й тому не переймаюся ймовірними ситуаціями. Просто це недоцільно. Більше турбуюся про те, щоб зреалізувати усі ті задуми, які у мене є зараз. Ось перечитував файл «Ідеї», де фразами чи навіть одним словом зазначені майбутні проекти, і подумав, що якби написалася хоча б третина, було б зовсім не погано.

До того ж, з часом ми змінюємось, змінюються наші погляди. Колись у мене була найбільша в Україні приватна колекція екзотичних тварин і комах. Я цим дуже серйозно захоплювався й досяг неабияких результатів. І якби мені тодішньому сказали, що доведеться покинути це заняття — це був би жах. Але так сталося, треба було робити вибір: або хоббі, або писати. Я вибрав друге, а на хоббі не залишилось часу. Але це був природній перехід. І зараз я не виключаю якихось змін у житті, скажімо, поїздку у Тибет чи перехід на суто педагогічну діяльність.

— Чи можна у сьогоднішніх українських реаліях прожити на письменницькі гонорари, адже навіть у розвинених країнах це може дозволити собі не кожен текстотворець?

— Наскільки я знаю, в розвинених країнах якраз може. Там є таке поняття як «постійно діючий письменник». Після виходу кількох книжок у нього вже складається певне коло читачів, і видавцеві є сенс далі видавати цього автора, часто незважаючи навіть на те, наскільки якісно він пише. Книжка чи дві в рік — і можна пристойно прожити.

У нас із цим трошки важче, особливо на перших порах. Оцей проміжок часу між тим, коли ти починаєш писати і тим, коли це дає реальний прибуток, набагато більший ніж у згадуваних країнах. До того ж, у нас майже немає журналів, які б друкували оповідання. Видавець відразу вимагає роман. Роман це доволі важка форма, особливо напочатку. І коли у людини ще не вироблений стиль, вона не відчуває гармонійності, певної ритміки тексту... Все це легше виробляти на малій формі. До речі, це одна з причин того, чому сьогодні багато дебютів є відверто слабкими.

Для того, щоб прожити на гонорари, треба друкуватися в Росії, оскільки українське книговидавництво тільки зараз почало потроху піднімати голову. Видаючись в Україні жити на гонорари неможливо. Можна існувати, але заробити гроші легше, скажімо, у тій самій журналістиці, аніж написанням книг.

— Як складаються твої стосунки з видавцями?

— Це досить цікава хроніка. У Харкові існує творча майстерня «Второй блин», якою опікуються згадувані Олді, вона допомагає молодим авторам видатись. Власне, «Блин» і допоміг мені укласти перший контракт з видавництвом «Ексмо» у 1998 році. У них була серія «Абсолютная магия», яку завдяки серпневій економічній кризі успішно закрили. Але одразу після цього інше видавництво «Альфа-книга», за сприяння того ж «Блина», уклало зі мною контракт вже на три томи, бо я писав незважаючи на видавничі негаразди і за цей час зробив кілька романів. Книги вийшли у серії «Фантастичний бойовик», хоча до фантастичного бойовика вони не мають ніякого відношення.

Цікаво й те, що прізвище Пузій російський видавець вважав некомерційним та неблагозвучним і мене попросили підібрати псевдонім. Із запропонованих варіантів обрали той, який має «російське» звучання, позбавлене національних нюансів. Наскільки я знаю, така ситуація широко практикується: якщо автор не друкувався і має не російське прізвище, можуть вимагати прибрати відповідний псевдонім.

— А як же Дяченки?

— Вони були вже давно відомими. Це була торгова марка, яку не захотіли міняти. У мене, наприклад, інша проблема: звести дві читацькі аудиторії. Справа в тому, що я «друкував» свої твори в Інтернеті й в журналах під справжнім прізвищем, а тепер маю псевдонім: треба якось пояснити людям, що це одна особа.

— Як людина, що видавала свої книги в Росії, що б ти порадив вітчизняним видавцям, так би мовити, у порядку «обміну досвідом».

— Я не так і часто стикався з нашим видавцем, але знаю, що сума гонорару тут набагато менша, аніж її пропонують росіяни. Мабуть, на те є об’єктивні причини — податки і таке інше. Те ж саме можна сказати про авторські права: термін ексклюзиву в Україні у декілька разів більший, тому що невироблена система розповсюдження книжки. Там це потужна індустрія. Книжка виходить і одразу має рекламу, є розкручені серії, широка мережа розповсюдження, не тільки у великих містах, а й на периферії. Третина тиражу йде сюди, на Україну. Існують Інтернет-магазини, використовується весь спектр маркетингу. Там величезна ринкова територія, адже вони працюють на Росію, Україну, Білорусь, інші країни СНД.

У нас це навіть не вся Україна. Є міста, де не чули про ту ж Забужко. Не видається масова література, існує стереотип, що це неякісний продукт. Але й Булгаков належить до масової літератури. Інша справа наскільки розуміють усі його літературні й міфологічні алюзії.

У напрямку видання маслітератури щось намагається зробити «Кальварія». Якщо це буде далі розвиватись, то, можливо, з часом, переманивши українських письменників на свій бік, вітчизняні видавці змінять ситуацію. Скажімо, я готовий втратити навіть якість фінансові моменти і час, щоб моя книжка видалась тут українською мовою.

— Чи бачиш ти, принаймні, гіпотетичне, ситуацію, в якій українські російськомовні письменники пішли б на такі «жертви»?

— Більшість наших письменників пишуть російською не тому, що мають на меті лише заробити гроші, а тому що так вони краще передають свій задум, це органічніше для них. Однак, мені здається, що якісь кроки назустріч виправленню ситуації вони б робили. Принаймні, мені так здається. Але перші рухи тут повинні зробити все-таки видавці. Письменники в цій ситуації, це люди які мають певний авторитет у читацьких колах, зрештою, вони ж не будуть як хлопчики бігати й шукати видавців: ми згодні на все, тільки видайте нас українською...

— Цього року ти отримав міжнародну німецько-українську літературну премію їм. Олеся Гончара. Що змінилося в твоєму житті?

— Телевізор купив... Якщо серйозно, мені було дуже приємно, що хоча друкуватися я почав у Москві, але першу премію дали в Україні. Для мене це дуже важливо. Можливо, додало трохи впевненості, адже визнання авторитетним журі переконує в правильності шляху й якості твоєї роботи. Гадаю, це для кожного важливо. Бо коли людина каже, що вона пише лише для себе, мені здається, що вона лукавить.

— В Україні доволі багато літературних конкурсів різного рівня. Їхня доцільність з точки зору практикуючого письменника?

— Мета кожного письменника видати книжку. І якщо ти вже маєш видані твори, конкурси відходять на інший план. Якщо брати наші конкурси, вони не завжди виконують те, що обіцяли стосовно видання книжок. Як конструктивна критика вони безумовно необхідні.

— Хто складає твою аудиторію?

— Напевне, немає такого чітко окресленого контингенту, але більшість листів приходять від студентів. Вони пишуть, що деякі речі читають їхні батьки, сперечаються з ними. Інші зазначають, що мої романи тримають у напрузі без якихось бійок, кількісно не вмотивованих вбивств тощо.

— Як складаються твої стосунки зі старшими колегами по перу як в Україні, так і поза межами?

— В будь-якому колі людей будуть існувати і конкуренція, і заздрість, і підтримка. Для мене дуже важливо, що я маю змогу в одних часово-просторових координатах спілкуватися з такими людьми як Дяченки, Олді, Валентинов... Ці люди і підтримують, і спонукають до творчості.

— Що для тебе є табу?

— Життя і творчість у мене нерозривно пов’язані, і табу теж, напевно, однакові. Я вже казав, що якщо ти впливаєш своєю творчістю на певне коло людей, треба бути передусім відповідальним. Особливо це стосується дитячої літератури, споживачам якої бракує критичного мислення. Взагалі, треба, щоб люди не сприймали вбивство на сторінках чи екранах як щось звичайне і нормальне. Смерть повинна бути виправданою, а не відбуватись за схемою комп’ютерних іграшок.

Наприклад, я дуже люблю творчість Висоцького і Розенбаума. Але зовсім не сприймаю їхні так звані блатні пісні. І якщо Висоцький у пізніший період вже майже не бавився такими речами, то багато тем Розенбаума видаються просто кон’юнктурними. Так, головне поняття — це відповідальність.

— Я знаю, що ти зараз працюєш над дуже цікавим проектом. Привідкрий, будь- ласка, завісу таємничості.

— Так, це досить оригінальний проект, аналогів якому не було не тільки у нас, а й у близькому зарубіжжі. Подібну ідею розробляли лише в Америці у 30-х роках. Це книжка- гра, суть якої полягає в тому, щоб, прочитавши твір, за певними фразами-маячками відгадати — де на території України заховано скарб. Ця книга є складовою всеукраїнського шоу. Головним героєм є козак- характерник (козак-чаклун) який йде в монастир, але тут йому трапляється таємничий чоловік, якому він колись давно заборгував. Козак має відвезти скриню зі скарбом у якесь таємне місце...

Що цікаво, ніким до цього часу не розроблений оцей потужний міфологічно-демонологічний пласт середньовічної України. Вся Європа тоді була двоєвірною, але в Україні це найбільше проявлялося, бо тут дуже сильні поганські традиції. Трохи про це писав Гоголь, частково у романі «Рубеж» зачепили Валентинов, Дяченки, Олді, і хоча дія там відбувається у Малоросії гоголівських часів, але їхня космогонія побудована на давній традиції кабали.

Наша акція запланована десь на осінь. При цьому я намагаюся зробити так, щоб книжка була самоцінною — якщо читач не хоче шукати скарб, він просто отримає насолоду від прочитання роману.

— Як думаєш, знайдуть і відкопають?

— Відкопають, чого ж ні...

ДОВІДКА «Дня»

Володимир Пузій — письменник-фантаст, публіцист. Живе і працює в Києві, друкується під псевдонімом Володимир Аренев. Автор книг «Отчаяние драконов», «Охота на героя», «Правила игры» (український варіант «Усе наше життя»), «Книгоед. Сказка для детей с крепкими нервами» (у співавторстві з Ю. Нікітінським). Усі вийшли у видавництві «Альфа-книга», Москва. Публікувався в журналах «Однокласник», «Порог» (Україна), «Империя» (Литва), «Уральский следопыт» (Росія) та збірці оповідань «Слепой василиск». За роман «Усе наше життя» отримав міжнародну українсько-німецьку премію ім. Олеся Гончара (квітень 2001-го).

Ігор ОСТРОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів