Нічого багато говорити об тім, що навіть свідома національна незалежність без певної просвіти не дасть ні лібералізму, ні демократії
Михайло Драгоманов, публіцист, історик, філософ, літературознавець, фольклорист, громадський діяч

Євген МИРОНОВ: «Особисте життя Достоєвського було матеріалом для його романів»

18 січня, 2012 - 00:00
ЄВГЕН МИРОНОВ У СЕРІАЛІ «ДОСТОЄВСЬКИЙ». АКТОР ПЕВЕН, ЩО ЙОГО ПЕРСОНАЖ МАВ НАДЗВИЧАЙНІ АКТОРСЬКІ ЗДІБНОСТІ / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Телеканал «Інтер» відірвався від «новорічного олів’є» досить екстремально. І на минулих вихідних показав міні-серіал Володимира Хотиненка «Достоєвський». Для «відпочилого» мозку випробування, треба сказати, неабияке.

По-перше, біографічний фільм (є таке модне слово — байопік) знімати нелегко. І автор, який зважився на подібний експеримент, апріорі ризикує бути розкритикованим. Як не крути, його бачення завжди тенденційне, а уявлення про ту чи іншу реальну історичну особистість у кожного глядача своє. Як правило — стійке.

По-друге. Щодо Достоєвського — феномен генія російської літератури навіть за життя письменника викликав неоднозначні думки. Каторжник, епілептик, гравець, що не керує пристрастями, який загрузнув у боргах. Чоловік, який щиро кохав багатьох жінок, з якими його зводила доля. І любострасний, який приносить страждання своїм обраницям. Християнський мораліст, філософ, націоналіст, антисеміт. Автор «Бедных людей», «Бесов», «Подростка», «Идиота», «Братьев Карамазовых», «Преступления и наказания».

На мій погляд, потрібно бути мазохістом, аби зважитись знімати фільм про неоднозначну особистість такого масштабу. Режисер Володимир Хотиненко зробив таку спробу.

Байопік «Достоєвський» охоплює 30 років з життя Федора Михайловича. З 1849 по 1879 рік. З каторги, куди потрапляє письменник за участь у гуртку петрашівців, майже до його смерті.

Звичайно ж телеформат диктує свої закони — сімейним, любовним стосункам, згубній пристрасті до гри Достоєвського приділяється особлива увага. Ми бачимо письменника (як завжди, майже бездоганний актор Євген Миронов) закоханим, розгубленим, злісним, хворим, напівбожевільним — живою грішною людиною.

Гідним є і його оточення — Чулпан Хаматова (перша дружина Марія Ісаєва), Сашенька Шуберт (Дар’я Мороз), Алла Юганова (Анна Сніткіна, друга дружина, мати дітей Достоєвського). Є також Дмитро Пєвцов (Степан Яновський), Олександр Домогаров (Олександр Ісаєв) та багато інших акторів.

Щоправда, якби моїм завданням було зробити рецензію на телесеріал, можна було б знайти і його слабкі сторони, і невідповідність реальним фактам життя Федора Достоєвського (літературознавці, наприклад, категорично не приймають версію біографії великого російського письменника, запропоновану Володимиром Хотиненком). Сьогодні такої мети немає. Серіал я дивилася із захопленням. Байопік «Достоєвський» добре скроєний і міцно зшитий. А роль Федора Михайловича, яку приміряв до себе Євген Миронов, стала, на мій погляд, ще однією яскравою роботою в його біографії.

ПРО ДОЛЕНОСНЕ ПРІЗВИЩЕ

Олег ТАБАКОВ, актор, режисер:

«Женя Миронов — мій земляк. Ми з ним відповідаємо перед Саратовом! Глибоко людська родинність, якою переповнена душа Жені, найкращий захист від прем’єрства. Упевнений, що він ніколи не стане ані задавакою, ані театральним пошляком».

— Євгене, сьогодні, коли ви відзначаєте ювілей, вже ні в кого не виникає питання, хто ж цей актор. Але років 20 тому, коли ви тільки входили в професію, напевно, було складно мати прізвище вашого талановитого старшого колеги, всіма улюбленого артиста Андрія Миронова?

— Звісно! Мені навіть пропонували взяти псевдонім, та він би нічого не змінив. Оскільки в моєї мами прізвище теж велике — Дороніна! Отже, повний набір! Наприклад, коли я знімався в Єкатеринбурзі в другому своєму фільмі — «Перед світанком» — режисера Ярополка Лапшина, то масовка «косяком» ішла до мене за автографами, ніби я великий артист. Виявилося, що хтось із асистентів пустив поголос, що я — позашлюбний син Андрія Олександровича!..

А інша історія сталася, коли я вже вступив у школу-студію при Московському художньому театрі. Моїми однокурсниками були діти видатних артистів — Філіп Янковський, Михайло Єфремов. Із поваги до їхніх батьків хлопцям дозволяли дзвонити зі службового телефону на вахті в театрі. І мені — теж! Вважали, що я справді син Андрія Миронова. А я цим непорозумінням нахабно користувався. Якщо ж серйозно, то, коли Андрія Олександровича не стало, мені навіть співчуття висловлювали. Сумно! Пізніше ми з його мамою, Марією Володимирівною Мироновою, працювали разом в театрі. Щоправда, разом у жодній виставі не грали. Але, хоч як би там було, всі ці збіги пов’язані з ім’ям Андрія Миронова.

— Ви встигли познайомитися з Андрієм Олександровичем?

— Одного дня бачив його на знімальному майданчику. І оскандалився перед обожненим мною артистом і всією групою! Євген Матвєєв знімав фільм «Перемога». Я приїхав із Саратова в кумедній шапці-вушанці, прийшов із сестричкою на студію «Мосфильм» подивитися, як відбуваються зйомки. У сцені були зайняті Андрій Миронов і Олександр Михайлов. Режисер поставив завдання акторам, скомандував: «Камера! Мотор!». А я у цей час вирішив сісти на стілець, що стоїть у самісінькому куточку павільйону. І коли запрацювала камера, зламалося сидіння стільця — я з гуркотом провалився всередину. Із дірки стирчать руки, ноги, і я не можу звідти вибратися! Анекдотична ситуація! Матвєєв зупиняє зйомку — в чому справа? А я сиджу в розваленому стільці й глупо усміхаюся! Зірвав дубль. Ось такою була моя перша зустріч із Андрієм Мироновим.

— Працювати разом не довелося?

— Ні! Коли Андрія Олександровича не стало, я вже вчився у Табакова. Приїхав до Москви й відразу пішов на Ваганьковське кладовище, де поховали Андрія Миронова. Виявилося, якраз дев’ять днів. Марія Володимирівна в той момент теж була там, прибирала квіти. Минув деякий час, я відчув, що мене знову тягне туди. Прийшов. І потрапив на 40 днів!.. Я цього не знав, приїхав на кладовище спонтанно. Промайнуло ще кілька місяців, я жив насиченим студентським життям — вчився, репетирував. У якийсь момент, думаю, дай, сходжу до Андрія Олександровича. І на кладовищі дізнаюся, що прийшов у день його народження, 8 березня. Три такі збіги — містика!

ПРО ПРИКМЕТИ, ГУМОР І ХАЛТУРУ

Олег БАСИЛАШВІЛІ, актор:

«Якою мірою Машков і Миронов талановиті, з такою ж віддачею вони працювали, чітко і точно грали! На зйомку приходили о четвертій годині ранку, і були свіжі й готові до неї. Причому не лише пам’ятали текст — вони все знали про своїх героїв! Це вже нова генерація артистів, яку варто лише схвалювати».

— Вірите в прикмети?

— Без фанатизму. Не так, як деякі мої колеги. Знаю режисерів, які, наприклад, навіть день прем’єри вираховують, графіки якісь креслять: 12 листопада? — Ні-ні, тільки 16-го!.. Так, на мою думку, не можна.

— Люди, давно знайомі з вами, говорять, що останніми роками ви стали більш жорстким. Якщо це так, то щодо кого (або чому) виявляється ця запеклість?

— Напевно, щодо оточення. Раніше я вмів прощати. Сьогодні, якщо мені щось не до вподоби, інколи реагую вельми агресивно. Найчастіше це стосується професії. Довкола дуже мало професіоналів. Так склалося відтоді, як розпалася кіноіндустрія в країні. Поклавши руку на серце, сьогодні в цій галузі справжніх професіоналів вкрай мало. Тому що з першого курсу майбутніх сценаристів, режисерів, акторів починають тиражувати на різних телепроектах, в стосерійних «мильних» операх. І людина, ще не встигнувши навчитися, вже бозна-що думає, що «се» й є професія. Коли стикаюся з подібними ситуаціями, і ми не можемо домовитися, спілкуємося на різних мовах, роблю, вочевидь, неправильні речі. Намагаюся навчити людину орієнтуватися, тому що не можу — не можу, не можу!.. — терпіти халтури. У такі моменти буваю жахливим.

ПРО ІСТЕРИКУ ТА ЕКСТРИМ

Ніна УСАТОВА, актриса:

«Я захоплююся працездатністю Жені, силою волі. Він глибоко відчуває кожну роль. Коли репетирував у «Гамлеті» у Пітера Штайна, навіть на саксофоні навчився грати!»

— Я чула, що вас ще в Саратовському театральному училищі прозвали «королем істерик» через якусь ситуацію.

— Це правда. Щиро кажучи, в цьому прізвиську нічого хорошого немає. Воно говорить про те, що я погано виучувався. Пам’ятаєте «Політ над гніздом зозулі»? Я грав у цій п’єсі Біллі Бібіта, хлопчика-заїку, який у тридцять років залишився незайманим. Одного дня щось не клеїлося на репетиції. Педагог тиснув на мене... У певний момент я пішов у астрал і сіткою, в яку мав загортатися по ходу дії, досить сильно поранив собі обличчя. Такі дії називаються патологією, і жодного стосунку до мистецтва вони не мають. Розуміти це я став пізніше, опановуючи професію щодня й щогодини. Що роблю й до цих пір.

— Знаю, що одного дня, готуючись до ролі, ви багато часу провели в психоневрологічному диспансері.

— Ми репетирували з режисером Валерієм Фокіним «Ще Ван Гог». Дія п’єси відбувалася в клініці. І ми з Валерієм Володимировичем справді ходили в лікарню для психічно хворих. Я, щоправда, з’являвся в палатах у білому халаті, під виглядом молодого фахівця. Адже мені потрібно було спостерігати за пацієнтами, розпитувати їх. Усе було добре, поки один хворий не «розколов» мене. Підійшов під час нібито обходу й запитав: «Анкор, ще анкор?». Із одного боку, цей досвід був цікавий мені як артистові. З іншого — перебувати в тій атмосфері дуже страшно.

— Ви неодноразово говорили в інтерв’ю, що любите екстрим (йдеться про ролі, де ви кидаєтеся з вогню в полум’я), а в житті як ставитеся до ризикованих експериментів?

— Колись не любив. Але кілька років тому мене «підсадили» на гірські лижі. Ми були на гастролях у Франції з виставою «Борис Годунов». І поїхали якось із друзями на гірськолижний курорт. Я був приголомшений, побачивши, як трирічні діти творять немислиме: з’їжджають з крутої «червоної» гори. Подумав: «Як це, діточки можуть, а я ні?». Вперше в житті став на лижі й поїхав. І з гори, звідки з’їжджати хвилин п’ять, котився, напевно, години дві. Тому що весь час падав, падав, падав. Але все-таки навчився. Мені сподобалося.

— А зі спортом дружите?

— Займаюся спортом за потреби. Ходив у тренажерний зал, коли для ролі потрібно було наростити м’язову масу, вагу та рельєф. До речі, й боксом займався місяці два або три для фільму «Космос як передчуття». А в «Полюванні на піранью» ми з Володею Машковим б’ємося на мечах. Теж — мама дорога! Все по-дорослому.

ПРО ГЕНІЯ, ЗАГАДКУ НЯКРОШУСА ТА СВОБОДУ ВИБОРУ

Тамара Петрівна МИРОНОВА, мати актора:

«Коли Женя репетирував Гамлета, пройшла з ним всю п’єсу — й за Лаерта, й за Офелію репліки кидала. Я — критик його робіт. Жорсткий критик. Не пещу сина. Роблю йому зауваження: «Ти цей прийом вже використав — позбавляйся штампів».

— Євгене, в інтерв’ю ви говорили: «Я не пластиліновий і не восковий». Для вас важлива суть ролі, її нутро, та, втім, про Някрошуса ви сказали: «Він геній». У чому для вас екстраординарність цього режисера?

— Що стосується «пластиліну», то я завжди співрежисер. Мені нудно, якщо доводиться просто слухати і виконувати завдання постановника. Наприклад, режисер говорить: «Тут усміхнись» — і ти усміхаєшся. «Нахили голову» — нахиляєш. Мені необхідно зрозуміти, чому саме в цьому місці потрібно усміхнутися або нахилити голову, а не виконувати накази, як цирковий собачка. Поки ми не знайдемо спільного коду, не прийдемо до співтворчості, мені нецікаво.

Я — не найприємніший актор у відносинах із режисерами. Мучуся сам і мучу інших. Люблю сперечатися. Зокрема, й із Някрошусом, великим генієм. Оскільки його асоціативний ряд, коли він у нього в голові, мені незрозумілий.

Я подивився його вистави ще до роботи з Някрошусом. І коли Отелло душить Дездемону, то просто мурашки побігли. Неймовірно, як таке можна придумати? І довгий, приголомшливий вальс на трубі! Отелло вже задушив Дездемону, й раптом вона підводиться, знов і знов підводиться — і звучить запаморочливий вальс!.. Або, наприклад, «Вишневий сад». У виставі фігурує кролик, заєць. Здавалося б, до чого? Някрошус пояснює свій асоціативний ряд несподівано просто. Заєць — це дитинство. Його дитинство. У Еймунтаса з вікна будинку в Литві було видно, як стрибають зайчики. Інколи батько діставав рушницю і вбивав зайця. На хлопчика побачене справило тоді дуже сильне враження. І в спектаклі, по-перше, заєць — дитинство, а по-друге, — визначення, доля. Розумієте, в чому суть? Можливо, ми всі, якоюсь мірою, зайці. І хтось когось вибирає як жертву. Я кожного разу знаходжу щось нове у виставі «Вишневий сад». Прощаються дві сестри, Варя та Ганна: вони ніколи більше не побачаться. Інший режисер сказав би: «Обніміться міцніше, поплачте», а Някрошус раптом говорить: «Забирай у сестри волосся на згадку...» Героїня бере в долоню волосся, щоб залишилися реальні спогади. І так кожен міліметр спектаклю! Фантастика!

— Як Еймунтас Някрошус працює з акторами?

— Спілкування з Някрошусом — одне з найсильніших вражень у моєму житті. Одного разу навіть посварився, коли не розумів, що від мене вимагається. У «Вишневому саду» є персонаж — перехожий. Някрошус на репетиції говорить: «Побачили його — всі назад, потім — уперед, знову — назад». Запитую: «А навіщо ми це робимо?». Някрошус (імітує прибалтійський акцент): «Ну, Євгене, зробіть, потім зрозумієте». Відповідаю: «Ні!!! Я — Лопахін, мені необхідно зрозуміти, чому Лопахін так реагує на перехожого. Ми його боїмося. Але хто він у вашій інтерпретації — Сталін? Гітлер? Він — лиходій? Звичайний перехожий? Хто він?» — І режисер раптом говорить: «Він — річка». — Я запитую: «Яка річка? Швидка, повільна? Як реагувати Лопахіну? Захищати у цей момент жінок? Робити щось ще?..». Някрошус, ставлячи завдання акторам, інколи навіть не може пояснити це словами. Перехожий — у його інтерпретації — доля. Він приходить і всім тисне руки. І пізніше з’ясовується, яка в кого доля: Лопахін купить сад, потім зіп’ється, помре. Хтось виїде до Франції — і так далі. І лише Раневська бачить у перехожому визначення, тому й дає йому золотий.

ПРО СВОБОДУ ВИБОРУ, ОЧІ МИШКІНА І ГОЛОС ДОСТОЄВСЬКОГО

Тамара Петрівна МИРОНОВА, мати актора:

«Мені дуже важко дивитися «Ідіота», особливо, коли син з мішком на голові стоїть перед розстрілом. Серце обривалося в сцені, де він на каторзі розтер до крові руки. А у виставі «Ще Ван Гог» героєві вухо відрізували. У залі стояла абсолютна тиша. Глядачі так переживали те, що відбувається, й я разом із ними. Знали б ви, наскільки важко Жені дається кожна роль!»

— Ламали щось у своїй долі?

— Уся моя доля — це вибір. Щодня — вибір. Якось у Парижі готувався до зйомок у французькій картині. Вже три тижні репетирував із режисером. Боксу, до речі, вчився. І раптом дзвонить режисер Валера Фокін. Пропонує мені роль Івана Карамазова. Я не спав усю ніч, дзвонив до Саратова, радився зі своїм педагогом. Тому що, з одного боку, можна було зачепитися у Франції. Реальний шанс — головна роль французькою мовою. З іншого, те, що запропонував мені Фокін, у той момент ніхто в мені не бачив. Усі б, передусім, подумали про Альошу Карамазова, з огляду на мої зовнішні дані. А Іван — новий поворот у житті. Варто зазначити, Валера Фокін нещадно «ламав» мене в цій ролі. Хоч що б я приносив на репетицію, категоричне — «Ні». Кажу: «Можливо, окуляри?» — «Ні». — «Може, він трохи...» — «Ні. Гола людина на голій землі». І потім, вже при прогонах спектаклю, в мене звідкись взялася інша пластика, зародилась інша енергія. Розумієте, коли нічим прикритися, вмикається механізм набагато потужніший, ніж подібне лушпиння — перука, брови. Це все нісенітниця!

— Читала, що в перший знімальний день серіалу «Ідіот» ви подивились на себе в дзеркало й зрозуміли: очі — не ті, очі — не Мишкіна. Це правда?

— Так, жах! Коли я побачив у очах Володимира Бортка та всієї групи, «що» вони про мене тоді думали. Режисер вважав, що я — його помилка.

Перший знімальний день. У нас із Володею Машковим — подвійна сцена. У мене — монолог Мишкіна, а Рогожин просто йде і слухає. І хитрий Машков так — профілем, профілем... і проїхав! Знімали сцену на вулиці: ми — в якихось капелюхах безглуздих, у хутрі — оперета абсолютна! Я ще не зрозумів, як Мишкін ходить, як говорить, — не встиг. Кіно — страшна річ, тому що немає часу репетирувати. У театрі-то можна і так спробувати, і так — є підготовчий період. А в кіно: «Камера, мотор!» — і все. І ти повинен заговорити іншою людиною, а без підготовки внутрішньої це дуже важко.

— Днями українські глядачі побачили ще одну масштабну роботу, де ви зіграли вже не героя Достоєвського, а самого автора. Попередній досвід зустрічей з письменником допомагав чи заважав?

— Спочатку мене бентежило, що режисер знімав історію особистого життя Достоєвського. Мені як акторові було б цікаво спробувати розібратися в творчій кухні Федора Михайловича. Але, на жаль, я розумів, що глядачів сьогодні більше цікавить, хто чий чоловік або дружина, чому розійшлися, з ким завели роман. Звичайно, якби Хотиненко робив повнометражний ігровий фільм, він звичайно розставив би інші акценти. До речі, упродовж роботи над роллю, коли я став глибше розуміти перипетії приватного життя Достоєвського, дійшов висновку, що вони були матеріалом для багатьох його творів.

— А як «народився» тембр голосу Достоєвського? Скажу відверто, спочатку я навіть думала, що вас озвучує інший актор — мені почулися інтонації Олександра Філіппенка зокрема.

— У спогадах сучасників я прочитав, що у Федора Михайловича був трохи глухий, надтріснутий голос. Хриплуватий. Співав (а він любив співати) тенором. Коли читав свої твори, зачаровував зали. Думаю, Достоєвський взагалі володів незвичайними акторськими здібностями. Був схожий на медіума. Ось так голос і народився.

— Ви грали князя Мишкіна, Івана Карамазова, самого Федора Михайловича. А якщо з’явиться нова пропозиція взяти участь у проекті за твором Достоєвського, погодитесь?

— Вже є така ідея. Матеріал прекрасний, але потрібно зробити паузу, оскільки подібні ролі вимагають величезних душевних і фізичних витрат. Потрібен перепочинок, бо так і до лікарні можна потрапити...

Ірина ГОРДІЙЧУК, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів