Кохання та інші... неприємності

Гамлет проголошує «Видовище — петля — аби спіймати свідомість короля». Дуже прагматично як для мистецтва театру, але якщо це спосіб дізнатися хто вбив батька, то чом би й ні. На що впіймати бажання глядача прийти саме у цей театр, питання такого рівня складності, що аргументована відповідь на нього цілком достойна Нобелівської премії.

Київський національний академічний театр оперети спочатку став знаним, потім добре знаним, а нині виборює репутацію гарантованої насолоди. Прем’єра «Sugar, або В джазі тільки дівчата» починаючи від асоціації з майже однойменним фільмом із незабутніми виконавцями головних ролей — Мерлін Монро, Тоні Кертесом, Джеком Леманном і не закінчуючи отриманням театральних премій «Київська пектораль» головним режисером театру Богданом Струтинським за кращу музичну виставу Києва «Труффальдіно із Бергамо» та головним балетмейстером Вадимом Прокопенком за кращий режисерський дебют у виставі «Кармен-сюїта», не просто збуджує бажання побачити її у числі перших, вона надає чудову можливість відчути себе експертом у мистецькому діалозі, дискусії, але жодним чином не у змаганні. Київська оперета вдається до тотального театру — і якщо до вистави «Welcome to Ukraine, або Подорож у кохання» усі служителі театру (перо не згоджується написати контролери квитків, гардеробники, адміністратори) були в українських національних костюмах, до цієї прем’єри всі в зачісках із пір’ям, сукнях у стилі вамп, у всьому що закарбувалося у пам’яті як стиль першої чверті минулого століття, так само як і в історичних відеоматеріалах, які створюють документальне відеотло самої вистави.

Згадалося як Л.Бернштайн одним із своїх жартівливих творів диригував без рук, керуючи мімікою і поглядом і фантазія передчуттів налагодила на високий рівень сподівань. Більшість з них виправдалися, якісь стали неприємностями смішними, дрібними, а часом і принциповими.

Не визначився добре чи ні, але сценічна мова не виявилася наближеною до кіно як це зробив у післяфільмовому мюзиклі «Кабаре» його режисер Гарольд Прінс, який досяг визнання рівня головної американської премії «Томі» за неперевершеність у театральному мистецтві. З другого боку, постановник вистави Б.Струтинський демонструє глибоке знання біографії мюзиклу і вправно використовує генетичні складові: баладну оперу, ревю екстравагантний бурлеск, оперету.

Сценограф Андрій Романченко пропонує у якості предмету — символу величезні валізи, у яких персонажі існують, як у купе залізничного вагону, або у номерах приморського готелю. Валізи, як головний декоративний елемент грають у виставах «Три сестри» Театру драми і комедії (сценограф Олег Луньов), «Схоже на щастя» театру «Сузір’я» (сценограф Тарас Ткаченко), і ще як важливий реквізит у багатьох виставах. Можливо так театр реагує на валізні настрої в суспільстві.

Головною ж проблемою і великою неприємністю є технологічна застарілість усіх наших театрів і Оперети зокрема на відміну від високої технологічності сучасного мюзиклу, в якому одним з обов’язкових елементів є фокусна, магічна зміна декорацій.

Диригент — постановник Ігор Дорошенко цілком розуміє і доводить, що ритм музичних тем не просто організує сценічну дію, але й вибудовує її дух.

Балетмейстер Вадим Прокопенко від вистави до вистави вдосконалює психологічний стиль хореографії, щоправда у деяких номерах захоплення танцювальною технікою стає маленькою неприємністю, через яку губиться сенс номеру у загальному плині вистави.

І ще одне непорозуміння пов’язане з заявленим у назві вистави джазом, який як відомо народжується з того що неможливо зафіксувати у нотному записі -ритмічні, ладові, тембральні особливості, імпровізаційні інтонації, для яких поки що не знайшлося місця у музичному просторі спектаклю.

Певен, що не варто наводити сюжет добре знаного за фільмом мюзиклу. А от сказати про що він вийшов чи то за волею творців, чи то за власною художньою самістю варто аби беззастережно увійти у дискусію з творцями і найголовніше з вами, вельмишановні глядачі. Як на мене, ідея проста і радісні, хоча дещо й неприємна: «Любов позбавляє чоловіка розуму», страшно сказати — позбавляє його самого себе по вінця наповнюючи неповторністю, неперевершеністю, ідеальністю об’єкта закоханості.

Це прекрасно грають, точніше цим прекрасно божеволіють — виконавець ролей Джо — Джозефіни Євген Прудник та Джері — Дафни Арсен Курбанов. Закоханий у неї до нестями міліонер із манерами Попандополо, якого винахідливо грає Микола Будковський, вважає те, що насправді він не жінка, а чоловік невеличкою неприємністю.

Красуня Сью, яку грає красуня Ася Середа — Одринська вважає за щастя шлюб із багатієм, а гроші достатнім замінником кохання.

Ніби підтримуючи цю думку в танку до неї приєднуються такі ж білявки у таких самих спокусливих сукнях. І якщо б не надія на непереборну силу справжнього кохання, яку дарує яскравий фінал вистави, такий висновок був би великою неприємністю для нас простих кохаючих і віданнях чоловіків.

Бродвей — це всього 2,4 км, на яких розташовано тридцять театральних будівель. Дж. Коен казав «Бродвей — ось єдиний дзвін, у який мені хотілося б дзвонити». 

Сьогодні у нашому місці три дзвоники у Київському національному академічному театрі оперети запрошують ще не на бродвейський мюзикл, але точно, що на виставу зроблену з талантом і натхненням.