Лесь ЗАДНIПРОВСЬКИЙ: «Франківці — моя велика рідня!»

Лесь Задніпровський свій 60-й день народження відсвяткував ще влітку, однак ювілейні урочистості переніс на осінь і запрошує глядачів на прем’єру комедії «Дами і гусари» за п’єсою Олександро Фредро (постановка Юрія Одинокого). Інтрига нехитрого сюжету  «Дам і гусарів» крутиться навколо спроби оженити затятого холостяка Майора (Лесь Задніпровський), який більшість свого життя провів у казармі та на полі бою й не хоче міняти війну на домашній затишок...

Ми поспілкувалися з Лесем Михайловичем у скверику біля театру.

Говорили про акторську династію в кількох поколіннях, козацьке коріння, творчу долю і про те, де тисячі шанувальників таланту Задніпровського можуть побачити майстра на сцені й на екрані.

«ЩОБ ВИСКОЧИТИ НА «БІЛОГО КОНЯ УДАЧІ Й СХОПИТИ ЙОГО ЗА ГРИВУ, ТРЕБА БУТИ ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ»

— Вибір у мене був, але невеликий — між спортом та іноземними мовами, — ділиться спогадами Л. ЗАДНІПРОВСЬКИЙ. — Я займався плаванням та веслуванням і вивчав у спецшколі французьку. Спорт і досі виручає. Батьки сподівалися, що не піду їхнім шляхом і стану, скажімо... дипломатом. Вони не те що були принципово проти, щоб я став актором, але завжди казали: «Не будуй ілюзій». Оскільки виріс за лаштунками, то знав, що акторська професія — це не червона доріжка, на яку ти можеш ступити, а можеш і не ступити, а важка праця. Я бачив, як каторжно працюють батьки, їхні колеги, і знав ціну успіху, розумів, що робота в театрі не гарантує слави, шанувальників, квітів, звання, хороших ролей та інших винагород, як це може здаватися. У мене не було самообману, я знав, на що йшов. Так сталося, що вибір в якийсь момент звузився, я подумав, що належу до третього покоління акторів, що це вже династія, і вирішив поступати у театральний. До того ж спрацювало почуття гідності, не хотілося почуватися боягузом, який потім усе життя заспокоював би себе: «Ну, нічого страшного, не дуже тобі й хотілося стати актором». Адже я з першого разу не вступив до театрального!

— Якось не віриться, що сина відомих франківців Михайла Задніпровського та Юлії Ткаченко не прийняли у Київський театральний інститут...

— А втім, факт залишається фактом. Мене це дуже розлютило. Річ у тім, що за мене ніхто не просив, батьки на час іспитів були на гастролях у Москві, а я самотужки підготувався до вступу — певно, не дуже добре, якщо провалився. Якраз тоді ж серед інших курс набирала й Ірина Молостова, але і вона була на гастролях із Київським оперним театром. Коли ж, повернувшись до Києва, дізналася, що мене не прийняли на акторський, бідкалася й казала, що взяла б мене з руками та ногами... Але я не шкодую, що так сталося. Наступного року добре підготувався і вступив на курс до актора Театру імені І. Франка, прекрасного педагога Анатолія Никифоровича Скибенка. Я потрапив до Вчителя з великої літери, котрому завдячую багато чим у своєму житті. Навчаючись в інституті, я чув від педагогів імена великих франківців, які для моїх однокурсників були пам’ятниками, я ж сприймав їх по-сімейному. Якщо згадували про Наталію Ужвій чи Нонну Копержинську, то я знав, що йдеться про тьотю Наташу чи про тьотю Нонну; коли ж ішлося про Дальського, то в моєму сприйняті це був дядя Володя. Для мене Театр імені Івана Франка був великою ріднею, його знамениті актори вчили мене поваги до сцени (інколи давали то цукерку, а то й запотиличника, щоб я не шумів за лаштунками). Тому Театр імені І. Франка, який називали «розсипом акторських талантів», завжди був для мене взірцем. Щоправда, самі актори жартома називають його «цвинтарем талантів», тому що не всім вдається навіть за все життя розкрити своє обдарування.

Мій батько казав, що 95% в акторській долі припадає на випадок і лише 5% — це наша праця. Аби вскочити на «білого коня удачі й схопити його за гриву», треба бути завжди напоготові. Бо інакше цей кінь промайне, і людина тоді починає шкодувати про своє життя, про втрачене, звинувачує інших та долю в тому, що щось прийшло невчасно, щось не встиг зробити, бо обставини були несприятливі тощо. Тому ми маємо бути в постійній готовності зустріти свій щасливий випадок, який може трапитися раз у житті, і його треба використати повною мірою. А може взагалі не трапитись. Я часто бачив зламані долі, коли люди чекали слушного моменту, щоб проявити себе, але так і не дочекалися... Тепер, прокручуючи плівку свого життя, бачу, де упустив якийсь шанс, де полінувався, де, як тепер кажуть, «протупив»... Треба бути чесним із самим собою. Якщо ти здатен критично до себе ставитися, то можеш оцінити й успіхи. Коли є падіння, тоді цінуєш і злети. Життя актора не має бути сірим, позбавленим сильних емоцій, таким собі теплесеньким компотом.

— Чи доводиться вам шкодувати про якісь нездійснені бажання, пропущені можливості?

— Я дуже шкодую, що на час розквіту моєї театральної кар’єри (вона припала на епоху змін) було знищене українське кіно. Воно й так було не надто українським, на головні ролі навіть на вітчизняні студії запрошували москвичів, ленінградців, прибалтів, а наші актори, особливо театральні, були зазвичай «гарніром». Та й то не всім, одиницям щастило потрапити в кіно. А потім навіть і така найменша можливість зніматися зникла. Тепер вона нібито з’явилася, однак знову не в кращому варіанті. Знімають російські режисери на російські гроші й висувають свої умови — звісно ж, хто платить, той і замовляє музику. На головні ролі запрошують Іванова, Петрова, Сидорова, а наші Іваненки, Петренки, Сидоренки, як казали раніше, кланяються ззаду. І це, відверто кажучи, дратує, бо час минає, а наш вітчизняний кінематограф ніяк не встане на ноги. Як приємно було, коли Віктор Андрієнко, мій давній товариш, запросив мене знатися у фільмі «Іван Сила». Мало того, що там знялися тільки українські актори, сам фільм україномовний, мені не довелося налаштовувати свій мовний апарат на російську. Хоча отримав море задоволення під час роботи над цією картиною.

— Якщо для вас Театр імені І. Франка був рідною домівкою, а українська мова є такою важливою, то яким чином після інституту чи, точніше, після армії ви опинилися в Російській драмі?

— Це відбувалося в «добрі» радянські часи: на мого батька написали донос у партійні органи про те, що його син, відмінник, разом із дружиною збирається працювати в Театрі ім. І. Франка. А це, на думку кляузника, було погано, бо таким чином Михайло Задніпровський та Юлія Ткаченко запроваджують у театрі сімейність. Нагадаю, що інтелігенція в ті часи була навіть не класом, а радше прошарком, тож не мала права на династії, вони могли бути тільки робітничими і створювалися на фабриках, заводах, шахтах... Таким чином, головний режисер театру Сміян запросив батька до кабінету і сказав, що в обкомі партії стурбовані виникненням акторських династій, і тому мене у трупу франківців прийняти не можуть. Батько на те лише відповів, що це «прекрасна» подяка за його багатолітню працю, якщо він мусить десь ховати свого сина. Мене взяли в київський Театр російської драми ім. Лесі Українки, а оскільки російською я володів на побутовому рівні, то довелося ночами працювати над правильною вимовою. Батька ця ситуація підкосила, і його невдовзі не стало... Я ж пропрацював у Російській драмі чотири сезони, а в Театр ім. І. Франка мене запросив Сергій Данченко. Тата на той час уже не стало, мені, на жаль, не вдалося з ним разом попрацювати на одній сцені... Він бачив мене тільки в дипломній роботі. А з мамою ми грали в одних виставах: «Візит старої дами», «Бал злодіїв», «Бояриня» — це було велике задоволення і чудова школа. Тепер працюємо на одному кону разом із сином Назаром.

— Ваші батьки є прикладом не лише спільного служіння мистецтву, а й дружньої родини. Як двом сильним акторам вдавалося не просто вжитися під одним дахом, а й створити міцну сім’ю?

— Для мене самого це дивно, бо ж бачив в інших сім’ях постійні конфлікти, сварки. Про моїх батьків просто легенди ходили... Вони вміли виявляти одне до одного повагу та любов. Діти війни: тато з 17 років був на фронті, мама з 14 років — в евакуації. Мама згадувала, що коли 1943-го звільнили Київ і вона повернулася із Семипалатинська, то застала ще повішених на київських вулицях німців... А познайомилися батьки на вступних іспитах до театрального інституту і відтоді, аж до татової смерті повсякчас були разом. Так що я — дитя кохання. Ті, хто бачив подружжя Задніпровський — Ткаченко, кажуть: «Лесь, ти щасливий, що виріс у такій сім’ї». Все моє дитинство, юність минули в затишній домашній атмосфері. У мене ніколи не було причин нервувати через те, що я прийду додому, а там будуть скандали. Вдома панували спільна довіра і взаємодопомога. Батько, якщо він не працював з мамою разом на сцені, ходив на всі її вистави, які дивився з освітлювальної ложі. Мама завжди останньою залишала театр, а тато чекав її біля фонтану, і коли вона виходила на вулицю, то він жартував, запитуючи, чи вона замкнула театр? Потім вони неспішно йшли додому, обговорювали всі нюанси вистави, влаштовували, як то кажуть, «розбір польотів». При цьому їхні розмови була не компліментарними, вони були щирими у своїх оцінках. Мене завжди вражала їхня чесність і повна відданість справі. Після того як мама зіграла Кассандру, я два тижні вдома втискався у стіну, коли вона проходила поряд — не міг повірити, що живу під одним дахом з геніальною актрисою. Я не жартую: у мене був шок від того, що моя мама може так зіграти. Так що я безмежно вдячний батькам за ті підвалини культури, які вони в мене заклали. Рідко кому випадає така щаслива доля, я завжди це усвідомлював.

— Чи вдалося вам перенести у своє особисте життя ті високі принципи, за якими жили ваші батьки?

— Частково переніс, на жаль, не все так склалося, як гадалося... Батьки були одружені один раз, а я уже втретє! Але при цьому розумію, що це моя провина, якщо в моїх стосунках із дружинами були помилки, то відповідальність за них несу я. Жінки, з якими я одружувався з кохання, народжували мені дітей, у наших взаєминах було багато хорошого, то яке я маю право паплюжити наше спільне минуле?

«МИ ВТРАТИЛИ БАЖАННЯ СПІЛКУВАТИСЯ»

— У вашому домі побувало багато знаменитих людей, які тепер немовби уособлюють визначну культурну епоху. Чим ми відрізняємося від них, що ми втратили?

— Справді, до нас приходило багато розумних, талановитих і шанованих людей. Згадуючи їх, я бачу, що, передусім, ми втратили бажання спілкуватися. Втратили інтерес до особистості, ми вже не вміємо дружити. Нам досить зателефонувати людині чи надіслати есемеску. Сьогодні епістолярний жанр уже практично не існує, рідко хто пише листи. А як можна пізнати творчість Пушкіна чи Шевченка, не читаючи їхніх листів і щоденників? Раніше людина, якщо вона чогось не договорила, не висловила якихось важливих, сокровенних думок, бралася за перо й писала листа. Зв’язок між батьками і дітьми, чоловіком та жінкою, вчителем та учнем не переривався. Спілкування з живою особистістю, особливо з талантом, не замінять ніякі телефони і скайп. Пригадую, як у нас вдома збиралися письменники, художники, актори, і вони годинами могли обговорювати те, що їх хвилювало, у тому числі й заборонені політичні теми. У ті ж часи були суцільні заборони, а хотілося поставити не чергову «датську», а цікаву п’єсу, на яку партійна цензура накладала табу. Обговорювали цікаві сюжети для майбутньої п’єси чи роману, і все робилося очі в очі.

Мені, наприклад, запам’ятався Іван Найда — був на Черкащині такий шукач скарбів, який збирав усе, що пов’язано з Коліївщиною. А оскільки по лінії батька ми походимо з козацького, гайдамацького роду, то серед його знахідок були й відомості про наших предків, так би мовити, «донаторів», які жертвували гроші на церкви. Він казав мені: «Синку, ти можеш жити спокійно, бо за ваш рід уже замолено, ваші предки принесли чимало скарбів на церковний вівтар, у тому числі на Мотронівський монастир». Він не завжди був жіночим — у ньому колись козаки освячували свої шаблі. Я з великим задоволенням завжди слухав цю людину, особливо, коли він розповідав про наш рід, про наші зв’язки з рідною землею, історією, культурою. Ще мені дуже цікаво було спілкуватися з Іваном Гончарем, з яким батько дружив. Він давав мистецькі уроки, вчив мене історії. У нього була прекрасна добірка ікон, старовинного вбрання, козацьких шабель, бібліотека, де я знаходив твори Костомарова, Грушевського, інших вітчизняних істориків, заборонених в СРСР під грифом «націоналісти». Мені було не по собі від того, що прочитане ніяк не в’язалося з тим, чого нас учили в школі! Досить цікавим був і Олександр Євдокимович Корнійчук, хоч про нього несправедливо склалася думка, що він став мало не партійним функціонером. Але це тема окремої розмови...

— Ви уявляли замолоду своє майбутнє, ювілей, чи ніколи над цим не задумувалися?

— Не задумувався над цим, не мав часу на те, завжди кудись спішив, хоч тепер вирішив для себе: все, годі бігти. Я ніколи не відчував свого віку, старався не зважати на гризоти чи болячки. Тим паче, що від них нас лікує сцена. Театр — це мій профілакторій, я сюди заходжу, і все погане відходить на другий план, залишається за дверима. Ідея святкування ювілею пішла від колег, це вони почали натякати, що з мого календаря листочки відлітають, і вони мене збираються вітати.

— Чи багато залишилося нездійснених бажань?

— Дуже багато, тим паче, що зараз у мене така доба в житті, коли, як кажуть, хочу і можу. І цей золотий час не хочеться втрачати, бо в моєму віці рік уже йде за два. Тож я кажу своїм колегам, що відкритий для будь-яких цікавих проектів. Одразу ж після ювілею приступаємо до роботи над «Живим трупом» Толстого (постановку здійснить Роман Мархоліа). Наша трупа ще не працювала з цим режисером, гадаю, нас чекає цікава робота. Незабаром — робота з ушанування Тараса Шевченка, ювілей якого відзначатимуть наступної весни. Отже, думати про роки просто ніколи.

— Певно, хочеться скинути десяточку, як це робив ваш герой, пан Майор із вистави «Дами і гусари»?

— Переконати себе в тому, що я так помолодів... Сподіваюся, внутрішня молодість, якої я сам собі бажаю, мене не покине. Вона тепер потрібна, аби я зміг ще працювати і працювати!